Генрик Мінкевич-Одровонж (; 19 січня 1880, Сувалки — 9 квітня 1940, Катинь) — польський воєначальник, генерал броні Польської армії.

Біографія Він був сином Казимира Мінкевича, податкового чиновника, та Кароліни, уродженої Міхаловської, та братом біолога Ромуальда Мінкевича. Закінчив середню школу в Маріямполі. З 1898 року вивчав природничі науки в Санкт-Петербурзі. У цей час він приєднався до Польської соціалістичної партії. У 1902 році, кинувши навчання в Санкт-Петербурзькому університеті, він переїхав до Кракова, де протягом року вивчав медицину в Ягеллонському університеті, а потім живопис у Школі образотворчих мистецтв, яку також не закінчив.

Остаточно покинувши навчання в 1904 році, він присвятив себе політичній діяльності. Він був, серед іншого, членом Центрального робітничого комітету Польської соціалістичної партії (ППС) та близьким соратником Юзефа Пілсудського. Він брав активну участь у Бойовій організації Польської соціалістичної партії (ППС-ФР), Союзі активного бою та Стрільницькому союзі. У 1909 році разом із Казімежем Пужаком він стратив у Римі поліцейського провокатора Едмунда Тарантовича. Після конфлікту з Юзефом Пілсудським у 1912 році (ймовірно, через пониження рівня закопанського підрозділу «Стшельц») його було виключено з ZS та ZWC.

Після початку Першої світової війни він вступив до Польських легіонів, отримавши звання лейтенанта та зайняв посаду командира 1-ї роти 3-го піхотного полку під командуванням Юзефа Галлера. Під час служби він був підвищений до оберстлейтенанта та командував 3-м піхотним полком. 6 липня 1916 року він був поранений у битві під Костюхнівкою та потрапив у полон до росіян, з якого втік через рік.

У липні 1917 року він вступив до лав Польських збройних сил. 13 серпня 1917 року генерал піхоти Ганс Гартвіг фон Безелер підвищив його до полковника. Він був командиром 1-ї піхотної бригади та командиром Варшавського гарнізону. У листопаді 1918 року він керував роззброєнням німецьких частин та захопленням важливих об'єктів солдатами Польських збройних сил. 29 листопада його було призначено заступником командувача Перемишльського військового округу. 9 лютого 1919 року він прийняв командування Перемишльським військовим округом та «Групами, що діяли на лінії Хирів–Першемишль–Мосціска».

З 1918 по 1920 рік він воював на Східному фронті. Спочатку, як командир оперативних груп, він брав участь у боях проти українців, а пізніше, на чолі 2-ї піхотної дивізії легіонів, воював проти Червоної армії під час Польсько-радянської війни. 1 травня 1920 року його було затверджено у званні генерала-підпоручника, з 1 квітня 1920 року, серед офіцерів колишніх Польських легіонів. Він брав участь у Варшавській битві, обіймаючи посаду заступника військового губернатора Варшави та командувача 1-ї армії генерала Францішека Латиніка з 25 липня 1920 року.

8 липня 1921 року він прийняв командування 4-ю піхотною дивізією у Влоцлавеку. 1 травня 1922 року його було призначено заступником командувача корпусного округу № 5 у Кракові. 3 травня 1922 року йому було присвоєно звання бригадного генерала, старшинство набуло чинності 1 червня 1919 року, та зайняв 33-тє місце в корпусі генералів. 30 серпня 1923 року його було призначено заступником командира Корпусного округу №1 у Варшаві. 1 вересня 1924 року його було звільнено з посади заступника командира округу та передано до розпорядження Міністра внутрішніх справ як командира Корпусу охорони кордонів. 1 грудня 1924 року його було підвищено до дивізійного генерала, старшинство набуло чинності 15 серпня 1924 року, і він зайняв 9-е місце в Корпусі генералів. 16 лютого 1925 року президент Станіслав Войцеховський призначив його командиром Корпусу охорони кордонів.

8 травня 1929 року його було звільнено з посади командира Корпусу охорони кордонів. Його звільнення було здійснено за наказом Юзефа Пілсудського, незважаючи на його значні лідерські та організаційні досягнення. Після звільнення він залишався у розпорядженні Міністра військових справ. Він оселився у військовому поселенні Ямно в Бжеському повіті. 30 вересня 1934 року був звільнений у відставку.

Після початку Другої світової війни в 1939 році та вторгнення радянських військ до Польщі, його заарештував НКВС, незважаючи на похилий вік та статус офіцера у відставці, та ув'язнив у таборі Козельськ. Він був військовополоненим найвищого рангу в таборі й користувався значним авторитетом, ставши своєрідним арбітром для офіцерів, а також виконуючи роль радника та наставника для своїх молодших колег, заслуживши їхню повагу та захоплення. За словами Тадеуша Фельштина, який пережив долю військовополонених, генерал Мінкевич прагнув вирішувати будь-які суперечки між в'язнями табору, як побутового характеру, так і ті, що стосувалися минулого, стану польської держави та причин вересневої поразки; крім того, він організував мережу офіцерів зв'язку в таборі, щоб підтримувати зв'язок з усіма частинами Козельська. Після початку розвантаження табору у квітні 1940 року та з огляду на різні чутки про долю депортованих, генерал видав вказівки польським солдатам протестувати проти їхньої (нібито) передачі німцям та проти їхнього примусового переміщення в СРСР.

Кілька збережених щоденників військовополонених з Козельська чітко вказують на те, що генерали Генрик Мінкевич, Мечислав Сморавінський та Броніслав Богатиревич разом із приблизно 120 старшими офіцерами, включаючи Адама Сольського, були депортовані з табору 7 квітня 1940 року. Ймовірно, його страта могла відбутися 9 квітня того ж року, оскільки генерал був у тому ж списку на депортацію, що й Адам Сольський, який вів щоденник з останнім записом у той день, повідомляючи про своє переведення до лісу та обшук. На відміну від тіл генералів Богатеревича та Сморавінського, його тіло не було ідентифіковане серед похованих на Польському військовому цвинтарі в Катині.

Постановою Президента Республіки Польща Леха Качинського № 112-48-07 від 5 жовтня 2007 року Генрику Мінкевичу-Одровонжу було посмертно присвоєно звання генерала броні. Про підвищення було оголошено 9 листопада 2007 року у Варшаві під час церемонії «Катинь пам’ятають — вшануймо пам’ять героїв».

Сім'я Генрик Мінкевич був одружений з Марією Марковською, поетесою та польською перекладачкою «Інтернаціоналу» Ежена Потьє, яка померла в 1939 році. Їхній шлюб був бездітним.

Нагороди

Virtuti Militari, срібний хрест (№ 3960; 1921)Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych Nr 41 z 1921 roku, s. 1608. Хрест Хоробрих — нагороджений 4 рази. Орден Відродження Польщі командорський хрест (9 листопада 1926) командорський хрест із зіркою (10 листопада 1927)Dziennik Personalny Ministerstwa Spraw Wojskowych Nr 27 z 29 listopada 1927 roku, s. 341. Хрест Незалежності (24 жовтня 1931) Золотий хрест Заслуги (10 червня 1939)

Вшанування З 20 січня 1992 року Підляський загін прикордонної охорони в Білостоці носить ім'я «генерал-майора Генрика Мінкевича».

15 серпня 2014 року, у 94-ту річницю Варшавської битви, на Кладовищі полеглих у Варшавській битві в Оссові було відкрито меморіальну дошку на честь восьми командирів польських частин, що брали участь у бойових діях і стали жертвами Катинського розстрілу 1940 року. Були вшановані: дивізійний генерал Станіслав Галлер, дивізійний генерал Генрик Мінкевич, дивізійний генерал Леонард Скерський, бригадний генерал Броніслав Богатиревич, бригадний генерал Казимир Лукоський, бригадний генерал Мечислав Сморавінський, полковник Стефан Коссецький та підполковник Вільгельм Каспршикевич.

Примітки

Література

Tadeusz Kryska-Karski, Stanisław Żurakowski, Generałowie Polski Niepodległej, Editions Spotkania, Warszawa 1991, wyd. II uzup. i popr.

Henryk Minkiewicz (1880–1940) - antagonista marszałka, żołnierz Zbrodnia katyńska na Suwalszczyźnie

Посилання

Henryk Minkiewicz, Internetowy Polski Słownik Biograficzny [dostęp 2022-01-07].