«Донька Бургера» () — політичний і історичний роман південноафриканської лауреатки Нобелівської премії з літератури Надін Ґордімер, вперше опублікований у червні 1979 року видавництвом Jonathan Cape у Великій Британії. Очікувалося, що книгу буде заборонено в Південній Африці, і вже через місяць після публікації в Лондоні ввезення та продаж роману в країні були заборонені Радою контролю публікацій. Через три місяці Рада з розгляду апеляцій щодо публікацій скасувала заборону, і обмеження було знято.

«Донька Бургера» описує групу білих антиапартеїдних активістів у Південній Африці, які прагнуть повалити уряд країни. Події роману відбуваються в середині 1970-х років і зосереджуються на житті Рози Бургер, головної героїні, яка намагається осмислити спадщину свого батька Лайонела Бургера як активіста Південноафриканської комуністичної партії (ПАКП). Перспектива оповіді змінюється між внутрішнім монологом Рози (часто зверненим до її батька або її коханого Конрада) та всезнаючим оповідачем. Роман ґрунтується на історії боротьби проти апартеїду та містить посилання на реальні події й постаті того часу, зокрема Нельсона Манделу та повстання в Совето 1976 року.

Сама Ґордімер була залучена до політичної боротьби в Південній Африці й знала багатьох активістів, зокрема Брема Фішера, адвоката Мандели у процесі про державну зраду. Образ родини Бургерів у романі частково змодельований за родиною Фішера, а саму книгу авторка описувала як «зашифровану данину» Фішеру. Попри заборону в Південній Африці, примірник роману було таємно переправлено до тюремної камери Мандели на острові Роббен, і він зазначив, що «високо оцінив» цей твір.

Роман загалом отримав позитивні відгуки критиків. Рецензент The New York Times назвав «Донька Бургера» «найбільш політичним і найбільш зворушливим романом» Ґордімер, а огляд у The New York Review of Books охарактеризував стиль письма як «витончений», «ретельний» і такий, що належить до «освіченого вищого класу». Критик у The Hudson Review висловив змішані оцінки, зазначивши, що це твір, який «майже не приносить задоволення під час читання, але водночас залишає відчуття, що його варто було прочитати»Epstein, Joseph (1980). "Too Much Even of Kreplach". The Hudson Review. 33 (1): 97–110. doi:10.2307/3850722. JSTOR 3850722.. «Донька Бургера» здобув Літературну премію Центрального інформаційного агентства у 1980 році.

Сюжет Роман починається в Йоганнесбурзі, Південна Африка, у 1974 році, під час апартеїду. Розі Бургер 26 років, а її батько, Лайонел Бургер, білий африканер і антиапартеїдний активіст, помер у в’язниці після трьох років відбування довічного ув’язнення за державну зраду. Коли Розі було 14 років, її мати, Кеті Бургер, також померла у в’язниці. Роза виросла в родині, яка активно підтримувала повалення режиму апартеїду, а їхній дім був відкритий для всіх, хто підтримував боротьбу, незалежно від раси. Разом із ними жив «Бассі» («маленький бос»), темношкірий хлопчик ровесник Рози, якого Бургери «усиновили» після того, як його батько помер у в’язниці. Бассі й Роза росли як брат і сестра. Батьки Рози були членами забороненої Південноафриканської комуністичної партії (SACP) і неодноразово зазнавали арештів, коли вона була дитиною. Коли Розі було дев’ять років, її відправили жити до родини батька; Бассі відправили в інше місце, і вона втратила з ним зв’язок.

Після того як дім Бургерів спорожнів, Роза продає його і переїжджає жити до Конрада, студента, який подружився з нею під час судового процесу над її батьком. Конрад розпитує її про її роль у родині Бургерів і питає, чому вона завжди робила те, що їй казали. Пізніше Роза залишає Конрада, переїжджає до власної квартири та працює фізіотерапевткою. У 1975 році вона відвідує вечірку друга в Совето, де чує, як темношкірий студент університету відкидає будь-яку допомогу білих як неважливу, стверджуючи, що білі не можуть знати, чого хочуть темношкірі, і що вони самі себе визволять. Попри те, що Розу вважають комуністкою і вона перебуває під наглядом влади, їй вдається отримати паспорт, і вона летить до Ніцци у Франції, щоб провести кілька місяців із Катею, першою дружиною її батька. Там вона знайомиться з Бернаром Шабальє, запрошеним науковцем із Парижа. Вони стають коханцями, і він переконує її поїхати разом із ним до Парижа.

Перед тим як приєднатися до Бернара в Парижі, Роза проводить кілька тижнів у квартирі в Лондоні. Оскільки вона більше не має наміру дотримуватися умов свого паспорта, які передбачали повернення до Південної Африки протягом року, вона відкрито представляється як донька Бургера. Це привертає увагу медіа, і вона бере участь у кількох політичних заходах. На одному з таких заходів Роза бачить Бассі, але коли намагається з ним поговорити, він починає дорікати їй за те, що вона не знає його справжнього імені (Звелінзіма Вуліндлела). Він каже, що немає нічого особливого в тому, що її батько помер у в’язниці, адже багато темношкірих батьків також там загинули, і додає, що не потребує її допомоги. Роза приголомшена словами свого друга дитинства і, охоплена почуттям провини, відмовляється від планів еміграції до Франції та повертається до Південної Африки.

Повернувшись додому, вона знову працює фізіотерапевткою в Совето. У червні 1976 року школярі Совето починають протестувати проти низької якості освіти та навчання африкаансом. Протести переростають у заворушення, під час яких гинуть, зокрема, білі соціальні працівники. Поліція жорстоко придушує повстання, що призводить до сотень загиблих. У жовтні 1977 року багато організацій і осіб, які критикували білий уряд, були заборонені, а в листопаді 1977 року Розу затримують. Її адвокат, який також захищав її батька, очікує, що їй висунуть обвинувачення у сприянні діяльності заборонених SACP та Африканського національного конгресу (ANC), а також у пособництві студентським заворушенням.

Сприйняття

Відгуки Роман «Донька Бургера» загалом отримав позитивні відгуки критиків. Ентоні Семпсон, британський письменник, журналіст і колишній редактор журналу Drum у Йоганнесбурзі в 1950-х роках, написав у The New York Times, що це «найбільш політичний і найбільш зворушливий роман» Ґордімер. Він зазначив, що його «політична достовірність», укорінена в «історичному тлі реальних людей», робить його «жорстко реалістичним», і додав, що поєднання людей, пейзажів і політики нагадує великі російські дореволюційні романи. У The New York Review of Books ірландський політик, письменник і історик Конор Круз О’Браєн порівняв стиль Ґордімер із творчістю російського письменника Івана Тургенєва та охарактеризував роман як «витончений» і «ретельний», властивий «освіченому вищому класу». Він зазначив, що цей стиль не суперечить тематиці твору, оскільки Роза Бургер, донька революціонера, вважає себе «аристократкою революції».

Тесс Леммон у журналі New Internationalist назвала «Донька Бургера» «ймовірно найкращим романом» Ґордімер і відзначила її майстерність у створенні персонажів, увагу до деталей і здатність поєднувати «особисте й політичне». Леммон зауважила, що «тонке, ліричне письмо» занурює читача у внутрішній світ персонажів, який «є водночас захопливим і дискомфортним». У рецензії на збірку оповідань Ґордімер 1980 року «Обійми солдата» в The New York Times Book Review американська письменниця й критикиня А. Ґ. Моджтабай зазначила, що попри складні часи, в які Ґордімер писала «Донька Бургера», вона залишалася «стриманою» і «серйозною», і хоча «ледве підвищувала голос», він усе ж «відлунював у широкому спектрі емоцій»Mojtabai, A. G. (24 August 1980). "Her Region is Ours". The New York Times Book Review. pp. 7, 18..

У рецензії в журналі World Literature Today Шейла Робертс зазначила, що поєднання оповіді від першої та третьої особи є «цікавим прийомом», який авторка «блискуче використовує»Roberts, Sheila (1982). "Burger's Daughter by Nadine Gordimer; A Soldier's Embrace by Nadine Gordimer". World Literature Today. 56 (1): 167–168. doi:10.2307/40137154. JSTOR 40137154.. Вона підкреслила, що це дозволяє читачеві проникнути у внутрішній світ Рози, а потім відступити й спостерігати за нею з відстані. Робертс описала зображення дилеми Рози — продовжувати роль, визначену батьком, чи залишити боротьбу й знайти себе — як «надзвичайно зворушливе й пам’ятне». У The Sewanee Review Брюс Кінг назвав «Донька Бургера» «великим, багатим за змістом, складним і насиченим романом»King, Bruce (1981). "Keneally, Stow, Gordimer, and the New Literatures". The Sewanee Review. 89 (3): 461–469. JSTOR 27543883.. Він зазначив, що твір «сповнений нерозв’язних іроній і ускладнень», оскільки Ґордімер досліджує дилеми, з якими стикаються її персонажі в політичному ландшафті Південної Африки.

Американський письменник Джозеф Епстайн висловив змішані оцінки. У The Hudson Review він написав, що це роман, який «майже не приносить задоволення під час читання, але водночас залишає відчуття, що його варто було прочитати». Він критикував повільний темп оповіді, «неточні» описи та «стилістичні огріхи». На його думку, великі теми іноді «звільняють романіста від обов’язку стилістичної вишуканості». Епстайн порівняв читання книги з «розгляданням мозаїки зблизька, плитка за плиткою», де загальна картина стає зрозумілою лише наприкінці. Водночас він високо оцінив те, як Ґордімер розкриває долю Рози, назвавши це «свідченням її майстерності».

Пам'ять Попри заборону в Південній Африці, «Донька Бургера» здобув Літературну премію Центрального інформаційного агентства у 1980 роціKarolides, Nicholas J. (2006). Literature Suppressed on Political Grounds. New York City: Infobase Publishing. p. 72. .Marsh-Lockett, Carol P. (2012). "Nadine Gordimer (1923–)". In Jagne, Siga Fatima; Parekh, Pushpa Naidu (eds.). Postcolonial African Writers: A Bio-bibliographical Critical Sourcebook. Abingdon-on-Thames: Routledge. pp. 187–200. .. У 1991 році Ґордімер була удостоєна Нобелівської премії з літератури за твори «інтенсивної безпосередності» та «надзвичайно складних особистих і соціальних взаємин у її середовищі». Під час церемонії вручення премії постійний секретар Шведської академії Стуре Аллен згадав «Донька Бургера» як один із романів, у яких «мистецтво і мораль поєднуються».

У 2001 році роман було включено до списку десяти найкращих книг Південної Африки за версією The Guardian (Велика Британія), складеного письменницею Джилліан Слово, донькою антиапартеїдних активістів Джо Слово та Рут Ферст. Після смерті Ґордімер у 2014 році The Guardian і журнал Time включили «Донька Бургера» до переліку п’яти найкращих її творів. Індійський письменник Ніл Мукерджі включив роман до свого списку «10 найкращих книг про революціонерів» (2015), також опублікованого в The Guardian.

Примітки

Посилання

«Донька Бургера» на сайті Goodreads