Солом'яні діди ( або , також відомі як Śmigus-dyngus: Tradycyjne oblicz, krakow.naszemiasto.pl, 2012 або ) — польський народний звичай, пов'язаний з Великоднем. Він трапляється у південній Малопольщі, у селах Добра поблизу Ліманової та Вісньова поблизу Добчиць. Щороку холостяки одягають солом'яні костюми ручної роботи та організовують святкову процесію. Відлуння первісної форми звичаю присутні й сьогодні. Просування та розвиток традиції підтримують Гмінський культурний центр у Добрі, Товариство ентузіастів Добжанського регіону та Гмінський культурно-спортивний центр у Вішньовій.

Витоки традиції У ніч на Великдень у селі з'являлися загорнуті в солому істоти (так звані солом'яні діди) та ходили по будинках. Вони були одягнені в кожухи, вивернуті вовною назовні. Ноги або й усе тіло були обмотані соломою. Обличчя закривала маска з баранячого кожуха або тканини з прикріпленою бородою, доповненою вусами з конопель. На голови вони одягали високі шапки з солом'яними косами, у які вплітали кольорові стрічки. У руках тримали довгі дерев'яні палиці та кошики, куди збирали яйця. Ці персонажі не розмовляли, а лише «туркали» (видавали глухе бурмотіння чи гукання), на додачу ритмічно тупаючи ногами. Частиною їхньої ходи було обливання домочадців водою або викрадення жінок із господарства та затягування їх до річкиP.Grochowski, «Dziady Rzecz o wędrownych żebrakach i ich pieśniach», Toruń 2009, s. 78–80..

Ця традиція, ймовірно, пов'язана з легендою, що передається з усної вуст місцевими жителями. Вона розповідає історію про те, як століття тому до села прибули полонені татари. Татари понівечили багатьох із них, роздягнувши їх до одягу та відрізавши язики. Це робилося для того, щоб унеможливити розповідь про події, що сталися під час полону. Так знущалися над ними, а потім залишили напризволяще. Щоб захиститися від холоду, вони одягли одяг із соломи, яку знайшли на сусідніх полях. Місцеві жителі прийняли їх і подбали про них, а на згадку про цю подію село називається ДобраŚmiguśnioki w Dobrej harcują. Czy zwyczaj zostanie wpisany na listę UNESCO?, archiwum.sadeczanin.info, 2015.

З цим звичаєм пов'язаний також інший символічний міф, згідно з яким переодягнені персонажі є єврейськими посланцями, які не повірили у воскресіння Ісуса Христа і як покарання втратили голос. Однак це не завжди були німі персонажі. В околицях Мельця діяли солом'яні діди, яких називали «балакучими», які, обливали господарів водою зі своїх «сикавок» (великих дерев'яних шприців), бажали їм доброго врожаю.

Символічне значення Зовнішній вигляд «дзядів» мав особливе символічне значення. Маска вказувала на їхню приналежність до позалюдського світу. У тваринній шерсті, як і в соломі, прихована символіка родючості. Одягнені в такий спосіб люди набувають ознак як рослинного, так і тваринного світів. «Дідами» повсюдно називали мандрівних старців-жебраків. Вірили, що вони мають здатність поєднувати світ живих і світ мертвих. Тому постаті, що переміщуються між домівками, можна ототожнювати з покійними предками. Гуркіт та галас, як ознаки життя, символізували їхнє прийняття у світі живих. Обдаровування ряджених мало гарантувати врожайність і плодючість рослин у наступному вегетаційному періоді. Використання соломи було пов'язане з віруванням, що вона є місцем перебування душ померлих. Тому постать, замотана в неї з ніг до голови, однозначно асоціювалася зі світом мертвихP.Grochowski, «Dziady Rzecz o wędrownych żebrakach i ich pieśniach», Toruń 2009, s.81-82.

Див. також

Діди (предки)

Примітки

Бібліографія

Hryń-Kuśmierek Renata, Polskie tradycje doroczne, Publicat, Poznań 2005 Ogrodowska Barbara, Polskie obrzędy i zwyczaje doroczne, Sport i Turystyka MUZA SA, Warszawa 2007 Zarych Elżbieta, Podróż przez tradycje, Biały Kot 2010 Grochowski Piotr Dziady Rzecz o wędrownych żebrakach i ich pieśniach, Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Mikołaja Kopernika, Toruń 2009