Ї́ндржих Штрейт (Ї́ндржих Штрайт, ; 5 вересня 1946, Всетін, Чехословаччина) — чеський документальний фотограф, викладач вищої школи, куратор та організатор культурного життя. Зосереджується на документуванні життя в сільській місцевості та жителів чеських сіл, присвятив себе темі сільського господарства, а згодом — важкій праці на заводах (книги «Люди тржинецьких металургійних заводів», «Вітковіце», «Сталевий світ»). Останнім часом займається багатьма соціальними темами: наркозалежні, люди з інвалідністю, незрячі, ув'язнені, люди похилого віку, медичні працівники, іноземці, курці або безхатченки. Багато уваги також приділяє сакральним темам (цикли «Брама надії» або «Провидіння Боже»). Одружений з 1971 року, зі своєю дружиною Міладою (на прізвисько Агнес) мають доньку Моніку, яка є успішною флейтисткою.
Станом на 2023 рік Їндржих Штрейт видав 98 книг, 103 каталоги та створив безліч книжкових ілюстрацій. Його книга «Де мій дім» (Kde domov můj) здобула 1-шу премію на європейському конкурсі та 1-шу премію в конкурсі «Найкрасивіша книга» у 2017 році. Мав понад 1568 персональних виставок у Чехії та за кордоном. Його роботи представлені в найвизначніших колекціях Чехії та світу. Про нього було знято кілька фільмів: Ян Шпата: «Між світлом і темрявою» (2000), Алеш Коудела: «Їндра із Совинця» (2006), Лібуше Рудінська: «На тіло» (2018). У 2019 році Каміл Заїчек зі Штєпанкою Бєлєсзовою зняли фільм про діяльність Штрейта в Совинці, який здобув 1-шу премію в Чехії та 3-тю премію на всесвітньому фестивалі в Шанхаї. Своєю місією Штрейт вважає через власні проєкти вказувати на проблеми в суспільстві, які не вирішуються або вирішуються дуже повільно.https://www.facebook.com/186193266776/photos/pb.186193266776.-2207520000.1569653179./10154856399431777/?type=3&theater як "Їндру із Совинця" називає себе сам автор, див. повідомлення з його різдвяним привітанням 2016 року
Життєпис
Стржітеж-над-Бечвою Народився 5 вересня 1946 року у Всетіні на Волощині як найстарший із п'яти дітей. Його батько Їндржих Штрейт (1921, Кргова біля Валашске Мезіржічі – 1986, Прага) був сільським учителем і в 1945 році одружився з Антонією Штайнхільберовою (* 1922, Прага), яка походила з родини підприємців. Сестра Їндржиха Ярослава (* 1947) викладала в тій самій школі. Брат Їржі (* 1950), інженер лісового господарства, є автором багатьох патентів у галузі лісівництва і займається бізнесом, як і ще один брат Мирослав, у деревообробній галузі. Наймолодший брат Антонін (* 1957–?) присвятив себе студійній фотографії.
Перші роки життя Їндржих провів із родиною у Стржітежі-над-Бечвою на Волощині. Його батько був дуже активною людиною, став культурним працівником і зумів заснувати в місцевому трактирі кінотеатр, де кілька разів на тиждень показували фільми. Český rozhlas Dvojka, Stříbrný vítr. Режисер Івона Жертова. Знято у 2020 році. Прем'єра 12 грудня 2020. Мати продавала там квитки, солодощі та книжки. До дитячих обов'язків Їндри належали регулярні щоденні походи по молоко до приватних господарів. Часто йому доводилося ходити повз самотні дерев'яні хати в пагорбах, де жили старі люди. Образи пейзажу та життя тамтешніх людей глибоко закарбувалися в його підсвідомості та вплинули на його сприйняття ставлення людини до природи в майбутньому.
Одного разу на Різдво батько отримав від матері в подарунок фотоапарат марки Etareta, а незабаром і обладнання для проявлення знімків. Маленький Їндра вперше познайомився з фотографією. Його батько знімав портрети селян, а також пейзажі. Потім він збільшував знімки під червоним світлом до пізньої ночі у спальні. Вранці він промивав їх надворі біля колонки і сушив на маленькому глянцювачі. Своїй матері Штрейт вдячний за те, що вона пробудила в ньому любов до мистецтва. Вони разом відвідували театри, концерти та виставки. Живопис він відкривав для себе завдяки художнику Йозефу Гапці, який приїжджав по сусідству, і Їндра ходив із ним творити на пленер. Він також сприймав політичні події свого часу, пов'язані з релігійними переконаннями їхніх друзів, процесом над Рудольфом Сланським або скасуванням карткової системи і подальшою грошовою реформою. 7 березня 1956 року його батько в школі під час уроку згадав про день народження Томаша Г. Масарика і заспівав з дітьми пісню «Ach synku, synku». Дехто з дітей обмовився про це вдома, і почалися неприємності. Вийшли статті в газетах, і батькові дали вибір: або йти працювати на завод, або їхати вчителювати в прикордоння. Він обрав другий варіант, і наприкінці серпня того ж року вся родина переїхала до Тєханова в передгір'ї Єсеників, де батько став директором малокомплектної школи.
Тєханов 1956–1967 У Тєханові Їндра став учнем п'ятого класу у свого батька, який окрім викладання завідував бібліотекою, вів хроніку та відновив кінопокази. У своїй книзі Їндра також згадує перший телевізор у селі, який був встановлений у Будинку культури, але з часом цей пристрій з'явився майже в усіх домівках. Через інші обов'язки у батька залишалося все менше часу на фотографування, а коли він фотографував, то це були переважно події в селі. Мати також дуже активно долучилася до громадського життя села, працювала в культурному центрі, організовувала поїздки до театрів і шукала роботу для жінок, літніх людей та осіб з інвалідністю.
Їндржих закінчив гімназію в Римаржові, де у 1963 році склав іспити на атестат зрілості, а для подальшого навчання обрав педагогічний факультет Університету Палацького в Оломоуці за спеціальністю вчитель початкових класів та образотворчого мистецтва. Музичного виховання його навчав професор Ян Буков'ян, у якого він за 400 крон придбав німецький фотоапарат Welta з відкидним об'єктивом. Грошима йому допоміг батько, якому Їндржих натомість мусив пообіцяти, що десять років не палитиме. Цей історичний момент стався навесні 1964 року.
На факультеті він записався у фотогурток і відкривав для себе фотографії інших авторів. Особливо йому подобалися роботи Вілема Райхмана та Еміли Медкової. Згодом він почав фотографувати різні події повсякденного життя: білого коня на цвинтарі, хлопчаків, що граються, хрестини та похорони. Саме тоді на одному з похоронів він зробив знімок, на якому зображена похоронна процесія, а під нею назустріч іде ряд качок. У 1966 році він пішов на практику до гімназії в Римаржові, а через рік склав державні іспити. Він отримав місце в школі в Совинці і став колегою свого батька.
1967–1977 Як і його батько, Їндржих Штрейт окрім викладання виконував роль бібліотекаря, голови Освітньої бесіди, а також кіномеханіка. У 1971 році він одружився з Агнес, випускницею консерваторії в Кромержижі, і того ж року в них народилася донька Моніка. Поступово він почав фотографувати в навколишніх родинах і через рік організував в Оломоуці виставку під назвою «Людина». З тієї миті фотографія вже не покидала Штрейта і стала невіддільною частиною його життя. Він прагнув подальшої професійної освіти, тому в 1974 році вступил до трирічної Школи художньої фотографії при центральному комітеті Спілки чеських фотографів. Одночасно з фотографією подружжя Штрейтів намагалося оживити Совинець культурними заходами. Він заснував тут філію римаржовської Народної школи мистецтв, де музичною освітою опікувалася його дружина Агнес. У 1974 році він організував у Совинці виставку пізніше видатної художниці Марії Кодовської з Римаржова. Під час пошуку тем для фотографування Штрейта зацікавило життя ромів у їхньому краї. Вже тоді він усвідомив, що хоче показувати реальність без прикрас, що також стало вирішальним у сприйнятті дійсності.
У 1975 році його попросили вести сільську хроніку, що дозволяло йому під час збору інформації відвідувати сім'ї та фотографувати під час візитів. Через рік школу в Совинці закрили, і Їндржих Штрейт перейшов на посаду директора школи в Їржикові. Серед іншого він потрапив до великого театру в Оломоуці, де фотографував підготовку балету «П'єро» не лише на сцені, але й за лаштунками. Він не обмежився лише цією виставою, а зняв і інші сцени та постановки.
Совинець або пам'ять чеського села 1978–1989
У 1978 році почалася головна життєва тема Штрейта — Село. Він цікавився його специфічним життям, яке концентрується на невеликій території. Свою діяльність він поширив із Совинця і на навколишні села, намагаючись досягти максимального узагальнення людського життя, чого можна досягти лише тривалим спостереженням за об'єктом. З 1980 року його фотографії стають більш відомими широкому загалу. Завдяки Томашу Фассаті з банськобистрицької Галереї F Штрейт познайомився з Антоніном Дуфеком, куратором фотографічної колекції в Моравській галереї в Брно. Після виставки в празькому Драматичному клубі (Činoherní klub) за рекомендацією Ярослава Анделя Штрейт отримав пропозицію від Анни Фарової взяти участь у виставці «9x9» у монастирі в Пласах у 1981 році. Це була виняткова подія, на яку приїхали видатні фотографи з-за кордону, такі як Анрі Картьє-Брессон, Мартін Франк, Марк Рібу, а також провідні теоретики та директори закордонних галерей.
Ці виставки помітили державні органи і сприйняли характер знімків як негативний погляд на реальність. До подальшого розвитку подій спричинився такий випадок:
Влітку 1982 року відбулася ще одна подія — запрошення графікеси Алени Кучерової на виставку сучасного чеського мистецтва «Зустріч» на території тенісних кортів празької «Спарти». Штрейт хотів представити совинецькі фотографії, які він підготував для вседержавної виставки в Оломоуці, але незабаром після монтажу приїхала поліція, конфіскувала фотографії і закрила виставку. Наступного дня вдома у Штрейтів у Совинці відбувся тринадцятигодинний обшук, і Штрейта відвезли до слідчого ізолятора в Рузине.
У в'язниці він пізнав почуття несвободи і страху перед майбутнім, але, з іншого боку, зрозумів, як мало потрібно людині для життя і як швидко в екстремальній ситуації змінюються пріоритети. Найбільше його мучила думка про близьких і про те, як це ув'язнення вплине на їхні долі. Також у в'язниці Штрейт шкодував, що не має при собі фотоапарата, адже реальність приносила неймовірні ситуації. Образи з його пам'яті не зникли навіть через роки і згодом відобразилися в його наступних циклах, коли він працював в одній із найстаріших французьких в'язниць у Сен-Кантені або в жіночій колонії в Пардубицях. Третій контакт із цим світом відбувся в серії «Шлях до свободи», під час якої він відвідав сім в'язниць і фотографував людей, які потрапили туди через наркотики. Останнім досвідом став проєкт «З темряви до світла» про стосунки капеланів та ув'язнених.
З в'язниці Штрейта звільнили майже через чотири місяці, його засудили до десяти місяців позбавлення волі з умовним відтермінуванням на два роки. З професією вчителя було покінчено. 24 жовтня 1983 року його прийняли на посаду диспетчера в радгосп «Рижовіште», який працював на площі 8500 гектарів і мав 650 працівників у шести селах. Таким чином Штрейт отримав значно більший радіус для своєї творчості та поглиблював свої окремі цикли із сільського життя. Доки про це не дізналася Державна безпека (StB), яка постійно за ним стежила, фотографування входило до його робочих обов'язків. Кооператив купив йому новий фотоапарат, і він мав документувати робочий процес на окремих фермах.