Російсько-Тульський загін Армії УНР (також Тульська бригада, Тульський загін, Русько-Тульський загін) — військове формування в складі Дієвої армії Української Народної Республіки, яке існувало з 1 квітня по 17 травня 1919 року під час українсько-радянської війни. Загін сформовано на базі 2-ї (Тульської) бригади 8-ї стрілецької дивізії Червоної армії, яка повстала проти більшовицької влади та перейшла на бік УНР 2 квітня 1919 року біля Мозиря (сучасна Білорусь). Складався переважно з мобілізованих селян Тульської губернії Російської СФРР, колишніх учасників антибільшовицьких повстань. Очолювався колишнім штабс-капітаном царської армії Володимиром Стрекопитовим. Брав участь у оборонних боях на Волині, зокрема під Звягелем. У травні 1919 року через деморалізацію, проблеми з постачанням та наступ польських військ загін самочинно залишив лави Армії УНР і перейшов до польської армії.

Історія формування 2-га (Тульська) бригада 8-ї стрілецької дивізії Червоної армії була сформована восени 1918 року переважно з мобілізованих селян Тульської губернії (67-й і 68-й стрілецькі полки, кавалерійський дивізіон, артилерійські підрозділи). До її складу входили учасники селянських повстань проти більшовиків, а також колишні царські офіцери, які служили під примусом і не підтримували радянську владу. Наприкінці березня 1919 року бригада перебувала на українському Поліссі в районі Гомеля та Мозиря.

23 березня 1919 року бригада підняла повстання в Гомелі під проводом штабс-капітана Володимира Стрекопитова. Повстанці назвали себе «1-ша армія Російської народної республіки» і виступили за скликання Всеросійських Установчих зборів. Після короткочасного захоплення Гомеля та Речиці (24–26 березня) бригада опинилася під загрозою оточення переважаючими силами Червоної армії. 2 квітня 1919 року (за іншими даними — 1 квітня) майже в повному складі (близько 800—2000 осіб, за різними оцінками) вона переправилася через річку Прип'ять біля Мозиря (або Хойників) і перейшла на бік Армії УНР. Делегати повідомили командувачу 9-го корпусу генералу Петру Єрошевичу про готовність спільно боротися з більшовиками з умовою вільного виїзду після війни до Росії.

Наказом виконувача обов'язків наказного отамана Андрія Мельника від 3 квітня 1919 року загін офіційно прийняли до лав Дієвої армії УНР і перейменували на Російсько-Тульський загін. 67-й і 68-й полки стали 1-м і 2-м Тульськими полками, кавалерійський дивізіон — Московським кінним дивізіоном, а артилерійські батареї — 1-м Російсько-Тульським артилерійським полком. Через низьку боєздатність (брак озброєння, коней, боєприпасів, значна кількість хворих на цингу) загін отримав короткий відпочинок у районі Рівного та Клевані.

Бойовий шлях Загін підпорядковували Північній групі військ УНР. У середині квітня 1919 року його частини (1-й і 2-й Тульські полки) брали участь у боях на Шепетівському напрямку та під Звягелем). 18–30 квітня 1919 року тульські полки у складі Звягельського загону (разом із сірожупанниками та бронепоїздом «Січовий Стрілець») брали участь у невдалих контратаках на Новоград-Волинський, який утримували сили 1-ї Української радянської дивізії (зокрема Таращанський полк). Бої супроводжувалися значними проблемами: браком кулеметів і боєприпасів, «дружнім вогнем», деморалізацією через відступи інших українських частин та суперечками щодо підпорядкування (між Північною групою, Січовими стрільцями та отаманом Володимиром Оскілком).

Загін відігравав помітну роль у прийнятті стратегічних рішень українського командування: його присутність спочатку розглядали як можливість посилити наступ на Житомирський та Коростенський напрямки, але через низьку боєздатність його використовували переважно для оборони. До початку травня 1919 року частини загону зосередилися в районі Клевані та Шепетівки.

Дезертирство У травні 1919 року через деморалізацію, проблеми з постачанням, підозри в отаманщині та можливій більшовицькій агітації, а також наступ польських військ на Волині (захоплення Луцька 16 травня) дисципліна в загоні різко погіршилася. 17 травня 1919 року загін вирушив до Ківерців, проігнорувавши накази, і встановив контакт із польським командуванням. 17–20 травня 1919 року (загалом близько 68 офіцерів і 1600 вояків) він самочинно перейшов до польських військ, заявивши про нейтралітет щодо України та бажання боротитись лише з більшовиками. Польське командування інтернувало загін як військовополонених (разом з іншими російськими частинами). Пізніше (липень 1919) частину особового складу передали до Північно-Західної армії генерала Миколи Юденича.

Загін офіційно фігурував у списках Дієвої армії УНР до 17 травня 1919 року.

Склад і командування

Командир — штабс-капітан (пізніше полковник) Володимир Стрекопитов. Заступник — підполковник С. Стьопін. Командири полків — полковник Старостін (2-й Тульський полк), військовий старшина Арцишевський (заступник командира 1-го полку). Артилерія — капітан В. Бранд.

Див також

Стрекопитовське повстання

Примітки

Література

Ковальчук М. Російсько-Тульський загін Армії УНР: формування та бойовий шлях (квітень — травень 1919 р.) // Український історичний журнал. — 2018. — № 4. — С. 68–83. [Архівовано 2026-04-19 у Wayback Machine.] (Повний текст: PDF).

Джерела

Сто років тому: як Тульська бригада і Московський дивізіон за УНР воювали // Радіо Свобода, 20 квітня 2019. Бригада росіян перейшла на бік української армії // Газета.ua, 2 квітня 2026 (згадка про подію 1919 року).