«Про мешканців небесних тіл» () — натурфілософський твір німецького філософа Іммануїла Канта, опублікований 1755 року як додаток або третя частина його праці «Загальна природна історія і теорія неба». У цій праці Кант розглядає питання можливості та ймовірності існування позаземного життя.
Кант формулює закон, за яким розумові здібності живих істот тим вищі, що далі вони мешкають від Сонця. Він вважає ймовірним існування живих істот на інших планетах Сонячної системи. Відповідно до цього істоти на Юпітері значно перевершують людей розумово, тоді як мешканці Меркурія інтелектуально істотно поступаються мешканцям Землі. Із розумової переваги, за його думкою, випливає й моральна перевага, тому людей із розумового й морального погляду не слід вважати «вінцем творіння».
Теорія Канта про позаземне життя привертала мало уваги в історії філософії та астрономії, зокрема тому, що з сучасного погляду його спекуляції виявилися малопереконливими.
Контекст
Натурфілософські міркування про існування позаземного життя можна простежити ще від античності. Такі думки містяться, наприклад, ще у творі Плутарха «Обличчя на Місяці»Plutarch: Das Mondgesicht, übers. von Herwig Görgemanns, Zürich, 1968 або в праці Лукіана «Ікароменіпп, або Подорож у хмарах»Lukian von Samosata: Ikaromenipp oder die Wolkenreise, München, 1980 . Проте такі тексти значною мірою спираються на міфічні мотиви й не претендують на створення теорій позаземного життя за допомогою раціональної аргументації.
Це змінюється щонайпізніше наприкінці XVII століття, зокрема завдяки астроному Християну Гюйгенсу та його праці «Світоспоглядач, або розумні припущення, що планети не менш оздоблені й заселені, ніж наша Земля». Гюйгенс, який водночас був одним із засновників теорії ймовірностей, усвідомлював, що не може дійти певного знання про позаземне життя. Проте одні припущення є ймовірнішими за інші, а тому можна принаймні отримати «розумні здогади».
Ідея таких «розумних здогадів» сильно вплинула на натурфілософію XVIII століття. Христіан Вольф за допомогою аналогій і «розумних здогадів» навіть обчислив зріст мешканців Юпітера як приблизно 4 метриChristian Wolff: Elementa matheseos universae. Edito Nova, Halle, Renger, 1735 Огляд про Іммануїла Канта й історію пошуків позаземного життя подано в праці: Eberhard Knobloch: «Vielheit der Welten — extraterrestrische Intelligenz.», in: Wilhelm Voßkamp: Ideale Akademie, Berlin, Akademie Verlag, 2002, ISBN 3-05-003739-3, S. 185—187. Zu Wolffs Berechnung siehe dort, S. 167Google Books. На тій самій методологічній основі аналогій і «розумних здогадів» ґрунтуються й кантівські гіпотези про життя на чужих планетах. Тож зацікавлення Канта питанням позаземного життя аж ніяк не було незвичним у контексті тодішньої натурфілософії та астрономії.
Хоча «Про мешканців небесних тіл» належить до ранніх, «докритичних» праць Канта, немає ознак того, що пізніше він дистанціювався від віри в позаземне життя. У цьому зв'язку показові численні місця в пізніших творах, де наголошено на чинності принципів для всіх істот, наділених розумом. Так, у «Критиці чистого розуму» сказано: «Людський розум (так само, як я вважаю, що це необхідно відбувається в кожної розумної істоти) природно виявляє інтерес до моральності»Immanuel Kant: Kritik der reinen Vernunft, AA III S. 537, примітка.. Пізня праця Канта 1798 року теж прямо згадує мешканців інших світил:
Існування позаземного життя Кант не сумнівається в існуванні життя на інших планетах. Хоча деякі планети могли б бути незаселеними, це, на його думку, було б лише винятком. З одного боку, окремі планети могли ще не досягти повного розвитку й тому ще не мають умов для органічного життя — кандидатом на таке небесне тіло він вважав Юпітер. Також «подекуди могли б існувати пустельні й непридатні для життя місцевості», однак було б «безглуздям» заперечувати, що більшість планет населеніA 175f..
Кант настільки певний цього, що навіть не намагається докладно доводити існування позаземного життя. Натомість він наводить сатиричну історію про вошей, яка має проілюструвати його тезу:
З погляду Канта існують два аргументи на користь життя на інших планетах. Один із них ґрунтується на принципі аналогії, інший — на його космогонічній теорії.
Аргумент за аналогією Байка про вошей уже натякає на аргумент за аналогією, який, здається, свідчить на користь існування життя на інших планетах: якщо існують різні голови й на одній голові є воші, то можна розумно припустити, що воші знайдуться й на інших головах. Лише неуцтво могло б змусити вошей із цієї байки вважати, що заселена тільки їхня голова. Так само неуцтвом було б, якби люди припускали, що заселена лише їхня планета.
Однак щоб із байки вийшов переконливий аргумент, потрібно пояснити, чому люди помиляються, коли вважають, що заселена тільки Земля. Адже саме існування інших планет ще не означає існування інших заселених планет. Тут у дію вступає принцип аналогії: якщо порівняти планети з іншими небесними тілами — Сонцем, кометами, супутниками чи зорями, — то можна знайти багато астрономічних подібностей між планетами. Сам принцип аналогії можна сформулювати так: якщо два випадки подібні в багатьох відомих аспектах, то можна припустити, що вони подібні й у невідомих аспектах. Оскільки планети подібні в багатьох відношеннях, можна припустити, що вони подібні й щодо питання існування життя. А оскільки ми вже знаємо одну планету — Землю, — на якій існує життя, то можна вважати, що життя розвинулося й на інших планетах.
Такий аргумент за аналогією з сучасного погляду може здаватися абсурдним, оскільки він приводить до хибних висновків. Однак слід пам'ятати, що аргументи за аналогією поширені в багатьох наукахMary Hesse: Models and analogies in science, Notre Dame, Ind., Univ. of Notre Dame Press, 1966, ISBN 0-268-00337-8. Простий приклад дає атрибуція картин. Якщо постає питання, чи справді картину можна приписати певному художникові, міркують за принципом аналогії: якщо два випадки подібні в багатьох відомих аспектах, то можна припустити, що вони подібні й у невідомих аспектах. Чим більше спірна картина збігається з відомими роботами (датування, матеріал, стиль тощо), тим імовірніше, що вони збігаються й щодо автора. Так само й сучасна астробіологія спирається на аргументи за аналогією: вона шукає місця, які в якомога більшій кількості важливих аспектів подібні до Землі.
Отже, кантівські припущення щодо існування позаземного життя хибні не тому, що спираються на сумнівну логіку. Радше Кант, з одного боку, не мав сучасних даних про відмінності між планетами, а з іншого — не знав, які саме подібності є важливими для виникнення життя, наприклад температура чи атмосфера.
Космогонічний аргумент Однак астрономічна теорія Канта робить існування позаземного життя правдоподібним і з іншої причини: молодий Кант був палким прихильником Ньютона, а його «Загальна природна історія і теорія неба» спирається на теоретичні новації ньютонівських «Математичних начал натуральної філософії»Isaac Newton: Philosophiae Naturalis Principia Mathematica, 1683. Проте в одному вирішальному пункті Кант іде далі за Ньютона: Ньютон міг пояснити рухи планет за допомогою теорії тяжіння, але не мав теорії розвитку Всесвіту й тому припускав безпосереднє втручання Бога. Кантові ж у межах гіпотези Канта — Лапласа вдалося, спираючись на Ньютона, запропонувати пояснення розвитку Всесвіту: початковим станом він вважав не порожній простір, а туманність із речовини (сонячна туманність), яка ще не мала визначених форм. Однак цей початковий стан під дією притягання й відштовхування швидко змінювався б і зрештою перейшов би в сучасний стан Всесвіту. У контексті цієї теорії слід розуміти й відомий вислів Канта: «Дайте мені матерію, і я збудую з неї світ!»A XXXII
Ця еволюція космосу не зупиняється на неорганічній матерії: Кант уявляє виникнення органічного життя як наступний щабель процесу розвитку, яким керують лише закони природи. Безпосереднє втручання Бога не потрібне ні для виникнення й розвитку планет, ні для виникнення та розвитку органічного життя. Саме так слід розуміти й кантівське зауваження, що на Юпітері, можливо, ще немає життя, бо ця планета ще не досягла достатньо розвинутої стадії.
Властивості позаземного життя
Розумові здібності та відстань від Сонця
У тексті «Про мешканців небесних тіл» Кант дуже швидко переходить від питання про існування позаземного життя до теорії про форму цього життя. Центральне значення тут знову має ньютонівська теорія тяжіння. Згідно з законом всесвітнього тяжіння Ньютона, сила притягання між двома тілами зменшується зі збільшенням відстані. Оскільки планети перебувають на різних відстанях від Сонця, тіла на цих планетах також зазнають дії різних сил. Відповідно до своєї загальної астрономічної теорії Кант вважає, що через ці відмінності щільніша матерія опускається ближче до Сонця, тоді як легші частини розміщуються далі від центрального світила. Далі Кант стверджує, що ці відмінності в матеріальній будові планет безперечно мають впливати на форму життя.
На другому кроці своєї аргументації Кант переходить від кращої тілесної будови до кращої духовної будови. Такий крок передбачає, що розумові здібності визначаються фізичними властивостями живих істот. Кант погоджується з припущенням, що «здатність мислити […] цілком залежить від властивостей цієї матерії»A 180. Отже, Кант формулює закон відстані від Сонця, згідно з яким тілесні та розумові здібності живих істот зростають зі збільшенням відстані від центрального світила.
Аргументацію на користь цього закону можна критикувати з багатьох поглядів. Навіть якщо прийняти залежність тілесних властивостей від відстані до Сонця, усе одно можна запитати, чому, наприклад, «еластичність волокон» мала б визначати розумові здібності живих істот. На це Кант знову відповідає аналогією: з віком людські волокна стають менш гнучкими, а соки — густішими. На його думку, ці тілесні явища супроводжуються також зростанням розумової неповороткості в старості. Якщо ж у людей на Землі можна спостерігати залежність розумових здібностей від таких тілесних явищ, то розумно припустити, що це справедливо й для інших живих істот.
Моральна посередність людини У середині XVIII століття коперниківська система світу вже була загальновизнаною. Згідно з нею Земля є лише однією з планет Сонячної системи. Меркурій розташований найближче до Сонця, Юпітер — далі від Сонця. Земля міститься між цими планетами, і тому, відповідно до закону відстані від Сонця, її мешканці мають лише середні розумові здібності. Кант пояснює це таким порівнянням: мешканцям Меркурія кожна людина здалася б Ньютоном (для Канта Ньютон є видатним прикладом генія). І навпаки, навіть сам Ньютон видавався б мешканцям Юпітера дуже мало обдарованим інтелектуально. Отже, наслідком кантівської концепції є те, що люди вже не постають «вінцем творіння», адже багатьом позаземним істотам вони безнадійно поступаються.
Далі Кант пов'язує моральні здібності живих істот із їхніми загальними інтелектуальними здібностями. Тож люди поступаються мешканцям Юпітера не лише розумово, а й стоять нижче в моральному сенсі. Кант припускає, що становище людини, можливо, унікальне, бо лише вона має «нещасливу здатність» грішити:
Сприйняття та оцінка з точки зору астробіології Твердження цього тексту значною мірою виявилися хибними або малоймовірними: на більшості планет Сонячної системи точно не існує розумних форм життя, а закон відстані від Сонця з сучасного погляду видається вкрай неправдоподібним. Саме цими обставинами значною мірою зумовлене сприйняття твору: інколи «Про мешканців небесних тіл» наводять як приклад того, що навіть такі мислителі, як Кант, могли доходити абсурдних і спекулятивних тез. Крім того, у кантознавстві помітна тенденція ігнорувати кантівську теорію позаземного життя. Навіть у багатьох дослідженнях його докритичної натурфілософії цю тему не згадують.