Гілфорд Джон Ікенберрі (нар. 5 жовтня 1954 р.) — американський політолог. Він є професором політики та міжнародних відносин імені Альберта Г. Мілбенка в Принстонському університеті .
Він відомий своїми дослідженнями з теорій міжнародних відносин, найбільшої популярності мали книги «Після перемоги» (2001) та «Ліберальний Левіафан» (2011), його називають «провідним світовим дослідником ліберального міжнародного порядку».
Кар'єра Отримавши ступінь бакалавра в Манчестерському університеті, штат Індіана, та ступінь доктора філософії в Чиказькому університеті в 1985 році, Ікенберрі став доцентом у Принстонському університеті, і залишався на цій посаді до 1992 року. Потім він перейшов до Пенсильванського університету, де викладав з 1993 по 1999 рік, обіймаючи посаду співдиректора Інституту Лаудера з 1994 по 1998 рік, а з 1996 року є запрошеним професором у Католицькому університеті Мілана в Італії.
У 2001 році він приєднався до Джорджтаунського університету як професор геополітики та глобальної справедливості імені Пітера Ф. Крога в Школі дипломатичної служби Едмунда А. Волша. У 2004 році він повернувся до Принстона на запрошення тодішньої деканки Енн-Марі Слотер як професор політики та міжнародних відносин імені Альберта Г. Мілбенка у Школі державних та міжнародних відносин імені Вудро Вільсона. Джон Ікенберрі також був стипендіатом Global Eminence в Університеті Кьон Хі в Сеулі, Корея. У 2013-2014 роках він також був 72-м запрошеним професором Істмена в коледжі Балліол Оксфордського університету.
Ікенберрі працював у відділі політичного планування Державного департаменту США з 1991 по 1992 рік. Пізніше він став старшим науковим співробітником Фонду Карнегі за міжнародний мир з 1992 по 1993 рік, науковим співробітником Міжнародного центру науковців імені Вудро Вільсона з 1998 по 1999 рік та позаштатним старшим науковим співробітником Інституту Брукінгса з 1997 по 2002 рік. Крім того він працював у кількох проектах Ради з міжнародних відносин та є політичним та юридичним рецензентом журналу Foreign Affairs.
Ікенберрі був обраний членом Американської академії мистецтв і наук у 2016 році.
Критика політики США
Джон Ікенберрі відомий своїми різкими висловлюваннями щодо того, що він назвав «неоімперською великою стратегією» Сполучених Штатів за адміністрації Буша. Його критика є передусім прагматичною, тому що він стверджує не те, що США повинні уникати імперіалізму з принципу, а те, що вони не в змозі досягти успіху в імперському проекті.
Він стверджує, що така стратегія, замість того, щоб забезпечити успішну війну з тероризмом та зберегти міжнародний мир, зрештою призведе до відчуження американських союзників, послаблення міжнародних інституцій та провокуватиме насильницькі дії у відповідь, включаючи тероризм, на міжнародному рівні, а також буде політично нестійкою всередині країни.
У статті в журналі Foreign Affairs під назвою «Зростання Китаю та майбутнє Заходу» Ікенберрі пропонує зміцнити та реінвестувати в існуючі інституції та правила західного порядку, очолюваного США. Він стверджує, що перше, що США повинні зробити, це відновити свою роль як головного прихильника глобальної системи, яка лежить в основі західного порядку.
З цієї точки зору, коли інші країни побачать, що США використовують свою силу для зміцнення існуючих правил та інституцій, авторитет США зросте, в результаті вони будуть більш схильні до співпраці з американською владою.
По-друге, США повинні оновити ключові післявоєнні пакти безпеки, такі як НАТО та східноазійські альянси.
По-третє, США повинні відновити свою підтримку широкомасштабних багатосторонніх інституцій. З економічної точки зору, можливими прикладами є завершення поточного Доського раунду торговельних переговорів, спрямованих на розширення ринкових можливостей та лібералізацію торгівлі для країн, що розвиваються, спираючись на угоди СОТ.
По-четверте, США повинні забезпечити всеохоплюючий порядок, тобто не повинно залишатися жодного простору для інших країн, що розвиваються, для створення власного «мінілатерального» порядку. І нарешті, США повинні підтримувати зусилля щодо інтеграції країн, які розвиваються, до ключових світових інституцій. Менш формальні органи, такі як G-20 та інші міжурядові мережі, можуть забезпечити альтернативні шляхи для висловлення думки та представництва.
Дослідження У книзі «Після перемоги: інституції, стратегічне стримування та відновлення порядку після великих воєн» Джон Ікенберрі досліджує, яким чином Сполучені Штати використовували свою гегемонію після обох світових воєн для формування майбутнього світового порядку.
В обох випадках США намагалися інституціоналізувати свою владу через створення такого конституційного ладу, при якому політичний порядок був організований навколо узгоджених правових та політичних інституцій, що діють для розподілу прав та обмеження здійснення влади. У цьому процесі Сполучені Штати погодилися «приборкати» свою владу, розмістивши її в рамках інституцій та набору правил і прав, які з цим пов'язані.
Однією з переваг для Сполучених Штатів у всьому цьому процесі стало закріплення за собою гарантованого становища на тривалий період. У випадку, якщо влада Сполучених Штатів в майбутньому зменшиться, створена ними інституційна структура, тим не менш, залишиться недоторканою. Dall'Agnol, Augusto C. Vol. 7, No. 3 (2018), pp. 494-515, for critics on Ikenberry's main arguments in what relates to unipolarity after the Cold War.
Врегулювання Першої світової війни
Після Першої світової війни розподіл влади значно змістився на користь Сполучених Штатів. Президент Вудро Вільсон отримав право встановлювати умови миру та спосіб побудови післявоєнного порядку. Він прагнув зробити це за допомогою моделі, заснованої на підтримці колективної безпеки та розпалюванні демократичної революції на європейському континенті на основі американських ідеалів.
Велика Британія та Франція були стурбовані перевагою Сполучених Штатів у вертикалі влади та прагнули обмежити вплив Сполучених Штатів до американського континенту. Обидві сторони намагалися знайти компромісну позицію, і при цьому європейські країни отримували б переваги у сфері безпеки та фінансові преференції, тоді як Сполучені Штати мали б інституціоналізувати свою владу через Лігу Націй та зберегти свою присутність на континенті протягом наступних десятиліть.
Зрештою, уявлення Вудро Вільсона про світовий порядок зіткнулося з серйозними перешкодами, зокрема з відмовою Сполучених Штатів приєднатися до Ліги Націй. Крім того, покладення на Німеччину воєнної провини та суворих покарань відповідно до умов Версальського договору створило сприятливі умови для приходу Гітлера до влади. [ <span title="This claim needs references to reliable sources. (October 2024)">потрібне посилання</span> ]
Врегулювання Другої світової війни
У 1945 році після завершення Другої світової війни Сполучені Штати були ще більш могутніми, ніж по завершенню Першої світової війни, . Після завершення Другої світової війни Сполучені Штати мали перевагу у військовій силі та формували майже половину світового багатства. Крім того, лідери Сполучених Штатів спробували використати цю потужну позицію та створити стабільний порядок, який би служив на благо їхній країні протягом наступних десятиліть.
Політична та економічна відкритість була центральним елементом цієї уявної структури. Вважалося, що закриті економічні регіони, такі як існували до війни, призвели до світової депресії та принаймні частково сприяли початку конфлікту.
Відбудова стабільної Європи також була пріоритетом, оскільки захист американських інтересів, базувалися на європейській стабільності. Регіон також став плацдармом для холодної війни, а побудова сильної Західної Німеччини розглядалася як важливий крок у балансуванн і з Радянським Союзом. Зрештою, Сполучені Штати створили бажаний порядок за допомогою низки багатосторонніх інституцій у сфері безпеки, економіки та фінансів, включаючи НАТО та план Маршалла.
Західна Німеччина була пов'язана зі своїми демократичними західноєвропейськими сусідами через Європейське об'єднання вугілля та сталі (пізніше Європейські Співтовариства ) та зі Сполученими Штатами через Атлантичний пакт безпеки; Японія була пов'язана зі Сполученими Штатами через союзницьке партнерство та розширення економічних зв'язків.
Зустріч Бреттон-Вудської системи 1944 року встановила валютні та торговельні правила, які сприяли відкриттю та подальшому процвітанню світової економіки. Інституціоналізуючи свою владу, Сполучені Штати були готові діяти як «наддержава», яка иоже йти на поступки слабшим державам, щоб забезпечити їхню участь у бажаних для них рамках.
Джон Ікенберрі стверджує, що всеохоплююча та широко схвалена система правил та інституцій, базуються на демократії та капіталізмі та також підкріплюються ними, закладаючи основу для співпраці та спільної влади над сучасною глобальною системою, очолюваною США. Він стверджує, що ця система з інституціями, побудованими навколо правил і норм недискримінації та відкритості ринку, забезпечує низький бар'єр економічної участі та високі потенційні вигоди. Таким чином, жодна велика держава не може модернізуватися без інтеграції в глобалізовану капіталістичну систему.
Примітки