Убивства на Седдлворт-Мурі — серія вбивств дітей, скоєних Ієном Брейді та Майрою Гіндлі в Манчестері та його околицях, Англія, між липнем 1963 року та жовтнем 1965 року. П’ять жертв — Полін Рід, Джон Кілбрайд, Кіт Беннетт, Леслі Енн Дауні та Едвард Еванс — були віком від 10 до 17 років, і щонайменше четверо з них зазнали сексуального насильства. Тіла двох жертв знайшли у 1965 році в могилах на болотистій місцевості Седдлворт-Мур; третю могилу виявили у 1987 році, більш ніж через двадцять років після суду над Брейді та Гіндлі. Вважається, що тіло Кіта Беннетта також поховане там, але попри численні пошуки його так і не знайшли.
Брейді та Гіндлі офіційно звинуватили лише у вбивствах Кілбрайда, Дауні та Еванса, за що вони отримали довічне ув'язнення без права на звільнення. Розслідування поновили у 1985 році після повідомлень про те, що Брейді зізнався у вбивствах Рід і Беннетта. У 1987 році Гіндлі також перестала заперечувати свою провину та зізналася у всіх убивствах. Після цього обох окремо возили на Седдлворт-Мур для допомоги в пошуках поховань.
Преса називала Гіндлі «найзлішою жінкою Британії». Вона неодноразово намагалася оскаржити свій довічний вирок, заявляючи, що змінилася і більше не становить небезпеки для суспільства, однак так і не була звільнена. Гіндлі померла у 2002 році у віці 60 років після 36 років у в’язниці. У 1985 році Брейді діагностували психопатію і перевели до суворо охоронюваної психіатричної лікарні Ешворт. Він неодноразово заявляв, що не хоче бути звільненим, і просив дозволити йому померти. Брейді помер у 2017 році у віці 79 років, провівши за ґратами 51 рік.
Професор судової психіатрії Кардіффського університету Малкольм Маккаллох описував ці злочини як результат «фатального збігу обставин». Суддя першої інстанції Фентон Аткінсон у своєму заключному слові назвав Брейді та Гіндлі «двома садистськими вбивцями найвищої розбещеності». Їхні злочини стали предметом широкого висвітлення у світових ЗМІ.
Передумови
Ієн Брейді Ієн Брейді народився 2 січня 1938 року в районі Горбалс у Глазго під іменем Ієн Дункан Стюарт в родині Маргарет «Пеггі» Стюарт, неодруженої офіціантки чайхани. Особу батька Бреді достеменно так і не встановили, хоча мати стверджувала, що це був журналіст однієї з газет Глазго, який помер за три місяці до народження сина. Мати майже не мала підтримки й через кілька місяців була змушена віддати хлопчика на виховання місцевому подружжю — Мері та Джону Слоунам, які вже мали чотирьох дітей. Брейді взяв їхнє прізвище і став відомий як Ієн Слоун. Мати продовжувала навідувати його протягом усього дитинства.
У дев’ятирічному віці Брейді разом із родиною побував на озері Лох-Ломонд, де, як повідомлялося, у нього виникла любов до природи та диких місць. Через кілька місяців сім’я переїхала до нового муніципального будинку в районі Поллок. Різні автори стверджували, що Брейді катував тварин. Наприклад, повідомлялося, що він хвалився вбивством свого першого кота у десять років, а згодом спалив живцем іншого кота, кидав камінням у собак і відрубував кроликам голови. Сам Брейді ці звинувачення заперечував.
Його поведінка погіршилася під час навчання в Shawlands Academy — школі для учнів із високими здібностями. У підлітковому віці він двічі поставав перед судом у справах неповнолітніх за квартирні крадіжки. У 15 років Брейді покинув школу та влаштувався хлопцем на побігеньках на верфі Harland and Wolff у Говані. Через дев’ять місяців він став помічником м’ясника. У нього була дівчина, Евелін Грант, але стосунки закінчилися після того, як Брейді пригрозив їй складаним ножем через те, що вона пішла на танці з іншим хлопцем. Згодом він знову постав перед судом — цього разу за дев’ятьма звинуваченнями. Незадовго до сімнадцятиріччя його помістили на випробувальний термін за умови проживання з матір’ю. На той час його мати переїхала до Манчестера й одружилася з ірландським торговцем фруктами Патріком Брейді; Ієн узяв його прізвище. Патрік влаштував його вантажником на фруктовий ринок Smithfield Market.
Менш ніж за рік після переїзду до Манчестера Брейді спіймали з мішком свинцевих пломб, які він украв і намагався винести з ринку. Його засудили до трьох місяців у в’язниці Strangeways. Оскільки він ще не досяг 18 років, йому призначили два роки у виправній установі для неповнолітніх. Спершу Бреді відправили до Latchmere House у Лондоні, а потім до Hatfield borstal у Західному Йоркширі. Після того, як його викрили у виготовленні та вживанні саморобного алкоголю, його перевели до значно суворішого закладу в Галлі. Він повернувся до Манчестера, де працював різноробом на роботі, яку ненавидів, а згодом був звільнений і з пивоварні. Вирішивши «стати кращим», він узяв у місцевій бібліотеці навчальні посібники з бухгалтерського обліку та годинами самостійно навчався у своїй кімнаті, чим, за словами біографів, «здивував» батьків.
У січні 1959 року Бреді отримав посаду клерка в компанії Millwards Merchandising — оптовому дистриб’юторі хімікатів у районі Гортон. Колеги вважали його тихим, пунктуальним, але запальним молодиком. Бреді читав книжки, серед яких були «Teach Yourself German», «Майн Кампф» та книги про нацистські злочини. Частково на нього вплинули життя та творчість французького письменника маркіза де Сада, чиє ім'я стало етимологічним натхненням для терміна «садизм». Брейді їздив на мотоциклі Tiger Cub, яким подорожував Пеннінськими горами.
Майра Гіндлі Майра Гіндлі народилася 23 липня 1942 року у Манчестері в родині Боба та Неллі Гіндлі, а виросла в Гортоні — тодішньому робітничому районі з вікторіанськими нетрями. Її батько був алкоголіком, який часто вчиняв насильство проти матері та дітей. Родина жила в поганих умовах, і Майра змушена була спати в одному ліжку поруч із двоспальним ліжком батьків. Ситуація погіршилася після народження молодшої сестри Морін у 1946 році. Наступного року п’ятирічну Майру відправили жити до бабусі неподалік.
Під час Другої світової війни батько Гіндлі служив у парашутному полку та був розміщений у Північній Африці, на Кіпрі та в Італії. В армії його вважали жорсткою людиною, і він вимагав такої ж твердості від доньки: учив її битися та наполягав, щоб вона завжди давала відсіч. Коли Майрі було близько восьми років, місцевий хлопець подряпав їй щоки до крові. Вона розплакалася й побігла до батька, але той пригрозив «добряче відлупцювати» її, якщо вона не помститься. Майра знайшла хлопця й збила його серією ударів. Пізніше вона писала: «У вісім років я здобула свою першу перемогу». Професор судової психіатрії Кардіффського університету Малкольм Маккаллох писав, що «стосунки Гіндлі з батьком «огрубили її ... Вона не лише звикла до насильства вдома, але й винагороджувалася за нього на вулиці. Коли таке трапляється в ранньому віці, це може спотворити реакцію людини на подібні ситуації на все життя».
У червні 1957 року один із найближчих друзів Гіндлі, тринадцятирічний Майкл Гіґґінс, запросив Гіндлі поплавати з друзями на місцевому занедбаному водосховищі, але замість цього вона пішла в інше місце з іншим другом. Гіґґінс потонув, і Гіндлі — хороша плавчиня — тяжко переживала трагедію та звинувачувала себе. Вона зібрала кошти на вінок; його похорон відбувся в монастирі Святого Франциска на Гортон-Лейн.
Монастир, де Гіндлі хрестили в католицькій вірі ще немовлям у 1942 році, мав на неї значний вплив. Її батько наполіг на католицькому хрещенні, хоча мати погодилася лише за умови, що доньку не віддадуть до католицької школи, вважаючи, що «монахи вчать тільки катехізису». Після смерті Гіґґінса Майра дедалі більше захоплювалася Римсько-католицькою церквою. Вона почала проходити підготовку до офіційного вступу в Церкву та взяла ім’я Вероніка під час конфірмації. Перше причастя вона отримала в листопаді 1958 року.
Першою роботою Гіндлі була посада молодшої клеркині в місцевій електротехнічній фірмі. Вона виконувала доручення, друкувала документи, готувала чай і настільки подобалася колегам, що коли вона втратила конверт із першою зарплатою, працівниці зібрали гроші, щоб компенсувати втрату. У 17 років Гіндлі заручилася після короткого роману, але через кілька місяців розірвала заручини, вирішивши, що хлопець незрілий і не здатний дати їй життя, якого вона прагнула. Вона щотижня відвідувала заняття з дзюдо в місцевій школі, але партнери неохоче тренувалися з нею, оскільки вона часто занадто довго не відпускала захват. Пізніше Гіндлі влаштувалася на роботу до інженерної компанії Bratby and Hinchliffe у Гортоні, але через шість місяців її звільнили за прогули.
Як пара У січні 1961 року 18-річна Майра Гіндлі влаштувалася друкаркою до компанії Millwards. Вона швидко захопилася Брейді. Гіндлі почала вести щоденник: хоча вона зустрічалася й з іншими чоловіками, багато записів стосувалися її одержимості Брейді. Уперше вони заговорили одне з одним 27 липня. Протягом наступних місяців вона дедалі більше розчаровувалася в ньому, аж поки 22 грудня Бреді не запросив її до кіно..
Їхні побачення проходили за схожим сценарієм: похід у кіно — зазвичай на фільми категорії X — а потім повернення до будинку Гіндлі, де вони пили німецьке вино. Бреді давав їй книжки, а під час обідніх перерв вони разом уголос читали описи нацистських звірств. Гіндлі почала наслідувати ідеал арійської досконалості, знебарвлюючи волосся у блонд та наносячи густу малинову помаду. Іноді вона висловлювала занепокоєння окремими рисами характеру Бреді. У листі до подруги дитинства Гіндлі згадувала випадок, коли Бреді нібито дав їй наркотики, але водночас писала про свою залежність від нього. Через кілька місяців вона попросила подругу знищити лист. У своєму 30 000-слівному проханні про умовно-дострокове звільнення, поданому міністру внутрішніх справ Мерлін Ріс, Гіндлі сказала:
Гіндлі дедалі більше змінювала зовнішність: носила високі чоботи, короткі спідниці та шкіряні куртки — для того часу такий стиль вважався провокаційним. І вона, і Бреді стали менш товариськими з колегами. Пара регулярно відвідувала бібліотеку, позичаючи книжки з філософії, злочинності та тортур. Вони читали твори маркіза де Сада, Фрідріха Ніцше та роман Фьодора Достоєвського «Злочин і кара»Davenport-Hines, Richard, "Hindley, Myra (1942–2002)", Oxford Dictionary of National Biography (online ed.), Oxford University Press, retrieved 5 July 2009 (Subscription, Wikipedia Library access or UK public library membership required.) Хоча Гіндлі ще не мала водійських прав — вона склала іспит лише 7 листопада 1963 року після трьох невдалих спроб, вона часто орендувала фургон, у якому пара планувала пограбування банків.
Гіндлі подружилася з Джорджем Клітероу, президентом стрілецького клубу Cheadle Rifle Club, і кілька разів відвідувала місцеві тири. Клітероу, хоч і дивувався її інтересу до зброї, допоміг їй купити гвинтівку калібру .22 у манчестерського зброяра. Вона також намагалася вступити до пістолетного клубу, але її вважали поганою стрільчинею та запальною людиною, тому Клітероу заявив, що вона не підходить. Попри це, їй вдалося придбати пістолети Webley .45 та Smith & Wesson .38 в учасників клубу. Плани пограбування так і не були реалізовані, натомість Бреді та Гіндлі захопилися фотографією. Брейді вже мав камеру Box Brownie, якою фотографував Гіндлі та її собаку Паппета, але пізніше придбав сучаснішу модель, а також освітлення й обладнання для фотолабораторії. Вони робили фотографії одне одного, які на той час вважалися відвертими. Для Гіндлі це стало помітним відходом від її колишнього сором’язливого та стриманого характеру.
Як убивці Пізніше Гіндлі стверджувала, що приблизно на початку липня 1963 року Брейді почав говорити про «ідеальне вбивство». Він часто обговорював із нею роман Меєра Левіна Compulsion, виданий 1956 року та екранізований у 1959-му. У ньому художньо переосмислювалася справа Леопольда та Лоеба, двох молодих чоловіків із заможних сімей, які намагаються скоїти ідеальне вбивство дванадцятирічного хлопчика та уникають смертної кари через свій вік.