Михайло Петрович Сажин (17 жовтня 1845, Іжевський завод, Вятська губернія — 8 січня 1934, Москва) — російський революціонер, народник, анархіст, діяч міжнародного революційного руху.

Біографія

Ранні роки та освіта Михайло Сажин народився 17 (29) жовтня 1845 року в селищі Іжевський завод (нині — Іжевськ). Син міщанина, прикажчика, який служив у різних промислових і торгових підприємствах, довіреного та завідувача. Окрім цього, батько працював домашнім вчителем.

Закінчив два класи повітового училища в м. Буй (Костромська губернія). У 1863 році вступив до Технологічного інституту в Санкт-Петербурзі.

Студентські роки та перші переслідування У 1864 — 1866 роках належав до гуртка артилерійських офіцерів, а також до інститутського гуртка самоосвіти.

Вперше залучався у 1865 році у справі щодо літографування в інститутській типо-літодрукарні твору Людвіга Бюхнера «Сила і матерія». Судом було виправдано. Розшукувався поліцією у квітні 1866 року по справі Каракозова Д. В. у зв'язку зі знайомством з І. О. Худяковим, до групи якого належав.

У 1866 році залишив інститут та виїхав з Петербурга. У вересні 1867 року відновився в Технологічному інституті. У грудні 1867 року взяв участь у студентських заворушеннях. У січні 1868 року за «шкідливий вплив» на студентів виключений з інституту, арештований і в лютому 1868 року в адміністративному порядку висланий під нагляд поліції до Вологодської губернії. Водворений у Вологді. Клопотався про надання йому права повсюдного проживання та дозволу закінчити вищу освіту в Петербурзі, обидва клопотання були залишені без наслідків.

Еміграція та діяльність за кордоном Тікав 17 червня 1869 року з Вологди через Москву, Київ, Одесу, Кишинів; нелегально перейшов австрійський кордон і через Гамбург поїхав до Сполучених Штатів Америки. Жив у США під прізвищем Армана Росса; працював на заводах у різних містах, намагався організувати російську колонію.

У травні 1870 року був викликаний С. Г. Нечаєвим до Женеви, куди приїхав у червні, і деякий час працював разом з ним. Тут же познайомився з М. О. Бакуніним, був його особистим секретарем та одним із найближчих його співробітників. Наприкінці літа 1870 року переїхав до Цюріха, де був першим організатором російської колонії, в якій грав видатну роль: вів пропаганду бакунізму серед учнівської російської молоді, організував гурток та бібліотеку російських студентів. У жовтні 1870 року брав участь в організованому Бакуніному повстанні в Ліоні. Після отримання звісток у березні 1871 року про утворення Паризької Комуни, виїхав початку квітня 1871 року у Париж . Взяв участь у Паризькій Комуні та залишався у Парижі до кінця Комуни. Переховувався у дні її придушення у Р. М. Вирубова і 2 червня 1871 виїхав до Цюріха.

Участь у революційному русі Влітку 1871 року увійшов у Юрську федерацію I Інтернаціоналу і брав активну участь у конгресах Інтернаціоналу. У 1872 році прийнятий до членів таємного бакунінського «Альянсу». У 1873 році разом із бакуністами організував у Цюріху друкарню, в якій друкував бакунінські роботи. Наприкінці 1873 року організував транспорт заборонених книг у Росію. Урядовим повідомленням, опублікованим 5 травня 1874 року, йому було запропоновано повернутися до Росії протягом шестимісячного терміну, але виклик не з'явився.

Влітку і восени 1874 року жив у Локарно (Швейцарія) у будинку Бакуніна, брав активну участь в італійському революційному русі. У серпні 1875 року взяв участь у Герцеговинському повстанні і до кінця 1875 був волонтером в іноземному легіоні.

Повернувшись наприкінці 1875 року до Женеви, разом із С. Кравчинським, Г. Лопатиним, Д. Клеменцем, виробив план повстання у Росії, зокрема, на Уралі. З цією метою у березні 1876 року вирушив нелегально до Росії.

Арешт і суд Заарештований 24 квітня 1876 року у містечку Радивилів під час переходу кордону з фальшивим паспортом.

Утримувався в Будинку попереднього ув'язнення і був залучений до дізнання у справі про пропаганду в імперії. Відданий 5 травня 1877 року суду Особливої Присутності Урядового Сенату за звинуваченням у складанні протизаконного співтовариства (Процес 193-х). За відмову відповідати на запитання суду видалено 29 жовтня 1877 року із зали засідань. Визнаний 23 січня 1878 року винним у участі у ввезенні з-за кордону заборонених творів і засуджений до позбавлення всіх прав стану та до каторжних робіт на заводах на п'ять років, причому суд клопотав про заміну каторжних робіт посиланням на життя в одну з віддалених губерній.

Ув’язнення та заслання З 25 січня 1878 року був ув'язнений у Петропавлівській фортеці. Підписав у фортеці 25 травня 1878 разом із іншими «заповіт» — «Товариші за переконаннями». За Високим наказом 11 травня 1878 року клопотання суду про заміну каторжних робіт залишено без наслідків: позбавлений всіх прав стану та засуджений до п'яти років каторжних робіт у фортецях із заліком попереднього тримання під вартою. Клопотання батька про помилування за Високим наказом 22 червня 1878 року залишено без наслідків. Переведений з Петропавлівської фортеці 18 липня 1878 року у розпорядження Петербурзького губернського правління для відправки за призначенням.

Доставлений до Харкова 23 липня 1878 року і відправлений до Ново-Борисоглебської центральної каторжної в'язниці (Зміївський повіт, Харківська губернія; нині — Зміїв, Харківська область), де перебував до листопада 1880 року. У листопаді 1880 переведений до Мценської пересильної в'язниці, а в травні 1881 року — відправлений до Сибіру.

Життя в Сибіру Прибув до Іркутська 27 вересня 1881 року. Поселений спочатку у с. Култук (Іркутська губернія), потім переведений до Кіренська (Іркутська губернія). У Кіренську одружився з Євгенією Миколаївною Фігнер.

У 1886 році переведений до Балаганську. У 1887 році жив у с. Малишівці (Балаганський округ) і того ж року отримав дозвіл приписатися до селянського товариства того ж села. Поступив на службу до с. Ліствєннічного в контору пароплавства по Байкалу. У першій половині 1890 – х років жив на Німанських золотих копальнях (Якутська область), де був керуючим копалень.

Пізні роки Здобувши право проживання в Західному Сибіру, жив у Тюмені, де служив у пароплавстві Богословського гірського округу.

У 1900 році оселився в Ризі; потім жив у Нижньому Новгороді, де працював у волзькому пароплавстві Санкт-Петербурзької страхової та транспортної компанії «Надежда». В 1905 брав участь у революційному русі в Нижньому Новгороді.

У 1906 році переїхав до Петербурга і з 1906 по 1916 був завідувачем господарської частиною народницького журналу «Русское богатство». Був обраний скарбником Шліссельбурзького комітету.

Останні роки та смерть З 1917 по 1920 роки жив на Північному Кавказі, в Грозному, де на нафтопромислах працював син. У червні 1920 року переїхав із дружиною до Москви.

Член Всесоюзного товариства колишніх політкаторжан та засланців. За досягнення перед народом Раднарком РРФСР постановив виплачувати йому довічну персональну пенсію РРФСР.

Помер 8 січня 1934 року. Похований на Новодівичому цвинтарі в Москві.

Дружина та діти

Фігнер, Євгенія Миколаївна

Літературні праці

Автобиография М. П. Сажина. Словарь Граната, т. 40, стр. 387—393. М. П. Сажин «Воспоминания 1860—1880-х г.г.» С предисловием Вяч. Полонского. М. 1925 (книга) М. П. Сажин, «Каторга и ссылка» 1926, V (26) 9—19 (Первое знакомство с М. А. Бакуниным). М. П. Сажин, «Пути Революции» 1926, IV (7), 87—89 (Муравский и Бочаров в Новоборисоглебском централе). М. П. Сажин, «Каторга и ссылка» 1928, XII (49), 94—113 (По Сибири).

Адреси

Нижній Новгород, вулиця Ільїнська (нині Краснофлотська),буд. 68 Санкт-Петербург Мала Посадська вулиця, буд. 19, кв. 31

Примітки

Література

Сажин Михаил Петрович // Деятели революционного движения в России : в 5 т. / под ред. Ф. Я. Кона и др. —  : Всесоюзное общество политических каторжан и ссыльнопоселенцев, 1927—1934. Т. 2. Вып. 4 / сост. А. А. Шиловым и М. Г. Карнауховой. — 1932. — Стлб. 1405—1409.