Ґабріелла Айхінґер Ферро-Луцці (нар. 1931) — італійська антропологиня та , яка проводила польові дослідження в Індії, переважно у штаті Тамілнад.
Раннє життя Ферро-Луцці народилася 1931 року в Німеччині.
Освіта Ферро-Луцці отримала диплом зі сучасних мов у Майнцькому університеті (Німеччина) 1954 року. 1968 року здобула ступінь доктора філософії з географії в , захистивши докторську дисертацію з антропології. Між 1985 і 1991 роками недовго працювала в , Болонському університеті та Римському університеті. Викладала тамільську мову та літературу в , а також працювала професоркою в університеті.
Академічна кар'єра та дослідження З 1971 року кілька разів подорожувала до Індії (здебільшого до Тамілнаду) для проведення польових досліджень. Десь до 2019 року (ймовірно, в березні 2003 року) також спілкувалася з тамільським фольклористом та автором (1923—2021), який жив у союзній території Пудучеррі.
Її дослідницькі роботи були зосереджені на вивченні культури індусів крізь призму тамільської літератури; міфології та ритуалів індусів; а також «культурно-специфічного та вільного від культури ставлення до їжі, чистоти та забруднення». За словами Гайнца Шайфінгера, вона вважає, що індуїзм демонструє «єдність у різноманітності».
З 1985 по 1991 рік працювала викладачкою в Італії, в , Болонському та університетах. Викладала тамільську мову в Інституті лінгвістики Римського університету. З 1992—1993 по 2000—2001 рік працювала в в Італії на посаді доцента тамільської мови та літератури. Також обіймала посаду професора на кафедрі азійських досліджень університету. Вийшла на пенсію.
Найведьям За словами Пітера Бергера, на думку Ферро-Луцці, найведья, пов'язані з богами, слід «розуміти як акти комунікації та функціонувати подібно до лінгвістичних елементів, тобто через протиставлення, поєднання та надмірність».
Письмові праці Книга Ферро-Луцці «Лабіринт фантазії в тамільських народних казках» (2002), яку рецензували Юло Валк, Саша Ебелінг та Герман Тікен, — це монографічне дослідження «тамільського фольклору в паніндійському контексті», яке ґрунтується на приблизно 50 опублікованих збірках тамільських народних казок. Валк заявив, що вона надала «кілька цінних спостережень» щодо «діадичних моделей у тамільських народних казках, їхньої дидактичної функції та міжродових зв'язків з піснями та прислів'ями, а також концептуалізації корпусу казок як політетичної мережі». Він зазначив, що хоча він «обережно надавав точні посилання на оригінальні публікації», вона не приділяла особливої уваги «критиці джерел». Вона розглянула кілька теорій дослідження народних казок, і Валк вважав, що її критика сучасних теорій була «відносно слабкою» порівняно з аналітичними дослідженнями таких учених, як та . За словами Валка, в майбутньому її дослідження «ймовірно» буде використано як інструмент для класифікації індійських оповідань, яку започаткували , , та Воррен Е. Робертс.
Ебелінг стверджував, що дослідження Ферро-Луцці дало опис того, «чи трактується певна тема в тамільській народній казці і як», а також вона дослідила «взаємодію індійських та західних мотивів у народних казках або мотивів, які повторюються в інакше не пов'язаних казках». За словами Ебелінга, вона критикувала поширений «підхід до типів казок» і наголошувала на «необхідності зосередитися на мотивах, а не на типах казок» в аналітичному дослідженні народних казок. На думку Ебелінга, запропонований нею підхід до дослідження народних казок допомагає в «порівняльних та міжкультурних дослідженнях» народних казок. Тікен (Herman Tieken) із Лейденського інституту Керна заявив, що вона черпала весь матеріал книги «з існуючих збірок народних казок, переважно тамільською мовою», і вона «не розглядала ці збірки як самостійне явище». Він розглядав її роботу як переклад уривків з «Гітопадеші» тамільською мовою, і, на думку Тікена, ефективність її роботи «з дослідження народних казок обмежена».
Книгу Ферро-Луцці «Смак сміху: аспекти тамільського гумору» (1992), написану у співавторстві, рецензували з Університету Джавахарлала Неру та Ару Раманатан (Aru Ramanathan) і Н. Палані (N. Palani) з . Вони заявили, що вона досліджувала «різноманітні аспекти» села в Тамілнаді з аспектів антропології та літератури. Вона висвітлила «міжкультурні та культурно специфічні» аспекти села у зв'язку з працями . За словами Раманатана та Палані, вона дала уявлення про «ставлення людей до землі, традицій, тварин та ближніх, а також про невігластво, скептицизм і прагматизм серед людей», і вважала, що народ Індії «здається, розділяє суперечливі ідеї». Найтані заявила, що її праця була «здебільшого описовою, з невисоким розумінням аспектів тамільського гумору».
За словами , Ферро-Луцці наголошувала, що хоча в гуморі дуже часто зустрічається невідповідність, вона не є обов'язковою умовою для гумору. Літтл заявила, що її праця представляє «найпомітніший виклик суттєвій ролі невідповідності в процесі гумору», і «дослідники гумору» ставляться до неї «дуже серйозно», проте вони зазначають, що її дослідження було «недостатньо теоретизованим і недостатньо підтвердженим прикладами». Наприклад, заявив, що її аналіз жартів був «неповним», а наведені приклади — «сумнівними».
Праці Деякі з книг за авторством Ферро-Луцці:
Вибрані статті
Посилання