Карло Гінзбург (15 квітня 1939, Турин — 17 червня 2026, Болонья) — італійський історик і культуролог. Одна із провідних постатей у концепції мікроісторії.

Біографія Карло Гінзбург, син Леоне та Наталії Гінзбург, виріс у літературних колах Турина в єврейській інтелектуальній родині, підтримував особисті стосунки з такими письменниками, як Італо Кальвіно, і зазнав значного впливу Еріха Ауербаха. У дитинстві він пережив фашизм, переслідування та маргіналізацію.

1961 року він закінчив Пізанський університет.Interview mit Luca Sofri und Ginzburg in: Jungle World, 1998Internet Archive У 1970 році дописував для Lotta Continua, видання радикального лівого руху. Невдовзі після закінчення навчання він обійняв посаду професора в Болонському університеті, де викладав до 1988 року. Потім поїхав до Сполучених Штатів, щоб викладати сучасну історію в Каліфорнійському університеті в Лос-Анджелесі. Він є почесним професором у Scuola Normale Superiore в Пізі, де викладав з 2006 року.

Сфера наукових інтересів Гінзбурга охоплює період від італійського Відродження до раннього Нового часу в Європі. Він також є провідною фігурою в мікроісторії та сучасній історії культури.

Його праця 1976 року «Сир і черв'яки: світ мірошника близько 1600 року» про італійського селянина Меноккьо та його світогляд принесла йому міжнародну відомість; вона була перекладена 15 мовами та була відзначна кількому нагородами. У своїх працях про полювання на відьом раннього Нового часу, наприклад, «Відьомський шабаш», він досліджує ідею європейського шаманізму.

Гінзбурга також цікавив процес отримання наукових знань: у праці «Виявлення слідів» (1979) він порівнює методи роботи Зигмунда Фрейда та Шерлока Холмса з методами мистецтвознавця Джованні Мореллі, який першим використав, здавалося б, незначні деталі для атрибуції картин. На тлі 19 століття Гінзбург описує форми виявлення слідів, типові для кожної епохи.

Він брав участь в дискусії про Адріано Софрі та представив свою позицію в книзі 1991 року.

У 1979 році Гінзбург разом із Карло Поні з Болонського університету оголосили про програму мікроісторії на конференції в Римі. Пізніше було опубліковано публікацію «Ім'я та гра». Гінзбург і Поні виходили з того, що італійські історики не можуть наслідувати французьку модель написання історії (школа «Анналів») без належного фінансування. Більше того, вони стверджували, що їм не слід цього робити в будь-якому разі, враховуючи критику квантитативної історіографії. Школа «Анналів», стверджували вони, наголошувала на довгострокових структурах і представляла абстрактний, анонімний порядок, який спотворював реальність. Вона зосереджувалася виключно на світогляді еліт. Замість соціальної історії школи «Анналів» вони пропонували проводити детальний аналіз вузько визначених явищ, таких як село чи окрема особа. Завдяки точному дослідженню соціальної мережі, стверджували вони, виникає історіографія, ближча до антропології. Її метою має бути можливість робити висновки щодо «ширших історичних питань» та загальних висновків. Таким чином, історіографія повинна також відкритися для маргіналізованих груп, які були б виключені іншими методами.

У 1996/1997 роках Гінзбург був членом Wissenschaftskolleg zu Berlin (Берлінський інститут передових досліджень), дослідницька діяльність якого була зосереджена на відчуженні та риториці епохи Просвітництва у творах Вольтера. Гінзбург є почесним членом Центру літературних та культурних досліджень наукової мережі імені Лейбніца у Берліні. У 2002 році його було обрано членом-кореспондентом Британської академії. У 2008 році він отримав дослідницьку премію Александра фон Гумбольдта за рекомендацією ZfL (Центру літературних та культурних досліджень). У 2009 році його було обрано членом Європейської академії. З 2013 року він є членом Американського філософського товариства.

Гінзбург помер в Болоньї 17 червня 2026 року.

Рецепція Томас Кролл та Джанна Помата з Університету Джонса Гопкінса високо оцінюють стиль письма Гінзбурга. За словами Помати, Гінзбург може викликати у читачів такий самий ефект, як і романісти, передаючи захоплення своєю детективною роботою через оповідь. За словами Кролла, літературне представлення Гінзбургом своїх творів помітно відрізняє його від звичайних академічних форм наукової презентації.

Сью Пібоді, Франческа Трівеллато та Іштван Сіярто описують Гінзбурга як найвідомішого мікроісторика поряд з Поні, Джованні Леві та Едоардо Греді. За словами Сіярто, він є провідною фігурою в галузі мікросторії (італійської мікроісторії). За словами Томаса Кролла, Гінзбург суттєво вплинув на історичні дискусії в Західній Європі, США та Латинській Америці.

За словами Едварда Воллеса Мьюра, фіксація взаємодії між елітою та масовою культурою за допомогою записів Інквізиції стала провідним принципом роботи Гінзбурга.

За словами Сігурдура Гільфі Магнуссона, Гінзбург проклав шлях для аналізу матеріалів, які традиційні історики часто маргіналізували та відкидали як тривіальні. Він наголошував на розповіді цікавої історії, роблячи читача безпосереднім учасником аналізу. Гінзбург використовував підходи, які вважалися нетрадиційними, знайомлячись з наративними сигналами й методами літературної критики. З цієї причини Гінзбурга часто ототожнюють з постмодернізмом. Трюгве Різер Гундерсен зазначив, що Гінзбург у серії статей виступив пристрасним захисником концепції історичної правди та напрочуд запеклим критиком постмодерністської історичної теорії. Магнуссон також описує Гінзбурга як одного з найголосніших критиків традиційної історіографії.

Ірен Квенцлер Браун з Університету Коннектикуту критикує Гінзбурга та мікроісториків за те, що вони часто виявляють недбалість та поверховість у своїй роботі. Вона стверджує, що представники мікроісторії схильні поширювати свої узагальнення далеко за межі матеріалу, з яким працюють. Магнуссон додає, що коли це трапляється, часто втрачаються головні переваги мікроісторичного фокусу, відволікаючись від фактичного предмета дослідження та сприйнятого контексту.

За словами Трівеллато, Сімона Черутті та Гінзбург заперечують існування поділу мікроісторії на культурну та соціальну історію. Гінзбург вказує на спільну теоретичну основу обох підходів. Хоча кілька випусків Quaderni Storici (академічного журналу в Італії) у 1990-х роках намагалися визначити нові точки перетину між соціальним та культурним підходами до мікроісторії, Трівеллато стверджує, що внутрішня перспектива Гінзбурга не відображає зовнішнього погляду на мікроісторію. Сіярто описує Гінзбурга як культуролога, хоча сам Гінзбург чітко не визначає свою позицію.

Нагороди

1993 Премія Абі-Варбурга міста Гамбург 2005 Премія Антоніо Фельтрінеллі Лекція Зигмунда Фройда («Сліпа пляма» Данте) 2009 року на запрошення Приватного фонду Зигмунда Фрейда Медаль Еразма 2009 року від Європейської академії Премія Бальцана 2010 року

Вибрані праці

Праці Гінзбурга публікувалися переважно у видавництві Einaudi, співзасновником якого був його батько.

 I benandanti. Ricerche sulla stregoneria e sui culti agrari tra Cinquecento e Seicento, Einaudi, 1966, n.ed. 1972, 2002 I costituti di don Pietro Manelfi, Firenze, Sansoni, 1970. Il nicodemismo. Simulazione e dissimulazione religiosa nell'Europa del Cinquecento, Torino, Einaudi, 1970. Folklore, magia, religione, in: Storia d'Italia, vol. 1: I caratteri originali, Torino, Einaudi, 1972. Giochi di pazienza. Un seminario sul «Beneficio di Cristo», con Adriano Prosperi, Collana Piccola Biblioteca n.258, Torino, Einaudi, 1975; Macerata, Quodlibet, 2020. Geografia dell'Italia e dell'Europa, Bologna, Zanichelli, 1977 (con Lisa Foa e Silvio Paolucci)  Il formaggio e i vermi. Il cosmo di un mugnaio del Cinquecento, Torino, Einaudi, 1976, n. ed. 1999, 2009; nuova postfazione dell'Autore, Collana L'oceano delle storie n.24, Milano, Adelphi, 2019. Spie. Radici di un paradigma indiziario, in: Crisi della ragione, a cura di Aldo Gargani, Torino, Einaudi, 1979, pp. 57–106. Enrico Castelnuovo-C. Ginzburg, Centro e periferia nella storia dell'arte italiana, in: Storia dell'arte italiana, Torino, Einaudi, 1979; Collana Storie, Roma, Officina Libraria, 2019. Indagini su Piero. Il «Battesimo», il ciclo di Arezzo, La «Flagellazione» di Urbino, Collana Microstorie n.1, Torino, Einaudi, 1981; Con l'aggiunta di quattro Appendici, II Prefazione dell'autore, Collana Saggi, Einaudi, 1994; Collana Biblioteca, Einaudi, 2001; nuova Postfazione dell'autore, Apparato iconografico rinnovato, Collana Imago n.8, Milano, Adelphi, 2022. Miti emblemi spie. Morfologia e storia, Collana Nuovo Politecnico n.152, Torino, Einaudi, 1986; Collana Piccola Biblioteca Einaudi n.567, Einaudi, 1992; ed. aggiornata, Collana Piccola Biblioteca n.71, Einaudi, 2000—2016; Nuova ed., Collezione Il ramo d'oro n.75, Milano, Adelphi, 2023. [Raccolta dI 7 saggi: Stregoneria e pietà popolare (1961), Da A. Warburg a E.H. Gombrich (1966), L'alto e il basso (1976, in inglese), Tiziano, Ovidio e i codici della figurazione erotica nel Cinquecento (1978), Spie. Radici di un paradigma indiziario (1979), Mitologia germanica e nazismo (1984) e Freud, l'uomo dei lupi e i lupi mannari (precedentemente inedito)] Storia notturna. Una decifrazione del sabba, Torino, Einaudi, 1989, nuova ed., 2008; Collana Il ramo d'oro n.67, Milano, Adelphi, 2017. Il giudice e lo storico. Considerazioni in margine al processo Sofri, Torino, Einaudi, 1991; n.ed., Milano, Feltrinelli, 2006. Jean Fouquet. Ritratto del buffone Gonella, Modena, Franco Cosimo Panini, 1996. Occhiacci di legno. Nove riflessioni sulla distanza, Milano, Feltrinelli, 1998. Premio Viareggio History, Rhetoric, and Proof. The Menahem Stern Jerusalem Lectures, 1993, Hanover, New Hampshire, University Press of New England, 1999. No Island Is an Island: Four Glances at English Literature in a World Perspective, Italian Academy Lecture Series, 1998, New York, Columbia University Press, 2000. Un dialogo, con Vittorio Foa, Milano, Feltrinelli, 2003. Il filo e le tracce. Vero falso finto, Milano, Feltrinelli, 2006. Premio Brancati 2007 Paura, reverenza, terrore. Rileggere Hobbes oggi, Monte Università Parma, 2008; nuova ed., Collana Imago n.1, Milano, Adelphi, 2015. Nondimanco. Machiavelli, Pascal, Collana Saggi. Nuova serie n.81, Milano, Adelphi, 2018. La lettera uccide, Collezione Il ramo d'oro n.71, Milano, Adelphi, 2021. Old Thiess, a Livonian Werewolf: A Classic Case in Comparative Perspective, scritto con Bruce Lincoln, Chicago, University of Chicago Press, 2020. Rapporti di forza. Storia, retorica, prova, Milano, Feltrinelli, 2000; Macerata, Quodlibet, 2022. Il vecchio Thiess. Un lupo mannaro baltico tra caso e comparazione, Collana Storie, Roma, Officina Libraria, 2022. Il vincolo della vergogna. Letture oblique, Collezione Il ramo d'oro n.77, Milano, Adelphi, 2026.

Примітки

Література

Cora Presezzi (Hrsg.): Streghe, sciamani, visionari: In margine a 'Storia Notturna' di Carlo Ginzburg. Viella, Rom 2019, ISBN 9788833132129. Alexander Schnickmann: Unter einem anderen Mond. Carlo Ginzburg und die Hermeneutik der Risse. In: Weimarer Beiträge Bd. 66/1 (2020), S. 19–35 (). «An Interview with Carlo Ginzburg by Yehuda Safran and Daniel Sherer,» Potlatch 5 (2022), 1–55

Посилання

Carlo Ginzburg UCLA Карло Ґінзбурґ: спроба портрета автопортрета