Е́тнос (від — «народ») — стійке соціальне угруповання людей, що виникло упродовж тривалого історичного розвитку на певній території, де люди мають власну біологічну складову (раса, спільне походження), мову, культуру, усвідомлення власної єдності та відмінності від інших етносів. Важливі умови формування етносу — спільність мови та території (батьківщини). Але й територіально роз'єднані групи одного етносу можуть тривалий час зберігати свою національну самобутність, яка виражається у звичаях, народному мистецтві, релігії, нормах поведінки, обрядах, специфічних нормах господарського життя тощо. Етнічна самосвідомість завжди поєднується з прагненням етносу до власної соціально-територіальної організації, творення держав. У той самий час, етнічні процеси природно тісно пов'язані з соціально-економічними. Етнос — поняття широке; воно охоплює різні рівні самоорганізації популяцій людей, як-от нації, народності, групи споріднених племен, окремі племена. У сучасному світі нараховують від 3 до 5 тис. різних етносів (на їхнє число значною мірою впливають процеси етнічної консолідації, дивергенції, окультурації та асиміляції.
Історичний розвиток поняття Поняття «мова», «плем'я», «народ» (; ) належить до досить давніх понять, створених людством у процесі свого розвитку. В найдавніших письмових документах різних народів, які дійшли до нашого часу — релігійних, історичних і юридичних текстах згадуються різні держави і племена та стосунки між ними. Досить згадати Римську імперію, де, окрім римського права, для іноземців існувало так зване «право народів» (jus gentium), аналог сучасного міжнародного права, яке регулювало відносини з представниками племен, які не входили до складу Римської держави. Саме в античні часи з'являється поняття «язичник» — людина, яка вірить у богів свого племені, на відміну від людей, які вірять у Всевишнього Бога, єдиного для всіх людей, незалежно від племені. Це поняття потім отримало подальший розвиток у християнські часи Середньовіччя. Вживання поняття «етнос» у Західній Європі зменшується після появи християнських держав і пов'язаного з ними поняття «націй» (nationes).
У сучасному науковому розумінні термін вперше був використаний американськими вченими-євгенологами. Згодом закріплений в етнічній антропології, замінивши колоніальну термінологію загальнобщинності. Грецьке ἐθνικός «племінний; народний; язичницький» є похідним від — «громада; плем'я, народ», етимологічно «група своїх людей».
Нині термін «етнос» став науковим поняттям, котрий не є еквівалентом «демосу» (народу) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Частина публіцистів поняття «етнос» вживає як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.
У найширшому розумінні, поняття «етнос» означає весь еволюційний ланцюжок виникнення і становлення етносу. Якнайповніше еволюційний ланцюжок можна зобразити так:
рід → плем'я → союз племен → народність → народ → нація.
Усі ці стадії є історичними типами етнічних спільнот, своєрідні стадії етносу. Нація — результат еволюційного процесу етносу, вінець його еволюції, його закінчене соціо-культурне оформлення у формі свідомого населення окремої держави.
Поняття етносу як категорії, що узагальнює ознаки етнічних спільнот на всіх етапах історії людства, розроблялося переважно в російській, радянській і пострадянській етнографії. У російській етнології термін «етнос» уживається майже в усіх випадках, коли мова йде про народ і націю.
Етнографічна ієрархія Розрізняють етнічні (національні) та етнографічні групи (наприклад, в українців — бойки, лемки, гуцули, поліщуки).
Поряд з етносами виділяють над- та субкатегорії: метаетноси (метаетнічні спільності) — групи народів, що мають спільні риси культури і спільну самосвідомість; субетноси (субетнічні групи) — окремі частини народу, яка виникає внаслідок територіального й культурного відокремлення.
Етнічна група Етнічна група (мовно-етнічна група) — територіальна частина певного етносу, якій притаманні особливості в культурі, побуті, мові (наявність діалекту, говору, говірки), а також особлива самосвідомість і, звичайно, самоназва.
Термін «етнічна група» часто вживається як синонім термінів «етнічність» та «етнічна ідентичність», «нація», «національна група», «етнічна» та «національна меншина» тощо. Втім, значна частина західних вчених взагалі не вважає за потрібне займатись питаннями визначень. У міжнародному праві терміни «етнічність», «етноси», «етнічна група» та деякі близькі їм — відсутні, замість них вживаються терміни «нація», «народ» та «національна меншина». На думку деяких українських науковців, без таких визначень не завжди зрозуміло, про що конкретно йдеться, тим більш, що за кожним із цих термінів стоять далеко не однакові феномени. Проблема визначення поняття «етнічна група» ускладнюються тим, що колишні радянські вчені зловживали соціологічними категоріями, а західні — психологічними.
За твердженням західних вчених, характерною рисою етнонаціональних груп є те, що, по-перше, у країнах свого проживання, вони, як правило, не мають власної національної державності, а по-друге, «вони мають свою історію (), але не мають власної історичності (), тобто виявляють себе у сфері культури і не є активними історичними суб'єктами».
Етнографічна група Етнографічна група — невелика частина певного етносу, яка територіально відійшла від нього в результаті міграції, але зберегла попередню етнічну свідомість, мову, особливості культури й побуту (наприклад, українці в Казахстані, Канаді тощо).
Етногенез
Основні умови виникнення етносу, територія і мова, згодом є його основними ознаками. Додатковими умовами складання етнічної спільності можуть служити спільність релігії, близькість компонентів етносу в расовому відношенні або наявність значних метисних (перехідних) груп. При цьому етнос може формуватися і з різномовних елементів, складатися і закріплюватися на різних територіях в процесі міграцій. В умовах ранніх далеких міграцій Homo sapiens з Африки і сучасної глобалізації все більшого значення набувають етноси як культурно-мовні спільноти, що вільно переміщаються по всій території планети.
У ході етногенезу, під впливом особливостей господарської діяльності в певних природних умовах і через інші причини, формуються специфічні для даного етносу риси матеріальної і духовної культури, побуту, групових психологічних характеристик. У членів етносу з'являється загальна самосвідомість, чільне місце в якій посідає уявлення про спільність їх походження. Зовнішнім проявом цієї самосвідомості є наявність спільної самоназви — етноніма. Сформована етнічна спільність виступає як єдиний соціальний організм, що самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новому поколінню мови, культури, традицій, етнічної орієнтації.
Напрямки еволюції етносів Об'єднання і злиття етносів є природним еволюційним процесом історичного розвитку, коли одні народи внаслідок кращої організації, згуртування, технологічного, економічного та соціального устрою розвиваються, а інші, менш успішні, занепадають і сходять з історичної арени. В усіх колишніх імперіях в галузі національної політики акцент робився на процеси зближення та уніфікації різних етносів, етнічного злиття усіх підкорених народів у єдину націю.
Навпаки, російський етнолог та історик Л. М. Гумільов розглядав етнос не як соціальну, проте як природну категорію, а утворення і згасання етносів пов'язував з явищем пасіонарності — руху біохімічної енергії живої речовини. Тому він відстоював ідеї неможливості зближення та злиття націй, бо різні екологічні ніші об'єктивно визначають виникнення різних етносів. Саме у мозаїчності культурно-етнічної структури людства його внутрішня системна стійкість до негативних зовнішніх чинників і процесів деградації та загального занепаду людства.
Дослідження Етнологія — гуманітарна наука, що вивчає загальні закони існування і розвитку етносів.
Етнографія — гуманітарна наука, що описує етноси, їхні особливості. Термін є запозиченням із західноєвропейських мов; , утворено з основи «плем'я, народ» і компонента -γράφια, вживаного тільки в складних іменниках і пов'язаного з грецьким γράφω «пишу».
При всіх розходженнях концепції етносу мають низку спільних недоліків. Опора на поняття, обсяг яких сам собою є предметом дискусії (мова, культура, територія), робить побудову теорії і самого визначення етносу вкрай ускладненим. Поняття етносу відбиває повною мірою лише властивості етнічних спільнот індустріальної епохи — націй. Стосовно донаціональних стадій розвитку, з характерними для них культурно-лінгвістичною варіативністю і позаетнічними формами самосвідомості, поняття етносу виявилося непродуктивним (наприклад, категорія «народність»).
У західній соціально-культурній антропології поняття етносу уживається порівняно рідко, а питання побудови його теорії не вважається актуальним. Уживанішим є поняття «етнічність», що відбиває приналежність до певної нації або етнічної групи. Дотепер зберігає свою значимість дане Максом Вебером визначення етнічної групи: це така група, члени якої «мають суб'єктивну віру в своє спільне походження через схожість фізичного вигляду або звичаїв, або того й другого разом, або ж через спільну пам'ять про колонізацію і міграцію». Важливу роль у створенні теоретичної основи для вивчення етнічності відіграли роботи норвезького вченого Ф. Барта з проблеми співвідношення етнічних і соціальних границь. Барт звернув увагу, що характеристики, використовувані для визначення етнічних груп, не можуть зводитися до суми культурного матеріалу, що міститься в межах етнічних кордонів. Етнічні групи (або етноси) визначаються насамперед за тими характеристиками, що самі члени групи вважають для себе значимими і які лежать в основі самосвідомості.
Методологічні підходи Різноманітні підходи до розуміння етнічного походження були використані різними вченими, які намагалися зрозуміти природу етнічної приналежності як важливого фактора в житті людини і суспільства. Прикладами таких підходів є: примордіалізм, есенціалізм, конструктивізм, модернізм і інструменталізм.
Примордіалізм Прихильники примордіалізму відстоюють ідею про те, що етнос і нація існували з давніх-давен. Суть цієї теорії викладена у працях англійського етнолога Ентоні Сміта, американця Гуннара Нільсена, радянських учених Юлія Бромлея та Льва Гумільова. У межах примордіалістського підходу виділяють два головних напрямки: еволюційно-історичний та соціобіологічний.
Основи еволюційно-історичного підходу в теорії етносу були закладені в 1920-х роках російським емігрантом С. М. Широкогоровим. Він розглядав етнос як основну форму існування локальних груп людства, а основними ознаками його вважав «єдність походження, звичаїв, мови й укладу життя». У 1960-1980-ті концепція Широкогорова була розвинута радянськими етнографами. Найпослідовнішою стала дуалістична теорія Ю. В. Бромлея, в якій значне місце займала деталізована класифікація етнічних процесів — змін етносу, проінтерпретована щодо різних епох прогресу людства. Бромлей пропонував розрізняти: Етнікоси (етнос у вузькому значенні слова) як сукупності людей, об'єднаних спільною мовою, культурою і самосвідомістю. Етносоціальні організми (етнос у широкому значенні слова) як етнос, сполучені з територіально-політичними спільнотами. Які являють собою самостійні макроодиниці суспільного розвитку. У залежності від приналежності до певної суспільно-економічної формації етносоціальні організми виступають у формі племені, народності (рабовласницької або феодальної), нації (буржуазної або соціалістичної).