Дахут, або Дахуд, яку іноді плутають з Ахес, є головною фігурою в легенді про місто Іс, одній з найвідоміших історій бретонського фольклору. Походячи від жіночої постаті Потойбічного світу, характерної для кельтської міфології, Дахут, безумовно, була жінкою, натхненною богинею - матір'ю або феєю - охоронцем шлюзових воріт, яка запобігала затопленню міста, над яким вона правила. Її роль і природа пізніше частково змінилися під впливом християнства та літератури, особливо коли з'явилися сучасні фантазії. Тому необхідно звертатися до найдавніших усних переказів, як вони існують.
Перероблена легенда про неї представляє її єдиною дочкою Градлона, короля Корнуайлю. Вона будує (або збудувала) місто Іс, де панує розкіш і насолода, що викликає гнів священника. Як принцеса цього міста, Дахут зрештою спричиняє затоплення Іса океаном через власні гріхи. Згідно з різними пізнішими бретонськими збірками, вона не помирає і продовжує переслідувати затоку Дуарнене та узбережжя Трегору у вигляді русалки. Дахут також з’являється в оповіді про короля Марча. Еміль Сувестр у своїй версії легенди вводить численні літературні деталі, зокрема мотив її хтивості та ніч, проведену з дияволом, що й призводить до затоплення Іса. Версія Шарля Гюйо, створена на початку XX століття, робить її дочкою Мальгвен, «Королеви Півночі». Саме ця остання версія від середини XX століття зазвичай сприймається як канонічна, зокрема в інтерпретаціях Жана Маркаля та Мішеля Ле Бріса.
Дахут стала символом зла в поширених версіях її легенди. Однак інші аналізи розглядають її як втілення жіночої духовної сили, якій протистоїть християнство, або як алегорію моря. Кілька художників повторюють це бачення та пропонують язичницьку інтерпретацію Дахут, у якій вона народжує дитину і з того часу ховається у своєму затонулому місті. Її легенда користується великим літературним успіхом з XIX століття. Вона залишається дуже популярним і сьогодні. Дахут з'являється в численних операх, піснях, романах, виставах та коміксах.
Етимологія та термінологія Існують два написання імені: Dahut і Dahud. Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Жозеф Гійонварк використовують варіант Dahud. Протягом часу було висунуто різні етимологічні гіпотези. Гвенаель Ле Дюк, професор бретонської та кельтських мов в Університеті Ренна II, пропонує розкласти ім’я Dahud на da («добрий») і hud — слово, пов’язане із заклинанням або дивовижним. Він також зазначає, що кінцева літера «d» є нетиповою для бретонської мови й мала б бути замінена на «z», якщо ім’я справді бретонського походженняGwenaël Le Duc, цитується Amemiya 2006, с. 260.. Водночас засвідчено похідне hudour, як і валлійське hud.
Ле Ру та Гійонварк пропонують зіставлення з ірландськими словами dag/deg («добрий»), ban/ben («жінка»), bodba («небезпечна») та badhbh («стерв’ятник», «та, що проклинає») — терміном, який еволюціонував, але первісно стосувався прокляття та чаклунства богинь-воїтельок.. Жозеф Лот проводить паралель із валлійським aches, що означає річкову воду або шум хвиль на березіДжозеф Лот, «Внесок у кельтську лексикографію та етимологію», у «Меланжі», збірці мемуарів про кельтську літературу та історію, Париж, Альберт Фонтемінг.1905 рік, с. 195–227.. Жан Маркаль висловив припущення, що ім’я «Дахут» може походити від кельтського dagosoitis., що тлумачиться як «добра магія».. або «добра відьма». Таке пояснення підкреслює надприродну природу персонажа.
Існує також плутанина між Дахут і іншим персонажем бретонської легендарної традиції — Ахес. Поль-Ів Себійо висунув гіпотезу, що дорога Ахес, яка з’єднує Дуарнене з Каре, згодом була ототожнена з Дахут.. Водночас існує інше пояснення, пов’язане з бретонською вимовою топоніма Пульдавід, який, як і багато інших у Бретані (Ла-Віль-Давід, Ла-Ное-Давід, Сен-Давід, Кердавід тощо), походить від імені біблійного царя Давида.
Згідно з цим тлумаченням, образ Дахуди міг виникнути внаслідок хибної етимології — механізму, добре відомого в топоніміці. Так, бретонський топонім San logod («долина мишей») місцеві жителі, а також деякі дослідники, інтерпретували як sant Logod, що призвело до уявлення про святого Логота. Це не має прямого зв’язку з ім’ям Дахуд. У випадку з Дахудою її поява могла бути пов’язана з Альбером Ле Граном, який у праці «Житія святих Армориканської Бретані» 1637 року вперше згадав цього персонажа, пов’язавши його в примітці з топонімом Pouldavid(Пульдавід). Згодом ця версія набула поширення, однак таке пояснення вважається сконструйованим і не враховує особливостей самого образу Дахуди.
Крім того, ім’я Дахут або Дахуд у різних працях.. та на окремих вебресурсах. подається як бретонське жіноче ім’я кельтського походження, іменини якого відзначаються 6 серпня.
Опис Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Ж. Гійонварк у фільмі «Легенда про місто Іс»: [...] справжня туристична історія була буквально вигадана коштом Дахуди (і правди), і ми обережно намагаємося не дізнатися, що вона датується лише першою чвертю ХХ століттяЛе Ру та Гійонварк, 2000, с. 123..
Дахут — центральна постать найвідомішої бретонської легенди, легенди про місто Іс.. Вона має особливе значення в Бретані.. Первісно це був архаїчний персонаж без чіткої генеалогії, споріднений із феями., однак згодом його образ був переосмислений агіографами, письменниками та збирачами бретонських народних традицій. У їхніх інтерпретаціях Дахут стала символом складного переходу між «друїдською релігією» та християнством..
Найпоширеніша сьогодні популярна версія, яка змальовує Дахут як повію — у протиставленні до Діви Марії, — є результатом послідовних літературних трансформацій її первісного міфу. У цих оповідях, сформованих під впливом бретонської літератури, вона проводить ночі з численними коханцями, яких убиває вранці. Зрештою до неї в ліжко приходить Диявол і переконує її відчинити шлюзові ворота, що захищають місто (або ж сам викрадає ключ і відчиняє їх), що спричиняє загибель Іса.
Популярна традиція Нижньої Бретані кінця XIX століття стверджує, що вона не загинула під час катастрофи, і зображує Дахут (або Ахес) як водночас прекрасну й страшну сирену — Марі Морган, яка заманює моряків і викликає шторми. Віра в її виживання залишається поширеною і сьогодні; багато бретонців не сприймають версію про її смерть в океані, засвідчену в агіографічних текстахЯнн Брекільєн, «Затонуле місто», у «Казки та легенди бретонської країни», Кемпер, «Природа та Бретань».1973 рік, с. 293-303.. Таким чином, інтерпретація народної традиції певною мірою переосмислює висновок, нав’язаний агіографією: Дахут не зазнає остаточної поразки перед християнською владою, а, навпаки, здобуває вічне життя й чарівність у Потойбіччі — у місті Іс, яке тепер поглинене морем.
Походження Хоча окремі дослідники, зокрема Луї Ожес (1949), припускали, що Дахут є пізнім винаходом християнських проповідників, покликаним підтримати народну ортодоксію.., подальші дослідження з порівняльної кельтської міфології засвідчили, що цей образ належить до архетипу «жінок Потойбічного світу». Ірландські та валлійські міфи про потоп виявляють можливий спільний сюжет: фея або жінка Потойбіччя, яка охороняє шлюз і перешкоджає повені, зрештою спричиняє затоплення великого міста. Отже, Дахут могла первісно бути феєю, яка стерегла брами Потойбічного світу.
Неповна християнізація персонажа в найдавніших версіях легенди згодом спричинила його маргіналізацію, залишивши лише окремі залишки в бретонському фольклорі. Існує також гіпотеза про вплив образу кельтської богині-матері: місто Іс можна зіставити з Потойбіччям, де панують процвітання, багатство та достаток, як і в більшості володінь кельтських богинь..
Анатоль Ле Браз зібрав свідчення, що пов’язують Дахут з кельтською міфологією: у подобі сирени або Марі Морган, яка губить моряків, вона постає істотою Потойбіччя, своєрідним відповідником «посланців богів» або «ангелів смерті». Лі Бан — жінка або фея з ірландського фольклору, перетворена Богом на сирену, — має виразні паралелі з Дахут і може пов’язувати її з групою сирен., відомих у кельтських традиціях принаймні з VI століття.. Також простежено зв’язок між Дахут в образі сирени та так званими «мелюзинськими» феями, для яких характерна мінливість тілесної форми(у) Джилліан М. E. Албан, «Мелузінська інтертекстуальність», and «Загальна нестабільність та ідентичність у сучасному романі», Cambridge Scholars Publishing,2009 рік ( ISBN 9781443818391 ), стор. 75...
Водночас Франсуаза Ле Ру та Крістіан-Жозеф Гійонварк вважали, що Дахут не пов’язана ані з сиренами, ані з образом Мелюзіни, хоча, як і вони, належить до дуже архаїчного міфологічного шару
Філіація
Спочатку Дахут не мала чітко визначеної генеалогії. Вважати її дочкою короля Градлона (як це подається в агіографічних версіях, операх і літературних обробках легенди) суперечить як кельтській міфології, так і найдавнішим відомим джерелам.. У картулярії Ландевеннека королю Градлону приписується лише одна дитина — син, на ім’я Ріваллон, який, за переказом, помер у ранньому віці. На думку Франсуази Ле Ру та Крістіана-Жозефа Гійонварка, Дахут є кельтською постаттю «без віку й походження». Водночас бретонські історичні тексти не згадують її матері.
Персонаж Малгвени — валькірії, «королеви Півночі», яку часто називають матір’ю Дахут, — був популяризований Шарлем Гюйо на початку XX століття. Дослідниці Емі Варін та Хіроко Амемія визнають його внесок у надання Дахут «надприродного» й фейного походження, ближчого до її первісної природи. У відомих версіях, де Дахут постає дочкою Градлона, саме фейне материнське походження пояснює, чому вона стає на «проклятий» шлях і зазнає Божої кари, тоді як її батько зображений побожним правителем..
Матьє Бойд заперечує висновок Ле Ру та Гійонварка про те, що Мальгвен є суто літературним винаходом Гюйо, оскільки цей персонаж згадується вже в п’єсі 1903 року. Ймовірно, її образ походить із праці Едуара Шуре «Великі легенди Франції», де викладено усну традицію, записану поблизу мису Сізун, за якою Градлон вирушає на пошуки принцеси з Гібернії (тобто Ірландії). Ця традиція має спільні риси з міфом про Трістана та Ізольду.. Додаткове свідчення можливого зв’язку міститься в «Lai de Graelent-Meur»(«Пісня про Гралент-Мер»), зібраному Ла Вільмарке: у ньому Градлон (хоча його ототожнення залишається дискусійним, як і питання автентичності тексту) вступає у зв’язок із жінкою Потойбічного світу. Жан Маркаль, чиї теорії різко критикували Ле Ру та Гійонварк, висунув припущення на підставі цього лею, що «лицар Градлон» повернувся разом із Дахут — «маленькою дівчинкою з довгим волоссям».. Жодне джерело прямо не встановлює походження Дахут, однак у кельтській традиції жінки Потойбіччя приносять своїм обранцям удачу й можуть народжувати від них дітей, що може слугувати непрямою вказівкою..
Плутанина з Ахес Дахут іноді ототожнюють з іншою постаттю бретонського фольклору — принцесою, феєю або велетнею, на ім’я Ахес. Ця помилка може походити від Альбера Ле Грана, який пов’язував заснування міста Каре (або Кераес) із принцесою на ім’я Ахес. Жан-Батіст Оже посилив цю інтерпретацію, розглядаючи Кераес як «Кер-І стародавніх». У виданні «Історії Бретані» 1826 року прямо ототожнено Ахес із Дахут: згадується принцеса Ахес, грішниця й засновниця замку Кер-Аес, що згодом став містом КареЯнн-Бер Піріу, «Передача та контакти між письмом та мовленням. Тема затопленого міста в бретонській літературі», у (Re)Oralisierung, видавництво Gunter Narr Verlag1996 рік ( ISBN 9783823345749 ), стор. 380-381..
Це змішування образів вплинуло й на усну традицію. У казці, записаній Янном ар Флохом 1905 року, йдеться про «Ахес, дочку короля Градлона», яка постає феєю, здатною перетворюватися на оленя або білу лань.. Така характеристика зближує Дахут/Ахес із класичним образом кельтської феї, якій притаманна здатність до метаморфози.
Еволюція персонажів