«Золотий поїзд» — умовна назва поїзда, на якому наприкінці Другої світової війни німці перевозили вкрадені цінності з Угорщини до Берліна. Здебільшого це було майно угорських євреїв, відібране в них перед відправкою до концтаборів. Поїзд перехопили американські війська в Австрії, але майже нічого не було повернено Угорщині, законним власникам або членам їхніх сімей, які вижили.

Передісторія Коли Червона армія 1944 року наблизилася до кордонів Угорщини, Адольф Гітлер розпочав 12 березня 1944 року операцію «Маргарете», в результаті якої німецькі війська окупували Угорщину. Правляча Партія схрещених стріл на чолі з Ференцем Салаші співпрацювала з німцями, змусивши приблизно 800 000 угорських євреїв передати цінності урядовим чиновникам. Серед вилученого були дорогоцінні камені, золоті прикраси, обручки та інші цінні предмети. Конфісковане майно поміщалося в індивідуальні сумки та ящики з розпізнавальними знаками власників, а власникам видавалися квитанції. Основна частина єврейського населення була відправлена в концентраційні табори, переважно у в Аушвіц-Біркенау, де більшість була вбита. Влада Угорщини розсортувала конфісковані цінності за видами, після чого стало практично неможливо визначити, кому вони належали.

«Золотий поїзд» Наприкінці 1944 року Червона армія наступала на столицю Угорщини — Будапешт. Арпад Толді (), чиновник, призначений СС, запропонував план евакуації більшої частини єврейських цінностей з Угорщини. Він наказав завантажити цінності на потяг із 46 вагонів із 213 людьми, який мав вирушити до нацистської Німеччини через Австрію:

у 24 вагонах знаходилися конфісковані та вкрадені цінності; у 15 вагонів розміщувалися угорські та німецькі солдати для охорони поїзда; у 7 вагонах знаходилися шахтарі на випадок, якщо знадобиться закопати цінності.

поїзд перевозив золото, золоті прикраси, дорогоцінні камені, діаманти, перли, годинники, близько 200 картин, перські та східні килими, столове срібло, фарфор, меблі, дорогий одяг, постільну білизну, фотоапарати, марки та валюту (в основному долари США та швейцарські франки). Поки поїзд блукав Угорщиною, він зупинявся в кількох місцях, щоб забрати конфісковані та вкрадені цінності, що зберігалися в інших місцях, зокрема зробив зупинку неподалік від замку Абауй. Добравшись до місця, яке вважалося безпечним, неподалік від угорсько-австрійського кордону, Толді зупинив поїзд на 92 дні та приступив до інвентаризації цінностей, які позначив як власність уряду Угорщини. У 1945 році єврейські організації та уряд Угорщини оцінили загальну вартість вмісту поїзда в 350 мільйонів доларів, що еквівалентно 4 мільярдам доларів у цінах 2007 року. За іншими оцінками, вартість вмісту в 1945 році становила від 50 до 120 млн доларів або від 570 до 1,7 млрд доларів у цінах 2007 року.

Навесні 1945 року поїзд знову рушив на захід. Толді та його родина зійшли з поїзда з великою кількістю золота 30 березня 1945 року, коли поїзд перетнув австрійський кордон. Радянські війська на той час були лише за 15 км. Конвой Толді спробував в'їхати в нейтральну Швейцарію через 10 днів, але отримав відмову. Тоді Толді звернувся до офіцера СС Вільгельма Геттля, якому передав 10 % вантажу (4 ящики золота) в обмін на німецькі паспорти та швейцарські візи для своєї родини. Його сім'я успішно в'їхала до Швейцарії, але пізніше була затримана в Австрії, допитана владою союзників та звільнена. Більше його ніколи не бачили.

Добравшись до Австрії, поїзд робив зупинки, щоби перевантажити золото на вантажівки. Доля золота із цих вантажівок залишається невідомою. Зрештою поїзд досяг міста Верфен. 16 травня 1945 року після капітуляції нацистської Німеччини його захопили союзні війська, спочатку французька армія, а потім армія США.

Доля цінностей Офіційна політика США щодо реституції активів, узгоджена у Заключному акті Паризької конференції з відшкодування збитків у 1946 році та в Угоді п'яти держав для нерепатрійованих жертв Німеччини, полягала у продажу безгоспної власності на користь нерепатрійованих біженців. Ці угоди стали основою для створення Підготовчого комітету Міжнародної організації у справах біженців.

Щодо творів мистецтва США проводили іншу політику. Відповідно до давніх міжнародних угод США декларували, що «викрадені твори мистецтва та культурні цінності будуть повернуті урядам країн, з яких були вивезені».

Корпус контррозвідки армії США відрядив офіцера Мортона Гіммлера, який перебував у Зальцбурзі, щоб той взяв під контроль так званий «верфенський поїзд». Гіммлер наказав негайно висадити людей з поїзда та відправити їх до в'язниці. Однак через брак персоналу деяких угорських солдатів залучили до розвантаження. Тим часом, Центральна рада євреїв в Угорщині — організація, що представляла інтереси угорських євреїв і під тиском Червоної армії домагалася репатріації — і новий уряд Угорщини дізнався про захоплення поїзда американцями і наполегливо, а іноді й люто, домагалися повернення всього вантажу до Угорщини, де можна було б провести сортування та організувати повернення цінностей законним власникам або членам їхніх сімей. Уряд США послідовно ігнорував угорські заклики.

Більша частина цінностей була відправлена на військовий урядовий склад у Зальцбурзі. Проте картини зберігалися у палаці Зальцбург-Резіденц. Оскільки неможливо було встановити власників, офіційна позиція США, викладена начальником штабу армії Сполучених Штатів Джорджем Маршаллом, полягала в тому, що речі мали бути передані організаціям з надання допомоги біженцям відповідно до міжнародних угод про реституцію.Більша частина решти цінностей була продана через європейські магазини Army Exchange у 1946 році або з аукціону в Нью-Йорку в 1948 році. Виручені кошти надійшли до організації у справах біженців. За даними The New York Times, виручка від аукціону становила 152 850,61 долара, або приблизно 1,3 мільйона доларів у цінах 2007 року. Предмети одягу, спрямовані для продажу в магазинах Army Exchange, але визнані малоцінними, були передані капелану дивізії для роздачі «нужденним переміщеним особам».

Частина майна поїзда опинилася у власності високопоставлених офіцерів армії США, які перебували у Центральній Європі для курування робіт у рамках плану Маршалла. За наказом генерал-майора Гаррі Дж. Коллінза, командира 42-ї піхотної дивізії (дивізія «Райдуга»), багато предметів було реквізовано для меблювання його будинку. Іншими предметами обставляли будинки та кабінети інших офіцерів армії США, включаючи бригадного генерала Хеннінга Ліндена та генерала Едгара Е. Хьюма. Їм дісталися фарфор, столове срібло, вироби зі скла, килимки, столова та постільна білизна.Доля приблизно 200 картин, вилучених із поїзда, невідома. Оскільки відповідно до офіційної політики реституції США вони вважалися «культурними цінностями», їх слід було повернути до країни походження, тобто до Угорщини. Однак з 1953 року картини перебували у володінні австрійського уряду, а їхнє поточне місцезнаходження невідоме.

Після 1998 року Уряд Сполучених Штатів тримав більшу частину інформації про угорський «золотий потяг» у таємниці до 1998 року, коли президент США Білл Клінтон створив Президентську консультативну комісію з питань активів Голокосту у Сполучених Штатах. У звіті, підготовленому комісією і опублікованому в жовтні 1999 року, докладно описувалося поводження з активами поїзда в Сполучених Штатах і згадувалося безліч випадків «недостатності» зусиль США з реституції в Австрії, які в кінцевому підсумку призвели до того, що цінності з угорського «золотого поїзда» легко розтрачувалися офіційними особами Сполучених Штатів. Комісія дійшла висновку, що здійснені стосовно багатьох цінностей поїзда дії унеможливили їх повернення законним власникам.

У 2001 році угорські євреї, які пережили Голокост, подали позов до окружного суду Флориди проти уряду Сполучених Штатів за неправомірне поводження з цінностями угорського «золотого поїзда». Давид Мермельштейн був єдиним, хто пережив Голокост і був присутній на суді. У 2005 році було досягнуто згоди про виплату 25,5 мільйона доларів. Гроші були направлені для розподілу різними єврейськими соціальними службами серед тих, хто пережив Голокост. Одним із доказів, представлених адвокатами, які представляли пережитих Голокост, був лист, написаний Евелін Такер у січні 1949 року. Такер займалася творами мистецтва у програмі Сполучених Штатів Америки у та була відряджена до відділу поставок та реституції (RD&R) Союзного командування США в Австрії (USACA). У листі Такер, надісланому чиновниці з питань культури Державного департаменту США Арделії Ріплі Холл, задокументовано розкрадання офіцерами армії США після закінчення Другої світової війни безлічі предметів з колишніх нацистських опорних пунктів, включаючи предмети із «золотого поїзда».ONeill, Ann. «». Deerfield Beach, Florida: Sun Sentinel, November 29, 2003.«» (synopsis of case no. 01-1859-CIV with mention of Evelyn Tucker's «whistleblower» letter). New York, New York, Washington, D.C., etc.: Hagens Berman, retrieved online October 1, 2018.«». Chevy Chase, Maryland: Jewish Virtual Library, October 7, 1999.

Станом на 2014 рік виплата компенсації все ще тривала. 3 червня 2014 року до федерального суду було подано звіт, що в період з 1 липня 2012 року по 30 червня 2013 року було розподілено 464 553,56 долара США, направлених 12 єврейським соціальним службам Австралії, Канади, Угорщини, Ізраїлю, Швеції та США.

Галерея

Примітки

Література

Додаткова література

Посилання