1-ша бойова сотня куреня Чорна Хмара (з 25 вересня 1920 року Хортицький курінь, з листопада 1-й Хортицький полк) — українська повстанська формація, що воювала проти більшовиків в союзі з армією Петра Врангеля. Сформована в Олександрівську (нині Запоріжжя), стала частиною куреня «Чорна Хмара» Союзу «Молода Україна», пізніше частиною Катеринославського кошу визволення України. Розформована в жовтні 1921 року в Румунії.
Передмова Загін Антона Гребенника
Антон Гребенник — український отаман, ветеран першої світової війни, активний військовий діяч часів визвольних змагань. Напочатку 1918 року заарештований махновцями через буржуазну агітацію. Під час антигетьманського повстання очолив загін в 300 багнетів. Загін отримав назву в честь свого ж отамана - Чорна Хмара. Впродовж 1919 року воював проти більшовиків на Катеринославщині. Навесні 1920 року став союзником Російської армії Петра Врангеля - проводив спільні операції. З контрнаступом більшовицьких військ разом з загоном відступив до Криму, звідки евакуювався на острів Лемнос. В 1921 році перебрався до Польщі, примкнув до штабу Юрка Тютюнника. Згодом разом із залишками отряда Чорна Хмара брав участь у другому зимовому поході.
Юнацька громада
Після того, як в місті остаточно закріпилася більшовицька влада й стало зрозуміло, що Олександрівськ повернеться під контроль українських військ не скоро в місті почав зростати вже культурний рух. Навесні 1920 року була створена Юнацька громада. Мала вона в собі до 230 людей (для порівняння в комсомолі в цей момент було до 50 осіб), її головою був такий собі Кузьма Діхтяренко - людина, родом з Чигирина. Місцева українська молодь намагалася розвивати місто, як це було після його визволення в 1918: в Олександрівську був розбудований український театр, проводилися екскурсії на Хортицю. Юнацька громада також намагалася "знайти" регулярну армію УНР (через більшовицьку пропаганду всі гадали що її вже не існує). І її вдалося знайти: очільник громади одного разу під час поїздки на малу батьківщину (до Чигирина) отримав від місцевих звістку про те, що нещодавно армія тут була. Після цього ще декілька членів громади намагалися пішки йти на Черкащину, аби знайти армію, проте через дуже стрімке партизанське просування війська УНР вони так і не зустрілися.
Контрнаступ білогвардійців В травні-червні того ж року Російська армія на чолі з Петром Врангелем вирвалася з Криму та перейшла в контрнаступ. Спочатку тривали довгі бої під Перекопом і Каховкою, а після вони змогли прорватися до Олександрівська. Червона армія бою уникла: вона встигла вчасно відступити. В місто зайшла кіннота кубанських козаків, яка проте довго там не протрималася. Через деякий час більшовики, зібравши резерви до купи змогли взяти місто в свої руки, проте бої в цій місцевості все ще тривали. Вже 8 вересня місто знову опинилася під контролем білої армії. Примітно, що до білогвардійців на цей момент українці ставилися добре, Гаврило Гордієнко - сучасник тих подій занотував: «Бо всяка влада краща за більшовицьку.»
Поїздка Доктора Гелієва Доктор Гелієв — політичний комісар УНР, філософ, серб за походженням, відомий український діяч часів визвольних змагань. Навесні 1920 року, коли білогвардійські війська очолив Петро Врангель, він вирушив до Криму, аби домовитися з ним про співпрацю між державами. Зустрівся з Петром на станції Джанкой, проте скоріше за все там зустріч перенесли, бо пізніше зустрівся з ним вже Севастополі, де успішно домовився з Врангелем про те, що українські повстанські загони перебуватимуть у військовому союзі з білогвардійськими частинами. Прагнув створити цілу українську дивізію, проте через небажання цього Врангелем це так і не було реалізовано, хоча було створено український батальйон з колишніх старшин УНР на чолі з Федіром Грудиною. В серпні 1921 Доктор Гелієв загинув під час бою з більшовиками.
Формування
Створення
Будинок Бадовського 15 серпня 1920 року неподалік від Олександрівська, на Великому Лузі відбулося приєднання загону Чорна Хмара до білогвардійських військ - саме так про це згадує Антон Гребенник. Його загін, що мав назву Чорна Хмара воював проти більшовиків та махновців на Катеринославщині з 1919 року. Після захоплення Олександрівська білогвардійцями місцеві вкотре захотіли організувати повстанський відділ, проте на цей раз вже в союзі з Російською армією Петра Врангеля. Цитуємо Гаврила Гордієнка:
«В нашому місті активніші старшини українці звернулися до комендатури в справі дозволу організувати український військовий відділ. Дозвіл вони одержали й приміщення для постою. Це був дім Бадовського на Соборній вулиці, який традиційно був пов'язаний з українським військом ще з 1917 року. Як тільки рознеслася вістка, що в домі Бадовського організується українське військо, так і повалили туди хлопці з усіх кінців міста й околиць його...»
10-15 вересня 1920 року в будинку Бадовського було оголошено про створення української військової частини в місті. До будівлі сходилися ветерани з Вовнізького повстанського відділу, ЛППК, 2-ої Самокатної сотні, колишні гайдамаки і просто добровольці. Сотня формувалася протягом декількох днів. Зброю діставали по більшій частині з кладу, що місяцем раніше залишили козаки ВПВ неподалік від Вовнизького порогу. До сотні з власною зброєю хотіло примкнути багато селян з села Вовніги та його околиць, проте отаман Іван Марків заперечив і наголосив на тому, аби вони вступили тоді, коли сотня сама про це в них попросить.
Кількість В перші дні після формування сотні (15-20 вересня) сотня налічувала в собі 4 піші чоти по 30 людей, що разом складали 120 людей в сотні. Вже після бою за Біленьке кількість вояцтва значно зросла: в курені тепер була 1 піша сотня в 150 багнетів, а також 1 кінна сотня, в якій було приблизно стільки-ж шабель, проте всього 30 коней. Також при курені було 4 кулемети. Це було пов'язано з тим, що в цей ж час на півночі біля села Вовніги більшовики розбили Катеринославський кіш «Визволення України» й величезна кількість людей втекла на лівобережжя до Олександріська.
Назва
Треба зауважити, що ця сотня спочатку мала офіційно таку назву: 1-ша бойова сотня куреня «Чорна Хмара» союзу «Молода Україна». Тобто де-юре ця сотня була частиною загону Чорна Хмара під командуванням Антона Гребенника. Коли після розгрому з правобережжя почав відступати Катеринославський повстанський кіш «Визволення України» сотня отримала до 200 ветеранів зі стажем по 2-3 роки цього коша, через що почала вважати себе частиною цього повстанського формування й закріпила за собою вже іншу назву: «Хортицький курінь», а пізніше і «Хортицький полк». Проте на цей момент біла армія почала відступати, а з нею і Катеринославський кіш разом з Хортицьким куренем. Кошовий отаман Іван Марків Іван Марків — отаман-повстанець. Народився в 1897 році в селі Вознесенка. За походженням етнічний росіянин, закінчив комерційне училище, став штабс-капітаном армії Російської Імперії. Під час проходження військової служби проживав в Полтаві, вивчив українську літературну мову. В 1918 році перебрався до Олександрівська, примкнув до місцевих підпільників: став старшиною підпільної організації Вільного козацтва. В 1919 році став поручником в ЛППК, де ймовірно і отримав прізвисько Чорна Хмара, або Іван Хмара. Після того брав участь у повстанській діяльності проти Денікіна. З 1920 член Юнацької громади, пізніше очолив ВПВ. В вересні повернувся до Олександрівська, де і очолив сотню. Отримав посаду кошового отамана. Примітно, що Іван Марків мав рівно такий ж псевдонім як і вже раніше згаданий отаман Антон Гребенник: Чорна Хмара. Хоча очевидець та двоюрідний брат Івана Марківа Гаврило Гордієнко це заперечує, але деякі інші мемуаристи як Никифор Авраменко називає його ніким іншим як Чорним Хмарою.
Прапор Бунчужний сотні Гаврило Гордієнко в своїх мемуарах «Під щитом Марса» зробив опис прапора 1-ї бойової сотні куреня «Чорна Хмара». Знайти нове полотно для стягу було практично неможливо, тож коли десь на горищі будинку Бадовського знайшли український прапор з 1917 року з написом: «Хай живе автономна Україна» всі неймовірно зраділи цьому. Слово «автономна» козаки сотні відпороли, але незначний слід від того залишився. З цим прапором по вулиці Соборній (нині проспект) пройшовся парад сотні: його вели в асисті двох козаків, за якими йшов отаман Марків з осавулом. За ними йшов Іван Горобець, який вже вів всю сотню, що була поділена на чоти по 30 людей, за якою ззаду вже йшов бунчужний Гаврило Гордієнко. Це був останній раз за період визвольних змагань, коли в Олександрівську маярів синьо-жовтий стяг.
Бойові дії
1920 рік
Бій за Біленьке
Передумови В першій половині вересня біла армія успішно витіснила більшовиків з Кічкаса й почала переходити на правобережжя. Там вони почали наступ на південь, проте він не був успішним. Було вирішено форсувати Дніпро та з'єднатися куренем «Чорна Хмара» з Катеринославським кошем «Визволення України», аби налагодити постачання кошу.
21 вересня 1920 року 1-й бойовій сотні куреня «Чорна Хмара» дали перше бойове завдання: переправитися через Дніпро та захопити село Біленьке, аби уможливити налагодження лінії постачання до Катеринославського повстанського кошу «Визволення України». з 23 на 24 вересня опівночі сотня підійшла до села Приморське (Також генерал штабу армії УНР Григорій Янушевський згадує дату 26 серпня, проте скоріше за все це просто помилка). Там були присутні всі старшини сотні й не тільки, бунчужний сотні — Гаврило Гордієнко згадує, що там були присутні такі люди як Доктор Гелієв, отаман Хмара (Іван Марків), полковник Російської армії Віктор Тємніков, а також «барон Врангель, племінник «самого» Врангеля». Примітно, що Гордієнко згадує, що неподалік був союзний загін махновців, який не брав участі в бою, а білогвардієць Андрєй Судоплатов пише, що якийсь загін махновців з 25 людей наступного дня брав участь у бою біля села Плавні. Українці були впевненими, що в селі більшовиків вже не залишилося.
Бій Перебіг самого бою невідомий, оскільки єдиний хто залишив мемуари про бій - Гаврило Гордієнко.
Біля другої години ночі замайоріли в небі три червоні ракети. Це був знак, що сотні треба відправлятися. По черзі чота за чотою забиралася паром. Перша чота відпливла відповідно першою, а з нею і всі старшини. Коли перша чота досягла середини Дніпра більшовицькі війська не очікувано почали обстріл. Достименно невідома кількість та командир більшовицьких військ, проте раніше згаданий Григорій Янушевський згадує, що повстанці вели «нерівний бій з більшовицькими курсантами». Коли перша чота разом зі старшинами нарешті дісталася крутого берега зав'язався нерівний стрілецький бій: більшовики обстрілювали з кулеметів і гвинтівок щойно зайняті позиції малочисельного загону українців. Як тільки зав'язався бій за наказом Гаврила Гордієнка вирушила вже друга чота разом з ним, після чого висадивши десант з порому, повернувся вже по третю. Третя та четверта чота деякий час сховалася за вербовою лозою, оскільки більшовицькі курсанти почали обстрілювати лівобережжя. Після того, як Гордієнко заладував і відвіз третю чоту його поранили в груди, через що він був вимушений йти до військового шпиталю. Імовірно четверта чота сама переправилась на правобережжя без бунчужного.
Тим часом на правобережжі все було ще гірше: з великими та тяжкими втратами сотня малими силами не більше ніж в 80 людей перейшла до атаки. Під час неї загинув командир сотні Іван Горобець, котрий отримав 4 кулі в груди.
Білогвардієць Алєксандр Судоплатов в своєму щоденнику за 25 вересня, що вніч з 23 на 24 вересня "терці" висадились на правий берег Дніпра та вибили звідти більшовиків.
Наслідки бою за Біленьке та бій в селі Вовніги