Честер Мілтон Саутем (; 4 жовтня 1919, Салем — 5 квітня 2002, Іст-Страудсбург) — американський вірусолог і клінічний онколог, дослідник у галузі імунології раку. Найбільш відомий серією суперечливих медичних досліджень, проведених у 1950–1960-х роках. Найбільш резонансний епізод відбувся у липні 1963 року в Єврейській лікарні для хронічно хворих у Брукліні, де пацієнтам вводили живі ракові клітини (лінії HeLa), без їхньої повної згоди. Цей випадок став поворотним моментом у розвитку сучасної біоетики та призвів до встановлення суворих стандартів інформованої згоди в усьому світі.
Біографія
Освіта Вищу освіту здобув в Університеті штату Бойсе, де у 1941 році отримав ступінь бакалавра. У своїй бакалаврській роботі вперше використав термін «гормезис» для опису стимулювального ефекту низьких доз токсичних речовин. У 1943 році здобув ступінь магістра наук, а в 1947 році — ступінь доктора медицини (MD) у Колумбійському університеті.
Професійна діяльність Після завершення медичної освіти проходив резидентуру в Нью-Йоркській пресвітеріанській лікарні (1947—1948). Надалі працював у Меморіальному онкологічному центрі імені Слоуна-Кеттерінга, де обіймав різні посади — від наукового співробітника до керівника відділення вірусології та імунології. Його робота в центрі тривала до 1971 року.
Паралельно займався викладацькою діяльністю:
1950—1971 — доцент Медичного коледжу Вейля Корнелла;
1971—1995 — професор медицини в Університеті Томаса Джефферсона;
1971—1979 — керівник відділення онкології Університетської лікарні Томаса Джефферсона.
Був президентом Американської асоціації дослідження раку (AACR), а також членом Американського коледжу лікарів (1973—1983). Є автором понад 100 наукових публікацій у галузі експериментальної онкології.
Особисте життя Був двічі одружений. Перша дружина — лікарка Анна Л. Скоу. У другому шлюбі з Гертрудою Саутем мав трьох дітей: Лоуренса, Артура та Ленор.
Клінічні експерименти Честера М. Саутема та методологія досліджень У період 1950–1960-х років наукова діяльність Ч. М. Саутема була зосереджена на вивченні імунної відповіді організму на злоякісні новоутворення. Ключовою гіпотезою дослідника було припущення, що здатність організму до відторгнення ракових клітин прямо залежить від загального стану імунної системи пацієнта.
Дослідження у в'язниці штату Огайо (1952) Перші масштабні випробування Саутем розпочав у 1952 році. Об'єктами експерименту стали понад 300 ув'язнених пенітенціарної установи штату Огайо. Методика полягала в підшкірному введенні суспензії живих ракових клітин для спостереження за швидкістю їх регресії або прогресування.
Наукова доцільність вибору даної когорти обґрунтовувалася «сприятливим станом здоров'я» піддослідних, що мало слугувати контрольною групою для порівняння з онкохворими пацієнтами. Проте етична складова досліду була дискредитована: учасники не були належним чином поінформовані про біологічну природу ін'єкцій, які Саутем описував як «деякі клітини», уникаючи терміну «рак». Експерименти з різними групами ув'язнених тривали протягом декількох років.
Інцидент у Єврейській лікарні для хронічно хворих (1963) Найбільш резонансний етап досліджень відбувся в липні 1963 року в Єврейській лікарні для хронічно хворих (Бруклін, Нью-Йорк). Саутем, спільно з Еммануелем Манделем, ввів живі клітини лінії HeLa 22 пацієнтам лікарні.
Більшість піддослідних складали особи похилого віку з когнітивними порушеннями або хронічними захворюваннями. Процедура подавалася як стандартна «імунологічна проба». Саутем свідомо приховував онкогенну природу введеного матеріалу, аргументуючи це небажанням «спричиняти зайву тривогу» у пацієнтів. На його переконання, імунна система реципієнтів мала самостійно знищити клітини HeLa, що робило ризик виникнення пухлини мінімальним.
Етичні та правові порушення Експерименти 1963 року стали хрестоматійним прикладом грубого порушення медичної етики та міжнародних правових норм.
Порушення принципу поінформованої згоди Дії Саутема прямо суперечили положенням Нюрнберзького кодексу (1947), який вимагає добровільної та поінформованої згоди суб'єкта експерименту. Пацієнти не мали можливості оцінити ризики, оскільки не знали про походження клітин та потенційні наслідки імунізації HeLa. Відсутність письмової фіксації згоди та маніпуляція термінологією стали основними пунктами звинувачення з боку медичної спільноти.
Експлуатація клітинної лінії HeLa Дослідження Саутема висвітлили проблему «подвійної експлуатації». Використана лінія HeLa була отримана у 1951 році від Генрієтти Лакс без її відома, що само по собі було порушенням автономії особистості. Подальше таємне введення цих «безсмертних» клітин іншим людям без їхньої згоди створило прецедент багаторазового етичного зловживання в межах одного наукового проєкту.
Правовий конфлікт та дисциплінарна відповідальність Експерименти 1963 року викликали гострий внутрішній конфлікт у Єврейській лікарні для хронічно хворих. Троє лікарів установи — Вільям Гійман, Девід Касс та Перрі Левін — відкрито виступили проти методології Саутема, відмовившись брати участь у дослідженнях. У своїх публічних заявах вони провели прямі паралелі між діями Саутема та злочинними медичними практиками нацистської Німеччини, що актуалізувало питання дотримання Нюрнберзького кодексу в мирний час.
Рішення Регентської ради У 1964 році справа була офіційно передана на розгляд Регентської ради Університету штату Нью-Йорк (Board of Regents of the University of the State of New York). За результатами розслідування Честера Саутема та його колегу Еммануеля Манделя було визнано винними у:
1) свідомому введенні пацієнтів в оману;
2) науковому шахрайстві;
3) професійній недбалості.
Попри серйозність обвинувачень, винесений вирок був відносно м'яким: ліцензію Саутема на медичну практику було призупинено лише умовно терміном на один рік. Проте цей прецедент став історичним для правової системи США, оскільки вперше державний орган офіційно притягнув науковця до відповідальності за нехтування принципом інформованої згоди .
Подальша професійна діяльність Попри дисциплінарне стягнення, кар'єра Саутема не зазнала суттєвого занепаду. У 1968 році, лише через чотири роки після суду, він був обраний президентом Американської асоціації дослідження раку (AACR). У 1971 році він перейшов до Університетської лікарні Томаса Джефферсона, де очолив відділення медичної онкології та отримав звання професора. Ці посади він обіймав до виходу на пенсію у 1979 році, що свідчить про тодішню толерантність наукової спільноти до етичних порушень заради «вищої наукової мети».
Вплив на сучасні стандарти біоетики Справа Саутема стала каталізатором глобальних змін у регулюванні клінічних досліджень. Вона продемонструвала неспроможність тодішньої системи саморегуляції медичної спільноти забезпечити захист прав пацієнтів.
Створення Інституційних наглядових рад (IRB)
Під впливом суспільного резонансу Національні інститути охорони здоров'я США (NIH) переглянули правила фінансування наукових проєктів. Було впроваджено обов'язкову вимогу: будь-яке дослідження за участю людей повинно проходити експертизу незалежних етичних комітетів. Так виникла система Інституційних наглядових рад (Institutional Review Boards, IRB), які сьогодні є міжнародним стандартом контролю біоетики.
Розвиток Гельсінської декларації Висновки у справі Саутема суттєво вплинули на редакції Гельсінської декларації Всесвітньої медичної асоціації. Було чітко закріплено, що інтереси суб'єкта дослідження завжди мають переважати над інтересами науки чи суспільства. Поняття «інформованої згоди» трансформувалося з формальності у складний юридичний та етичний процес, що включає повне розкриття ризиків, природи біологічного матеріалу та права на відмову від участі на будь-якому етапі .
Примітки
Джерела 1. Southam C. M., Ehrlich J. Effects of Extracts of Western Red-cedar Heartwood on Certain Wood-decaying Fungi in Culture. Phytopathology. 1943. Vol. 33. P. 517—524.
2. Chester M. Southam, 82, Virologist and Cancer Researcher. The New York Times. 2002. April 13. URL: nytimes.com (дата звернення: 06.04.2024).
3. Langer E. Human Experimentation: Cancer Studies at Sloan-Kettering Stir Public Debate on Medical Ethics. Science. 1964. Vol. 143, No. 3605. P. 451—453.
4. Skloot R. The Immortal Life of Henrietta Lacks. New York: Crown Publishers, 2010. 381 p.
5. Beecher H. K. Ethics and Clinical Research. The New England Journal of Medicine. 1966. Vol. 274. P. 1354—1360.
6. Faden R. R., Beauchamp T. L. A History and Theory of Informed Consent. New York: Oxford University Press, 1986. 392 p.