Біогеогра́фія — наука, що вивчає закономірності географічного поширення тварин і рослин та їхніх угруповань, а також характер фауни і флори окремих територій. Біогеографія поділяється на зоогеографію (географію тварин) та фітогеографію (географію рослин).
Наразі біогеографія зайняла місце на межі біологічних і географічних наук і швидко розвивається, задовольняючи потреби практики, що не можуть бути вирішені без її участі. Вона розглядає закономірності зв'язків угруповань і організмів, що вони утворюють з оточуючим середовищем у різних географічних умовах.
Історія розвитку біогеографії Біогеографія як наука на перехресті інших наук має свої особливості розвитку. М. О. Мензбір розділив історію біогеографії на чотири періоди: сліпа віра в істину біблійних догм про виникнення світу; панування теорії катастроф; відмова від теорії катастроф; перемога дарвінізму.
Американський вчений Стюарт в першій половині XX століття розділив історію біогеографії на три періоди: Діяльність Карла Ліннея та його «Система природи» у XVIII столітті. Створення еволюційного вчення Дарвіна XIX століття. Перевідкритя закони генетики на початку XX століття.
Воронов А. Г. поглибив і розширив періодизацію розвитку біогеографії виділивши 6 періодів: Період уривкових відомостей, який тривав до початку XVI століття. Період нагромадження флористичних і фауністичних даних при пануванні релігійних уявлень щодо створення світу (початок XVI — кінець XVIII століття). Створення узагальнюючих ботаніко- і зоогеографічних робіт при пануванні теорії катастроф (кінець XVIII — середина XIX століття). Період бурхливого росту біогеографічних, ботаніко-географічних, зоогеографічних та екологічних досліджень і виникнення біоценології на основі теорії Дарвіна (друга половина XIX століття). Період розробки вчення про рослинні угруповання, дальшого бурхливого розвитку екологічного та історичного напрямків ботанічної географії і зоогеографії. Розвиток єдиної науки — біогеографії.
Період уривкових відомостей Перший період характеризується небагатими відомостями про рослинний та тваринний світ. Кількість відомих видів рослин і тварин була зовсім незначна: в працях Гомера (між ХІІ — VIII ст. до н. е.) згадувалось 63 види рослин, в працях Гіппократа — 236, Феофраста — 500. Перші ідеї фітогеографії зародилися ще у Стародавній Греції. Вже в працях Феофраста, учня Аристотеля і «батька» ботаніки", присвячених рослинам, знаходимо вказівки про їх поширення. Феофраст порівнював рослини різних країн, відзначав зміни в характері рослинного покриву, причому не лише в горизонтальному напрямку, а й у вертикальному, пов'язуючи ці явища з різницею кліматичних умов. Він навіть намагався виділити окремі фітогеографічні зони і вказати рослини характерні для кожної з них. Так Феофрастом було відзначено своєрідність мангрової рослинності, рослинності гір, долин тощо. Але фітогеографічні ідеї Феофраста не набули дальшого розвитку ні у вчених Стародавнього Риму, ні Середньовіччя. Феофраст ділив рослини на сухопутні і вологолюбні, на трави, кущі, древа. Дослідник написав 4 книги «Дослідження рослин».
Страбон описав рослини і тварини у 17-ти томах своїх праць. Значно збагатили відомості про рослинний і тваринний світ Землі завойовницькі походи Олександра Македонського (VI ст. до н. е.) і римлян (III — IV ст. до н. е.).
Кінець цього періоду характеризується збагаченням відомостей про рослинний і тваринний світ завдяки походам Марко Поло.
Період нагромадження флористичних і фауністичних даних
Другий період характеризується розвитком капіталізму, розширенням зв'язків між країнами, материками.
Нові цікаві види рослин і тварин були знайдені завдяки пошукам нового шляху в Індію. Поширювалася зацікавленість до вивчення природи своїх країн. В цей же час з'являються ботанічні сади в 1533 р. у Венеції, у 1525 р. в Падуї, в 1544 р. у Пізі. Створюються перші гербарії із зображеннями та описами рослин. Багато екзотичних тварин поповлюють колекції зоопарків.
У XVIII столітті шведським вченим К. Ліннеєм була написана «Система природи» яка відіграла важливу роль в розвитку біологічних наук. Ним була запроваджена система таксономічних одиниць: клас, родина, порядок, рід, вид. Пізніше Ж. Кюв'є додав категорію «тип». К. Лінней ввів подвійну назву рослин і тварин, так звану бінарну номенклатуру, описав значну кількість нових видів рослин і тварин.
Це була епоха бурхливого розвитку систематики тварин і рослин, період нагромадження інформації про флору і фауну. Внаслідок систематизації флори і фауни різних регіонів (вологих тропічних лісів, тундри тощо) постало питання про причини різноманітності рослинного і тваринного світу по земній кулі. Справжньому розвитку науки заважав біблійний міф про створення світу. К. Лінней намагаючись поєднати наукові і біблійні знання так пояснював різноманітність рослинного і тваринного світу Землі: тварини і рослини були створені на схилах великої гори, на одному з тропічних островів. Полярні види поселялися вище до вершини, види помірних широт — в середній частині схилу, а тропічні — біля підніжжя гори. Цей острів був центром творення живих організмів, з усіх сторін омивався морем, коли море відступило, то рослини і тварини одержали можливість розселення в ті райони, де вони живуть зараз.
Наприкінці XVIII століття в Росії було проведено дуже багато експедицій щодо вивчення природи. Так І. І. Лепьохін у 1774 р. вказував на залежність поширення рослин від різних кліматичних умов Землі, відмічав особливості рослинних ландшафтів пустель, тропіків, північних і помірних широт. Він же помітив і подібність між північними і високогірними рослинами.
У працях П. Палласа «Flora Possica» (1842—1853 р. р.), Гмеліна Й. Ф. «Flora sibirica» (1747—1759 р. р.), С. Крашеніннікова «Описание земли Камчатки» та інших виданнях ботаніків знаходимо не лише опис рослин різних територій, а й відомості про поширення цих рослин і причини, зумовлюють ці межі на рівнині і в горах, на півночі і на півдні.
Німецький вчений К. Л. Вільденов — вчитель А. Гумбольдта у своїй праці «Основи ботаніки» (1792 р.), розглядаючи деякі питання поширення рослин, відмічає вплив клімату на цей процес. Він припускав, що деякі материки і острови, роз'єднані в наш час в минулі геологічні періоди становили єдиний материк. Основні напрями географії рослин — флористичний, екологічний, історичний були закладені в працях багатьох вчених.
Створення узагальнюючих ботаніко- і зоогеографічних робіт Найбільшим вченим цього періоду був О. Гумбольдт. Завдяки своїм подорожам по Європі, Південній Америці, (де він пробув 5 років), Азії (Уралу, Сибіру, Алтаю, Каспійському морю) мав можливість особисто познайомитися з особливостями рослинного світу різних частин земної кулі.
Ботаніко-географічні ідеї О. Гумбольдта визначили напрям досліджень багатьох видатних вчених протягом XIX століття. Засновник нової науки розподіляв рослинний покрив Землі на області відповідно до гірських поясів і широтних зон Земної кулі. Він виділив 8 поясів: екваторіальний, тропічний, підтропічний, помірний, підарктичний, арктичний, полярний, приполярний. В основу цього виділення було покладено кліматичні фактори, (температурні умови). Дослідник ввів термін «асоціації» розуміючи під ним рослинні угруповання. Також він відзначав, що система поясів рослинності має різну будову в горах жаркого, помірного і холодного кліматів. Вчений висунув думку про існування центрів походження культурних рослин. Аналіз флори різних країн поклав початок флористичній ботанічній географії. А уявлення про те, що зовнішній вигляд рослин є виразом фізико-географічних умов території, де рослина знаходиться, лягли в основу науки про рослинну угруповання — фітоценології.
Визначними дослідниками в галузі ботанічної географії були Альфонс і Огюстен Пірам Декандолі. А. Декандоль належить визначення двох найважливіших понять фітогеографії — місцезростання і місцезнаходження. Під місцезростанням розуміється сукупність природних умов місцевості, в яких зростає певний вид рослин; під місцезнаходженням розуміють географічні умови за яких він може зростати. А. Декандоль намагався класифікувати рослини за місцезростанням, виділяючи на основі цього принципу 16 класів рослин: морські, лучні, пасовищні, культурні, рослини скель, лісів тощо. Флору Земної кулі А. Декандоль розділив на 20 областей виходячи з комплексу факторів, що діють на поширення рослин (моря, гори, пустелі, температурні умови): Арктична, Європейська, Сибірська, Середземноморська, Індія, Австралія. А. Декандоль основним завданням фітогеографії вважав вивчення причин і законів розселення рослин на земній поверхні і намагався встановити залежність цього процесу від умов зовнішнього середовища в сучасному і геологічному минулому Землі. Сучасні причини, що впливають на поширення рослин за Декандолем — це різні зовнішні фактори: температура, світло, ґрунти, волога, особливості будови плодів, насіння, вплив діяльності людини. До історичних причин, що зумовили поширення рослин А. Декандоль відніс обриси материків у минулі геологічні епохи, кліматичні умови того часу і відносну давність існування самих видів рослин.
У Росії в 30-50-х роках XIX століття з'являються роботи фітогеографічного напряму — М. С. Турчанінова, К. Ф. Ледебура. Ледебур у роботі «Флора Росії» поділяє всю територію Росії на 16 областей, характеризуючи кожну область на основі статистичної обробки флори. Дальшого розвитку географія рослин набула у працях вчених різних країн. Данський ботанік Скоу у 1822 році опублікував працю «Основи загальної географії рослин», в якій узагальнив дані, одержані дослідниками різних країн. Основну увагу він приділив двом напрямам географії рослин — флористичному та екологічному. В основу поділу рослинного поділу Землі Скоу поклав статистичну обробку флор. Поверхню земної кулі він розділив на 25 фітогеографічних областей. В основу свого поділу Скоу поклав ендемічні і панівні види. В області зоогеографії велику роль відіграли праці Е. Ціммермана, в яких автор піднімає питання про існування окремих для кожного виду тварин центрів походження, вказує на значення розта-шування в минулому материків і океанів для сучасного поширення тварин. Він став розрізняти дві науки: зоологічну географію — що розглядає тваринний світ окремих областей і географічну зоологію, що вивчає географічне поширення видів і інших таксонів тварин.
Деякі автори, наприклад Бобринський Н. А., вважали, що географічна зоологія належить до географічних наук, а зоологічна географія до біологічних.
Були спроби розділити земну кулю на зоогеографічні регіони. Л. Шмарда в своїй праці поділив сушу на 21, а моря на 10 «царств». Деякі з цих царств і зараз є зоогеографічними областями і провінціями.
Історичний напрямок в зоологічній (ботанічній) географії яскраво проявився в дослідженнях Е. Форбса (1846 р.), які присвячені походженню флори і фауни Британських островів, її подібності до континентальної флори і фауни Європи. Цю схожість автор пояснював існуванням зв'язків між островами і континентом в геологічному минулому.
Засновником екології можна вважати К. Ф. Рульє. Він склав програму класифікацію факторів середовища і дав характеристику способів життя тварин.
Учень К. Ф. Рульє Н. А. Северцов, створив першу екологічну монографію «Периодические явления в жизни зверей, птиц и гад Воронежской губернии» (1855). В цій праці приводились численні відомості про вплив екологічних факторів на розміщення тварин. Цей період характеризується пануванням теорії катастроф, розробленої французьким зоологом Ж. Кюв'є. Згідно з цією теорією в результаті багатьох катастроф на земній поверхні тварини і рослини гинули і потім нові види створювались Богом. Ця теорія повинна була пояснити поступову зміну видового складу органічного світу різних геологічних епох. Отже, до середини 19 століття, до часу виникнення еволюційного вчення Ч. Дарвіна, розвинулись основні напрями ботанічної географії і зоогеографії, намітилась різка диференціація цих двох гілок біогеографії.