Владислав Петкович Дис (Заблаче, поблизу Чачака, 10 березня 1880 — Іонічне море, 17/30 травня 1917) — сербський поет, учитель і митник. Він належав до епохи імпресіонізму та є одним із найвідоміших поетів кінця 19-го та початку 20-го століть. Був фронтовим репортером у Балканських війнах. Під час Першої світової війни він відступив із сербським народом та армією через Албанію, а потім був переведений на Корфу. Його перевезли до Франції, де він написав свою останню збірку віршів «Незакінчені вірші». Після повернення до Греції корабель, на якому він перебував, був потоплений німецьким підводним човном поблизу Корфу 30 травня 1917 року.

Біографія

Дитинство Батько Диса, Дімітрій Петкович, переїхав з району Куманово в середині 19 століття та керував корчмою в Заблаці. Владислав закінчив початкову школу в рідному Заблаці та перші шість класів середньої школи в Чачаку, перш ніж вступити до сьомого класу середньої школи в Заєчарі в 1897 році. Він не зміг закінчити середню школу, оскільки не склав випускного іспиту на зрілість, але це не завадило йому працювати тимчасовим учителем у селі Прліті поблизу Заєчара з 1906 по 1908 рік. З Прліти він переїхав до Белграда, де почав публікувати свої перші вірші в журналах «Сербський літературний вісник», «Нова Іскра» та «Бранково коло» під псевдонімом Дис (середній склад його імені). Дис знаходив своє поетичне натхнення та підтримку в богемних колах навколо Скадарлії, які представляли повну протилежність академічній та професорській еліті навколо вулиці Князя Михайла. Сучасники пам'ятали його як молодого, анемічного та нервового чоловіка з тонкими нервами та захопленим поглядом. Дис найчастіше рухався в компанії Сіми Пандуровича, Антуна Густава Матоша, Мілана Сіміча та Луки Смодлака.

Шкільне навчання Дис був абсолютно посереднім учнем, але в сьомому класі середньої школи в Чачаку він написав свій перший вірш «Свічка горить у вікні» німецькою мовою, правопис якої ледве знав. Він двічі безуспішно намагався скласти іспит на атестат зрілості. Коли він зазнав невдачі вдруге, цього разу в Заєчарі, він попросив голову комісії Вукашина Вейзовича зробити йому почесний виступ:

Давайте вип'ємо по келиху пива. Я не злюся, ви справедливо мене збили з ніг. Але це не робить нас ворогами. Я піднімаю тост…

У його рідному місті Заблаче початкова школа носить його ім'я.

Робота

Дис не вступав до армії. Від служби він був звільнений через вузькі груди, і за рекомендацією друга він став тимчасовим учителем у селі Прліті нижче Вршки Чуки, поблизу Заєчара в надії, що у нього буде достатньо часу, щоб присвятити себе віршам. Однак важко віршувати, знаходячись у похмурості та тиші, тому він проводив багато вечорів з селянами за табличем та вживанням ракії. Раз на місяць він їздив до міста за зарплатою, без якої повертався в село вранці, після шинку. Після цього тридцять днів посту, поки він знову не поїде до Заєчара. Це тривало два роки, після чого він вирішив залишити свою вчительську посаду та з нещодавно підвищеною зарплатою вирушив до Белграда, єдино можливого шляху для всіх поетів. Він увійшов у товариство белградської богеми досить тихо, в той час, коли богема жила в кафанах, які також були єдиними місцями зустрічей. Було відомо, що, коли він бував у кафані, літературні журнали він читав від кірки до кірки. Коли з'являлося нове літературне ім'я, кафани гуділи. Актори грали в них свої вистави. Даремно шановний Йован Скерлич гримів, що все зло походить від них. Високий і худий, з довгим волоссям і зовсім незвичайними вусами, в окулярах, за якими ховався дивовижний погляд, колишній учитель із Заєчарської околиці лише за допомогою Нушича та Ратко Мініча зумів знайти свою першу роботу. Поет працював митником на акцизному пункті Савамала і з розчаруванням скаржився друзям, що йому доводиться цілий день зважувати сливи. Зі своєї першої зарплати він надрукував візитівку, на якій було написано лише Dis. Найімовірніше, це була абревіатура, а точніше середній склад, його імені Владислав, хоча одні стверджували, що це назва міста з «Пекла» Данте, а інші — що це сербська середньовічна назва європейського Заходу. Досить довго це прізвисько писалося виключно латиною, як його написав сам поет, а останнім часом його друкують ще й кирилицею. Двічі звільнений зі служби, йому не було на що жити: з коректури та співпраці в щоденних газетах, з невідомої та безпрецедентної роботи поета, якого негативно критикував Йован Скерлич, найвпливовіший критик того часу.

Шлюб Його богемний спосіб життя сильно змінився після одруження з Христиною-Тінк, молодою та красивою поштовою робітницею, яку він одразу ж зобразив у своїх віршах. Вони одружилися на утрені у старій церкві Святого Марка у вересні 1911 року. Пізніше вона свідчила про це так:

Весілля? Це був жарт, хоча й перебільшений, особливо той, що з обручкою. Я забула обручку, а без неї було неможливо обійтися, тому сестра Диса побігла її взяти. Щоправда, свідок запропонував обручку з парасолькою, але священик пояснив, що обручка має бути…

Дуже відданий своїй родині, а також друзям, Дис одного разу скаже:

За чотири роки шлюбу ми чотири рази не обідали чи вечеряли наодинці, без гостей.

У шлюбі у нього народилося двоє дітей, Гордана та Мутімир. Його шестирічна донька Гордана загинула в пожежі, спричиненій недбалістю, у 1918 році. Його син Мутімир закінчив середню школу та юридичний факультет у Белграді в 1940 році. Під час війни він був на Равній Горі, як капітан армії Дражі Михайловича. Після війни повернувся до Белграда та зник безвісти в 1945 році: його ліквідував новий уряд.

Смерть Як військовий кореспондент сербської армії, до складу якої входили троє його братів, він відступив через Албанські гори та прибув на Корфу на початку 1916 року. Невдовзі він вирушив до Франції з групою сербських біженців, зупинившись у Марселі, Ніцці та Пті-Далі, сумуючи за своєю родиною, яка залишилася в окупованій Сербії, і в своєму останньому листі (травень 1917 року) він написав: «Я маю їхати до Салонік, я не можу дочекатися, щоб сісти в поїзд…» За словами Софронія Михайловича, ігумена Високих Дечан та супутника Диса, вони зустрілися в поїзді на вокзалі в Марселі та пробули в Тулоні два дні, щоб засвідчити свої проїзні документи. Звідти вони також поїхали поїздом до Риму і через Неаполь прибули до Галліполі (давньогрецької колонії Калліполіс) на узбережжі Апулії, де два дні чекали на корабель, який мав доставити їх через Іонічне море на Корфу. Вони піднялися на французький пароплав 29 (16) травня 1917 року о дев'ятій годині вечора та одразу ж зустріли інших сербів у їдальні корабля, серед яких була Анка Петрович з дітьми, сестра Віди Црнянської. Коли наступного ранку розвиднилося, ігумен помітив крізь кругле вікно, що з води виринув «похмурий німець, схожий на якусь калан». «На кораблі стався жахливий вибух і паніка», — писав він пізніше. Торпеда пробила корпус корабля та вибухнула з його другої палуби, завдавши катастрофічних руйнувань.

У фатальну ніч Дис не спав. Мучений темними передчуттями, він неодноразово виходив з каюти на палубу, звідки спостерігав за білястим слідом торпеди в блакитній воді. Він чекав на останню шлюпку, в яку мали стрибнути Анка Петрович з дітьми. Але для них не було часу, бо корабель, тонучи, створив вир, який затягнув їх усіх. Пізніше французькі моряки знайшли тіло Диса в костюмі, окулярах та дрібних грошах, одній драхмі та п'ятдесяти лептах. 

— Мірко Дрманац для газети «Політика».

Дис — поет ірраціонального, він знаходить образи у підсвідомості. Він поет похмурих настроїв і навіть відчаю, його вираз обличчя меланхолійний і музичний. Йован Скерлич критикував його за те, що Дис не вписувався в його ідеал прогресивного поета. Пізніша критика, починаючи з Ісидори Секулич, зараховувала Диса до найкращих сербських поетів, вважаючи, що він привніс у сербську поезію сучасну поетику та нову чутливість, незважаючи на певну лінгвістичну недбалість. Дис опублікував книгу «Потонулі душі» у 1911 році. Він надрукував її власним коштом, оскільки не було видавця, який би опублікував поезію поета, яку Йован Скерліч, найвпливовіша постать сербської критики того часу, називав «невіглаською та грубою імітацією». Поезія «Потонулих душ» негативна, болісна, тужлива та чорна. Він вводить у неї мотиви Бодлера, що є новинкою, але присутній також мотив померлого коханого, який ми знаходимо в народній ліричній поезії. Його поезія звертається до ірраціонального, вона містить мрії Диса та його мовчання. Збірка віршів " Ми чекаємо на імператора " була написана в 1913 році. Його друзі в кафані казали, що було б краще, якби він назвав її «Ми чекаємо на гроші». У цій збірці поет прагнув виразити славу своєї батьківщини. Однак він не зробив цього, декламуючи національну гордість, як інші поети, а радше сумно блукав обвугленими залишками та тлінням. Найбільш відомі вірші Владислава Петковича Диса: «Темниця», «Можливо спить», «Квіти слави» та «Нірвана».

Премія Диса Щоб зберегти пам'ять про цього видатного сербського поета, Міська бібліотека «Владислав Петкович Дис» організовує культурний захід «Дисова весна». Святкування Диса розпочинається 10 березня, у день народження поета, і завершується врученням «Дисової премії». «Дисова весна» заохочує творчість молоді та щороку нагороджує найкращий рукопис за першу поетичну збірку. У виданні «Потоки» наразі опубліковано 35 книг, і багато переможців стали відомими поетами сьогодні. Міська бібліотека «Владислав Петкович Дис» з 1964 року вручає премію Диса за життєві досягнення сучасного югославського, або сербського, поета. Завдяки своїй тривалості існування, вибору переможців та складу журі, премія Диса міцно зарекомендувала себе як одна з найпрестижніших вітчизняних поетичних та літературних премій. В останні роки премія Диса складається з пам'ятної дошки, що вручається переможцю, та грошової премії. Премія вручається щороку, журі збирається в Чачаку. Грошова премія становить 160 000 динарів, а нагорода вручається на церемонії закриття " Весни Диса ". Початкова школа «Владислав Петкович Дис» у Заблаче та початкова школа «Владислав Петкович Дис» у Белграді названі на його честь.

Примітки

Посилання

Владислав Петковић Дис: Песме на Антологији српске књижевности (формат) Владислав Петковић Дис на Поезији суштине Нешто о њему и све његове песме Дис поново у Паризу, В. Илић, Вечерње новости, култура, 13. март 2011. Pesme Vladislava Petkovića Disa Објављена непозната строфа великог српског песника («Вечерње новости», 23. јул 2020) https://web.archive.org/web/20170406020133/https://www.nbs.rs/internet/latinica/10/10_2/10_2_2/da_srpske_novine.html