Історія лісів Центральної Європи характеризується тисячоліттями експлуатації людьми. Таким чином, слід розрізняти ботанічну природну історію лісу в до- та протоісторичні часи — яка переважно належить до галузей природничої історії та палеоботаніки — та початок періоду осілого поселення, який розпочався найпізніше в епоху неоліту в Центральній Європі, а отже, використання лісу людьми, що охоплюється такими дисциплінами, як історія, археологія, та екологія.

Визначення Центральної Європи є (іноді гарячою) темою для дискусій і не використовується з однаковим значенням у різних галузях дослідження, енциклопедіях та словниках, культурах чи природних та політичних кордонах..

Географічно та екологічно цей регіон розташований між Північним морем, Альпами, Балтійським та Чорним морем .

Наслідки льодовикових періодів Незвичайні кліматичні екстремуми почали спостерігатися в епоху пліоцену, чотири мільйони років тому. У наступну епоху плейстоцену ці коливання завершилися низкою тривалих льодовикових періодів, які завершилися в Центральній Європі близько 12 000 років тому. (Докладніше див. останній льодовиковий період та історію клімату).

Протягом цих холодних періодів середня температура в Центральній Європі знизилася до 12 °C. Снігова лінія в Альпах знизилася на 1200 метрів до 1400 метрів. Між альпійськими льодовиками та скандинавським льодовиковим щитом, товщина якого сягає 3000 м, являв собою відносно вузький, вільний від льоду пояс.

Центральна Європа в цей час була безлісною, за винятком місцевих лісистих ділянок степу та тундри, вкритих морозостійкою березою та сосною . Рослинність цього періоду називається дріасовою флорою, на честь її флагманського виду — гірського ореолу (Dryas octopetala).

Найновіший післяльодовиковий період У найновішому відрізку четвертинного періоду, голоцені або післяльодовиковій епохі, ліси почали повертатися, приблизно 11 700 років тому, до безлісих післяльодовикових степів. Аналіз пилку значною мірою прояснив, як відбувалася ця зворотна міграція. Для Центральної Європи, як правило, існувало десять фаз, які називаються пилковими зонами та позначені римськими цифрами як частина послідовності Блітта-Сернандера.

У новіших роботах все частіше використовуються власні системи пилкових зон, щоб краще відображати місцеві умови. Процес лісовідновлення є досить послідовним, але існують деякі регіональні відмінності через місцеві умови, які тут детально не обговорюються. Через швидкість міграції (яка для бука становила близько 260 метрів/рік) існує часова затримка в різних фазах з півдня на північ.

Пізній арктичний період, аллерод та пізній дріас Це охоплює пилкові зони I-III (приблизно від 12 400 до 9 500 р. до н. е. ) і приблизно відповідає періоду пізнього палеоліту. Піонерними видами на початку постльодовикового періоду (голоцен) були різні види верби ( Salix ), але береза (Betula) та сосна (Pinus) також знову закріпилися в Центральній Європі. Короткочасні коливання температури наприкінці цієї фази зупинили будь-яке подальше просування лісу.

Залізний вік до римсько-германського періоду Перше інтенсивне використання лісів почалося в кельтський період з розширенням сільського господарства та виплавкою металів. Це зросло в римсько - германський період, особливо в густонаселених південно-західних районах.

Ліси в Германії

Вільна Германія Публій Корнелій Тацит описав «Вільну Германію» (Стародавня Германія) у І столітті як «terra aut silvis horrida aut paludibus foeda» – землю, вкриту жахливими лісами або огидними болотами. Середземноморська батьківщина Тацита на той час вже століттями була культурним ландшафтом, її ліси вирубувалися для полів, садів та міст, не використання деревини для домашніх вогнищ та морського будівництва.

Країна, ліси якої, ймовірно, покривали 70 % її території і яка кліматично сильно відрізнялася від інших, явно справила велике враження на римських спостерігачів. Це враження відображається в назвах, які вони їй дали. Гірські хребти, такі як Шварцвальд, називалися Silva Abnoba, а не Mons Abnoba. З цього можна зробити висновок, що на той час бездоріжні низькі гірські хребти ще були значною мірою позбавлені людського впливу. Але навіть на рівнинах все ще існували великі суцільні лісові масиви. Вони розташовувалися переважно між районами поселень різних германських племен і поважалися обома сторонами як кордон.

Території поселень включали прибережні ліси та ліси на багатих ґрунтах. Спочатку вторгнення здійснювалися з метою будівництва самих поселень. Далі ліси вирубували для землеробства та випасу худоби. Вирубка дерев для опалення призвела до подальшого проріджування природних насаджень навколо поселень. Різні форми використання, такі як пасовища під лісом, сприяли виростанню щоглових дерев, таких як дуби (Quercus) та буки (Fagus). Поблизу видобутку руди букові дерева, ймовірно, вирубувалися на великій території, оскільки для обробки металів було необхідне букове вугілля.

Однак постійні міста та села були рідкістю у Вільній Німеччині. Поселення з часом покидалися, і наставала біологічна сукцесія. Це дозволяло повернути рослинність до чогось подібного до її природного стану.

Германія під римською окупацією Ліс у окупованій Римом Германії (римські провінції Верхня та Нижня Германія) використовувався інтенсивніше, ніж на незайнятій території. Будівництво таких міст, як Майнц, Трір, Кельн та Ксантен, потребувало відповідної кількості деревини. Постійне постачання великих запасів деревини було необхідним для опалення домогосподарств та експлуатації римських лазень з їх великим підігрівом підлоги та басейнами з гарячою водою.

Велике переселення народів Римляни поступово поступалися зростаючому тиску германських племен. Спочатку поселення на правому березі Рейну були покинуті після поразки Вара. А з II століття кілька племен прорвали кордон (маркомани та лангобарди). У IV і V століттях германські народи остаточно захопили останні залишки Лімеса. Аналіз пилку цього періоду показує, що сільське господарство в багатьох районах зупинилося. Покинуті римські кастели та маєтки перетворилися на лісові угіддя.

Характер розселення в колишній окупованій Германії зазнав змін. Постійні поселення були покинуті на користь напівкочових форм проживання. Якщо ліси та ґрунти навколо поселення виснажувалися, його мешканці рухалися далі. У міру зменшення щільності населення в багатьох районах, які зазнали сильного впливу економіки римських поселенців, знову почалася сукцесія лісових угруповань. Аналіз пилку цього періоду показує, що бук (Fagus sylvatica) знову широко поширився як у районах, покинутих римлянами, так і вздовж Поморського узбережжя Балтійського моря та на півдні Швеції.

Римська колонізація стала першим серйозним викликом для лісових угруповань Центральної Європи. В результаті цього утворилися безлісі ділянки, які так і не відновилися після випасу; видовий склад багатьох лісових угруповань був порушений через вибіркове використання, а інтродуковані види стали частиною рослинності.

Середньовіччя

Völkerwanderung і Середньовіччя

Розширення лісів, оскільки села були залишені під час Völkerwanderung (великого переселення народів), змінилося періодом вирубки лісів у ранньому та високому Середньовіччі. Вирубка лісів для створення орних угідь та виробництва будівельної деревини та дров була значною мірою неконтрольованою. Ці періоди впливали на ландшафти Центральної Європи аж до сьогодення та створили наші звичні культурні ландшафти.

Так званий Малий льодовиковий період з його особливо холодними періодами з 1570 по 1630 рік та з 1675 по 1715 рік, який був пов'язаний з катастрофічними неврожаями та хворобами, призвів до виселення великих площ земель, на яких поширилися вторинні ліси . Знищення під час та після Тридцятирічної війни також призвело до значного заліснення колишніх сільськогосподарських угідь, у багатьох частинах Німеччини населення відновилося до рівня 1600 осіб лише до 1800 року або пізніше.

Зі смутком періоду Великого переселення народів ліс знову поширився в Центральній Європі. На територіях, оброблюваних під час римської колонізації, ліс часто відновлював свою позицію. Лише наприкінці періоду Великого переселення площа поселень знову збільшилася, і незабаром виникли постійні поселення, особливо на агрономічно придатних ґрунтах.

Можна виділити два інтенсивні періоди вирубки лісів. Перший тривав приблизно з 500 до 800 року, а другий — приблизно з 1100 до 1300 року, початку кризи XIV століття. Особливо протягом першого періоду вирубки, епохи Каролінгів, були заселені ті території, які вже були освоєні римлянами. Далі були колонізовані території, які були легкодоступними та мали родючі ґрунти.

Високі хребти Центральної височини залишалися порожніми на цьому ранньому етапі. Перші постійні поселення в Чорному лісі, наприклад, з'являються лише приблизно з 1000 року, а Гарц був прохідним лише важкими пішохідними стежками. Прибережні ліси поблизу річок (таких як Б.-на-Рейні) залишалися незаселеними через непередбачуваність річки. Використовувалися заливні луки далі від річки. Після 800 року темпи заселення та вирубки лісів у Центральній Європі сповільнилися. Населення суттєво не збільшилося через епідемії та вторгнення іноземних народів (норманів на півночі та мадярів на півдні).

Наслідки середньовічного лісокористування можна підсумувати таким чином: багато цілісних лісових масивів були значною мірою знищені, головним чином через вирубку дерев на дрова. Навіть найвіддаленіші лісові райони постраждали. Залишився лише ландшафт, спустошення якого досі помітне, наприклад, безлісі пагорби, вересові пустки та сучасний розподіл деревних видів у лісах Центральної Європи.

Зменшення лісів, які не відновлювалися самостійно, призводило до ерозії ґрунтів, зокрема придатних для сільського господарства, внаслідок чого поля та поселення доводилося покидати. Результатом стала нестача ресурсів, особливо під час війни. З огляду на руйнівні наслідки надмірної експлуатації, що виникли з вищезазначених причин, територіальні лорди запровадили офіційні правила використання лісових угідь, прикладом чого є Лісовий регламент Гогенлое 1579 року.

Гольцнот «», гостра нестача деревини як сировини, що виникає або вже існує, є соціальною проблемою з XVI століття. Через усвідомлення того, що хвойні ліси природним чином відновлюються лише з труднощами, у Середньовіччі було успішно здійснено спроби посадки насіння хвойних порід.

Велика кількість деревини була потрібна як джерело енергії в приватних домогосподарствах та на ранніх етапах промислового виробництва, наприклад, у склоробстві, шкірі, виробництві сажі та в гірничій справі (у будівництві шахт для підтримки тунелів від обвалу).

У Чорному лісі величезну кількість деревини зв'язували разом, щоб зробити плоти, та експортували до Нідерландів, де деревина була потрібна для кораблебудування. Фермери століттями надмірно експлуатували ліси для випасу худоби та виробництва соломи. Наприкінці XVIII століття в Німеччині майже не залишилося лісів (див. Вирубка лісів). Зрештою деревина стала настільки дефіцитною, що взимку стовпи парканів, сходи та всілякі дерев'яні предмети, які можна було використати в короткостроковій перспективі, спалювали як дрова.

Сьогодні У таких місцях, як сучасна Німеччина, мисливці сплачують плату землевласникам, у лісах яких вони полюють. Ці витрати покриваються, зокрема, за рахунок використання або продажу м’яса чи хутра впольованих тварин. Полювання на оленів є особливо необхідним у Центральній Європі через відсутність великих хижаків. Без втручання людини певні види рослин були б знищені внаслідок вибіркового випасу, що вже зараз серйозно загрожує деяким видам. З тієї ж причини мета екологічного лісового господарства, яке відходить від монокультур на користь стабільних змішаних лісів, опинилася під загрозою через велику кількість оленів. Часто ялина, яка, порівняно з іншими видами дерев, менш стійка, має проблеми з відновленням на більшості місць, де вона росте сьогодні, після штучної посадки.

Типові типи європейських комерційних лісів