Джан Джорджо Тріссіно

Джан Джорджо Тріссіно (8 липня 1478 — 8 грудня 1550), також відомий як Джован Джорджо Тріссіно (Giovan Giorgio Trissino), був венеціанським гуманістом епохи Ренесансу, поетом, драматургом, дипломатом, граматиком, лінгвістом та філософом. Він першим запропонував додати літери J i V до італійського алфавіту, щоб відрізнити ïx від I та U відповідно

Біографія

Тріссіно народився в патриціанській родині у місті Віченца. Він став на бік імператора Священної Римської імперії Максиміліана, чия армія увійшла до Віченци в червні 1509 року в супроводі представників вікентійської знаті, включаючи родини Тьєне, К'єрікаті та Порто. Коли Венеція відвоювала Віченцу 12 листопада 1509 року, Тріссіно був покараний за свою зраду та відправлений у вигнання. Потім він вирушив до Німеччини та Ломбардії, де був помилуваний тією ж Венецією в 1516 році. Зрештою він потрапив під захист Папи Лева X, Папи Климента VII та Папи Павла III.

Він мав переваги гарної гуманістичної освіти, вивчаючи грецьку мову у Деметріоса Халкокондила в Мілані та філософію у Нікколо Леонікено у Феррарі. Його культура рекомендувала його гуманісту Папі Леву X, який у 1515 році відправив його до Німеччини своїм нунцієм ; пізніше Папа Климент VII виявив до нього особливу прихильність і призначив його послом.

У 1532 році імператор Карл V зробив Тріссіно пфальцграфом. Незважаючи на вигнання з Віченци, оголошене над ним у 1509 році через те, що його родина підтримувала плани Максиміліана, він користувався великою повагою по всій Італії. Де б він не оселився, це було місце зібрання вчених, літераторів та найкультурніших людей того часу.

З 1538 по 1540 рік Тріссіно повернувся до навчання в Падуанському університеті, незмінно цікавлячись Платоном та питанням свободи волі.

В історії сучасної європейської літератури Тріссіно займає визначне місце завдяки своїй трагедії «Софонісба» (близько 1515 р.; опублікована 1524 р.). Заснована на житті карфагенської леді Софонісби та натхненна античними трагедіями, це була, мабуть, перша трагедія раннього Нового часу, яка висловила повагу до класичних правил. Вона служила прикладом для європейських трагедій протягом усього XVI століття. Його було перекладено французькою мовою Мелленом де Сен-Желе та виконано з великим успіхом у 1556 році в замку Блуа.

Будучи прихильником арістотелівської регулярності, Тріссіно не схвалював свободи лицарського епосу, написаного Аріосто. У власній праці «l'Italia liberata dai Goti (Визволена Італія Ґоті)» (1547—1548), присвяченій походам Велізарія в Італії, він прагнув показати, що народною мовою можна написати епос відповідно до класичних принципів. В результаті виходить холодний і безбарвний склад. Більше того, як зазначає Ніколас Бернс, сам вибір візантійсько-остготських війн VI століття як теми зобов'язав Тріссіно мати справу з варварськими сюжетами, до яких він, як крайній класицист, не відчував особливої спорідненості.

Крім того, Тріссіно відіграв помітну роль на початку кар'єри Андреа Палладіо, яка переросла в довгу та тісну дружбу між двома чоловіками. Тріссіно вперше взяв Палладіо під своє крило після знайомства з ним під час будівництва його вілли в Кріколі.

В Римі в грудні 1550 року Тріссіно пішов на той світ.

Видання його зібрання творів було опубліковано у Вероні в 1729 році.

Лінгвістика Його зусилля в галузі лінгвістики викликали жваву реакцію в літературному світі того часу. Наслідуючи Данте, він виступав за збагачення італійської мови та у своїй праці «Кастеллано» (1529) підтримував теорію про те, що ця мова є придворною, складеною з внесків вишуканих центрів Італії, а не має фундаментально тосканського походження.

Гарячі дискусії відбулися після його есе 1524 року під назвою «Послання від Тріссіно про нові літери, що додаються до італійської мови»(Ɛpistola del Trissino de le lettere nuωvamente aggiunte ne la lingua Italiana), в якому він запропонував реформувати італійську орфографію, додавши такі літери для розрізнення звуків розмовної мови:

Нова літераВимоваСтворенна зВимова прототипуПриміткаƐ εвідкритий E Е езакритий E Грецький Епсилон. Малий Епсілон став стандартом МФА, і ця літера сьогодні використовується в деяких африканських мовах, таких як еве та кабіє.Ꙍ ωвідкритий O О озакритий O Грецька Омега. Такі зміни не прижилисьU uУ V vВ Зазвичай використовувався. У нижньому регістрі, в той час зазвичай для обох позначень використовувалася літера «v».J jДж I iІ Використовується в багатьох орфографіях та в МФАӠ çдзвінкий Z Z zглухий Z Ʒ іноді використовувався для позначення схожих дзвінких приголосних. Тріссіно навмисно змінив використання озвучання та глухих форм порівняно з іспанською, оскільки «це здавалося меншим нововведенням», а також через уявну схожість між Ӡ ç та G g.

Цю ідею було використано для позначення літер «j» та «u», що призвело до сучасного розмежування V проти U та I проти J. Інші європейські мови зрештою прийняли ці нові літери та розмежування у своїх орфографіях, перш ніж ці літери значною мірою закинули в сучасній італійській мові, яка зазвичай пишеться як звук з літерою «І».

Пізніші пропозиції змінили призначення ω/o. Наслідуючи Клаудіо Толомеї, Тріссіно використовував для позначення дзвінкого (), замість як у , замість , як у та для як у .

Оскільки він застосував свою систему до публікацій «Ɛpistola», «Sofoniba» та «Il Castellano», його дослідження також слугує цінним джерелом для розуміння відмінностей між тосканською вимовою та придворною мовою, яку він пропагував як збагачення італійської мови.

Ідеї Тріссіно щодо синтетичного італійського стандарту зустріли опір з боку двох основних фракцій. З одного боку, були ті, хто, як-от Макіавеллі, підтримував розмовну версію тосканського діалекту. З іншого боку, П'єтро Бембо стверджував, що італійський стандарт має базуватися на мові флорентійських класиків XIV століття, особливо Петрарки та Боккаччо (мова Данте вважалася надто невишуканою). Урешті решт, в кінці століття позиція Бембо взяла гору, а ідеї Тріссіно були відкинуті.

Інші літературні твори «I Simillimi (Схожість)» (1548), що є версією « Менехмів» Плавта, «I Ritratti (Портрети)» (1524), що є композитним портретом жіночої краси, та «Poetica», що містить підсумок арістотелівських принципів літературної композиції, складають решту його важливих творів.

Примітки