«О! Яка прекрасна війна» () — британський сатиричний фільм 1969 року режисера Річарда Аттенборо, який став його режисерським дебютом. У стрічці знявся ансамблевий акторський склад, зокрема Меґґі Сміт, Дірк Богард, Джон Ґілгуд, Джон Міллз, Кеннет Мор, Лоренс Олів’є, Джек Гокінс, Корін Редґрейв, Майкл Редґрейв, Ванесса Редґрейв, Ральф Річардсон, Ієн Голм, Пол Шеллі, Малкольм Макфі, Жан-П’єр Кассель, Нанетт Ньюман, Едвард Фокс, Сюзанна Йорк, Джон Клементс, Філліс Келверт і Моріс Ровз.

Фільм заснований на сценічному мюзиклі «О, яка прекрасна війна!», який спочатку виник як радіоп’єса Чарльза Чилтона «Довга-довга стежка» у грудні 1961 року, а у 1963 році був перенесений на сцену Джеррі Раффлзом у співпраці з Джоан Літлвуд і її Theatre Workshop.

Назва походить від мюзик-хольної пісні «О! Це прекрасна війна», яка є одним із головних музичних номерів фільму.

Сюжет Фільм простежує головні події Першої світової війни через сатиру, пісні мюзик-холу та символічні образи. Політичні лідери й генерали показані у фантазійному антуражі на пірсі Вест-Пір у Брайтоні, де їхні дипломатичні провали та особисті слабкості штовхають Європу до війни. Паралельно історія стежить за вигаданою родиною Смітів, чиї молоді чоловіки з ентузіазмом ідуть добровольцями після патріотичних виступів і пропаганди, що закликає британців підтримати війну. Ранній оптимізм швидко зникає, коли солдати стикаються з жахами окопної війни, тоді як військове командування залишається відстороненим від людських страждань і продовжує вимірювати успіх «захопленими ярдами», попри величезні втрати.

У міру того як війна затягується, тон фільму стає дедалі похмурішим і трагічнішим. Пісні, які колись звучали весело, перетворюються на гіркі або скорботні, відображаючи виснаження, відчай і безглузду втрату життя. Релігійних діячів, політиків і генералів висміюють за те, що вони виправдовують конфлікт, поки звичайні солдати терплять злидні та смерть. Прибуття американських військ майже нічого не змінює для людей, уже замкнених у бойових діях. Наприкінці Джек Сміт помирає саме в момент початку перемир’я, символізуючи безглузду жертву мільйонів людей. Фільм завершується образом нескінченних рядів могил, що простягаються до горизонту, тоді як загиблі виконують останню гірку пісню про забуту правду війни.

Виробництво Продюсерами фільму були письменник Лен Дейтон, фотограф Браян Даффі та Річард Аттенборо, для якого ця стрічка стала режисерським дебютом Alt URL. Продюсерська компанія Deighton Duffy раніше створила екранізацію роману Дейтона «Тільки коли я сміюся» за участю Аттенборо. Дейтон написав сценарій до «О! Яка прекрасна війна», а вступні титри створив його давній друг Реймонд Гокі, дизайнер, відповідальний за обкладинки багатьох книжок Дейтона у 1960-х роках. Намагаючись присоромити людей, які, на його думку, приписували собі чужі заслуги, Дейтон вирішив не зазначати себе у титрах фільму — пізніше він назвав цей жест «дурним і дитячим».

Фільм 1969 року повністю переніс мізансцену у кінематографічний простір: масштабні сцени знімалися на Вест-Пірі в Брайтоні, в інших частинах Брайтона та на Саут-Даунсі, із включенням мотивів зі сценічної постановки. Серед них були й «крикетні» табло, що показували кількість загиблих, хоча Дейтон не використовував костюми п’єро. Проте багато критиків, зокрема Полін КейлKael, Pauline (1971) 'Off with the statues' heads!' in Deeper into Movies, Calder Boyars, зазначали, що такий підхід послабив враження від масштабу смертей, оскільки цифри з’являлися лише на мить. Водночас фінальна сцена Дейтона — вертолітний проліт над тисячами військових могил — вважається одним із найпам’ятніших моментів фільму. За словами Аттенборо, через твердість ґрунту 16 тисяч білих хрестів довелося вручну вбивати в окремо викопані ями. Хоча цей образ ефективно символізував масштаб загибелі, реальна кількість хрестів усе одно була меншою, ніж число жертв лише в одній битві: щоб показати справжню кількість загиблих у всій війні, цей масштаб довелося б повторити понад тисячу разів.

Прокат Прем’єра фільму відбулася 10 квітня 1969 року в кінотеатрі Paramount Theatre на Пікаділлі-Серкус у Лондоні, а наступного дня стрічка вийшла у широкий прокатEntertainment Guide. Evening Standard. Лондон. 2 квітня 1969. стор. 19..

Сприйняття

Огляди Вінсент Кенбі з The New York Times назвав фільм «великим, масштабним, подекуди реалістичним твором, чиї слоноподібні розміри та часто блискучий ансамблевий акторський склад просто пригнічують матеріал надлишком добрих намірів». Variety охарактеризував стрічку як «натхненну, захопливу, проникливу, глузливу, смішну, емоційну, дотепну, зворушливу й технічно блискучу». Роджер Еберт із Chicago Sun-Times поставив фільму 4 зірки з 4, написавши, що це не просто кіно, а «ретельно поставлена жива картина, приголомшливе використання камери для досягнення по суті театральних ефектів». На його думку, Річард Аттенборо «подарував нам захопливий вечір». Джин Сіскел із Chicago Tribune також оцінив стрічку на 4 зірки з 4 і заявив, що вона «заслуговує на номінацію на премію „Оскар“ як найкращий фільм року». Він зазначив, що глядач може насолоджуватися фільмом на багатьох рівнях: «Пісні чудові, тексти дошкульні; постановка й костюми поєднуються з історією, а не затьмарюють її. Акторська гра здається невимушеною». Кевін Томас із Los Angeles Times написав, що Річард Аттенборо у своєму «блискучому режисерському дебюті», разом із головними сценаристами Леном Дейтоном і Браяном Даффі, перетворили «надто політизовану та одновимірну театральну постановку Джоан Літлвуд на позачасову — і болісно актуальну — трагічну алегорію». Ґері Арнольд із The Washington Post зазначив, що задум фільму є «інтригуючим», однак сама стрічка перетворюється на «пекельну машину точності». За його словами, коли один великий музичний номер змінював інший, а одна ідеально вивірена симетрична сцена переходила в наступну, він почав почуватися «радше приголомшеним, ніж зворушеним». На його думку, візуальна постановка пригнічувала пісні, персонажів і окремі епізоди. Девід Вілсон із The Monthly Film Bulletin писав, що глядачеві залишається лише «захоплюватися гідною мозаїкою з фрагментів, сповненою хороших ідей, але далекою від цілісного драматичного твору».

Наразі фільм має рейтинг 75% на Rotten Tomatoes на основі 16 рецензій із середньою оцінкою 8,2 з 10.

Toronto Star отримала скарги від ветеранських організацій щодо реклами фільму, на якій були зображені кладовищні хрести; згодом газета публікувала рекламу вже без цього зображення.

Касові збори У 1969 році цей фільм посів 16-те місце за касовими зборами у Великій Британії"The World's Top Twenty Films." Sunday Times [London, England] 27 Sept. 1970: 27. The Sunday Times Digital Archive. accessed 5 April 2014.

Примітки

Посилання