У кримінальному та цивільному праві сувора відповідальність — стандарт відповідальності, згідно з яким особа несе юридичну відповідальність за наслідки, що випливають з певної діяльності, навіть за відсутності або з боку відповідача.

Згідно із законом про сувору відповідальність, якщо відповідач володіє чимось, що є за своєю суттю небезпечним, як зазначено у визначенні «надмірно небезпечного», відповідач несе сувору відповідальність за будь-які збитки, завдані таким володінням, незалежно від того, наскільки ретельно відповідач їх охороняє.

У сфері деліктів, яскравими прикладами об’єктивної відповідальності можуть бути , надзвичайно небезпечна діяльність (наприклад, буропідривні роботи), вторгнення худоби на чужу землю та .

Окрім вищезазначених видів діяльності (наприклад, володіння дикими тваринами тощо), суди США традиційно вважали такі види діяльності «надмірно небезпечними»:

зберігання легкозаймистих рідин у великих кількостях у міській місцевості забивання паль вибухові роботи обпилювання врожаю фумігація ціанідним газом викид шкідливих газів виробничим підприємством, розташованим у населеному пункті розміщення нафтових свердловин або нафтопереробних заводів у населених пунктах випробування ракетних двигунів на твердому паливі.

З іншого боку, американські суди зазвичай визнають такі види діяльності такими, що не є «надзвичайно небезпечними»: стрибки з парашутом, керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, обслуговування ліній електропередач та витік води з зрошувального каналу.

В англійській системі насправді відповідальність пристосована до системи доказів: тобто до допустимості захисту та виправдань, здатних нейтралізувати караність actus reus; і тому різні форми об'єктивної відповідальності можна диференціювати відповідно до захисту, дозволеного окремими правовими системами.

Деліктне право У деліктному праві сувора відповідальність – це покладення відповідальності на сторону без встановлення вини (наприклад, недбалість або умисел у скоєнні правопорушення). Позивач повинен лише довести, що делікт мав місце, і що відповідач був відповідальним. Закон покладає об’єктивну відповідальність на ситуації, які він вважає небезпечними за своєю суттю. Він запобігає безрозсудній поведінці та непотрібним збиткам, змушуючи потенційних відповідачів вживати всіх можливих запобіжних заходів. Це має позитивний ефект спрощення та тим самим пришвидшення судових рішень у цих справах, хоча застосування об’єктивної відповідальності може здаватися несправедливим або жорстким, як у справі Re Polemis.

Згідно з англійським законодавством про недбалість та , навіть коли відповідальність за правопорушення є суворою, відповідач іноді може нести відповідальність лише за розумно передбачувані наслідки своїх дій або бездіяльності.

У випадках суворої відповідальності, хоча позивач і не зобов’язаний доводити наявність вини, відповідач може посилатися на відсутність вини, особливо у справах про відповідальність за продукцію, де захист може стверджувати, що дефект став наслідком дій позивача, а не самого продукту, тобто не слід робити висновків про наявність дефекту лише на підставі того, що стався нещасний випадок.Hinckley v. La Mesa R.V. Center, Inc., 158 Cal. App.3d 630, 205 Cal. Rptr. 22 (1984) Якщо позивач може довести, що відповідач знав про дефект до настання збитків, у деяких юрисдикціях потерпілому можуть бути присуджені додаткові штрафні санкції.

Сувору відповідальність іноді відрізняють від . У цьому контексті actus reus може бути звільнений від суворої відповідальності, якщо доведено належну перевірку. Однак абсолютна відповідальність вимагає лише .

Кримінальне право

Поняття суворої відповідальності також зустрічається у кримінальному праві. Сувора відповідальність часто застосовується до правопорушень у сфері дорожнього руху: наприклад, у справі про перевищення швидкості не має значення, чи знав обвинувачений про те, що встановлене обмеження швидкості було перевищено; прокурору достатньо довести, що обвинувачений керував транспортним засобом із перевищенням встановленого обмеження швидкості.

У Сполучених Штатах американських об’єднаних штатів питання про сувору відповідальність можна вирішити, з’ясувавши наміри законодавця. Якщо видається, що законодавець навмисно не включив елемент психічного стану (mens rea), оскільки вважав, що його доведення не є необхідним, це трактується як сувора відповідальність. Однак, коли закон не містить положень щодо психічного стану (mens rea) і не є очевидним, що законодавчий орган навмисно його оминув, зазвичай передбачається, що психічний стан є необхідною умовою кримінальної відповідальності. Якщо mens rea не вказано, згідно з Типовим кримінальним кодексом (MPC), стандартною вимогою mens rea є необережність, яку MPC визначає як «ситуацію, коли особа свідомо ігнорує істотний та невиправданий ризик щодо істотного елементу».

Закони про сувору відповідальність також можуть перешкоджати відповідачам висувати аргументи на користь обмеженої психічної дієздатності, оскільки намір не потрібно доводити.

У англійській справі «» (1970) було встановлено, що якщо законодавчий акт, який встановлює склад злочинуУ даному випадку злочином було передбачене законом правопорушення, пов’язане з «участю в управлінні приміщеннями, що використовуються для куріння канабісу»., не містить жодних згадок про умисел, то суд припускає наявність mens rea, щоб злочин не належав до категорії злочинів із суворою відповідальністю.

Див. також

Належна обачність Цивільно-правова відповідальність Субсидіарна відповідальність

Примітки