Чорні діри — об'єкти, гравітація яких настільки сильна, що ніщо, навіть світло, не може з них вирватися, — з'являлися у фантастиці з часів зародження жанру, ще до того, як з'явився сам термін «чорна діра». У той час чорні діри зазвичай зображувалися як небезпека для космонавтів, і цей мотив повторювався й у пізніших творах.

Концепція чорних дір набула популярності як у науці, так і в фантастиці в 1960-х роках. Автори швидко звернули увагу на релятивістський ефект гравітаційного уповільнення часу, за якого час проходить повільніше поблизу чорної діри через її надзвичайно сильне гравітаційне поле. Чорні діри також стали популярним засобом космічних подорожей у науковій фантастиці, особливо після того, як з'явилася концепція червоточин як відносно реалістичного способу здійснення надсвітлових подорожей. У цій концепції чорна діра пов'язана зі своєю теоретичною протилежністю, так званою білою дірою, і таким чином виступає як портал до іншої точки в просторі, яка може бути дуже віддаленою від точки входу. Більш незвичним є те, що точка виходу іноді зображується як інша точка в часі — що дозволяє здійснювати міжчасові подорожі — або навіть як зовсім інший всесвіт.

З'являються також більш вигадливі зображення чорних дір, які не відповідають їхнім відомим або передбачуваним властивостям. Оскільки ззовні неможливо спостерігати за тим, що відбувається всередині горизонту подій — зони навколо чорної діри, де швидкість виходу перевищує швидкість світла,— не можна спостерігати ззовні, автори можуть вільно використовувати фантазію при зображенні внутрішньої частини чорних дір. У невеликій кількості творів чорні діри також зображуються як істоти, наділені свідомістю.

Окрім чорних дір зоряної маси, час від часу з'являються також надмасивні та особливо мікрочорні діри. Надмасивні чорні діри є поширеним елементом сучасної космічної опери. Повторювані мотиви в історіях про мікрочорні діри включають: використання їх як двигунів космічних кораблів, створення загрози або руйнування Землі, а також використання їх як джерела гравітації в космічних колоніях.

Ранні зображення Загальна концепція чорних дір — об'єктів, гравітація яких настільки сильна, що ніщо, включаючи світло, не може з них вирватися, — була вперше висунута Джоном Мічеллом у 1783 році та подальше розвинута в рамках загальної теорії відносності Альберта Ейнштейна Карлом Шварцшильдом у 1916 році. Серйозний науковий інтерес до цього явища залишався відносно обмеженим аж до 1960-х років — того самого десятиліття, коли й з'явився термін «чорна діра», хоча об'єкти, що за своїми загальними характеристиками нагадували чорні діри, з'являлися в художній літературі ще за кілька десятиліть до того, у період епохи палп-журналів наукової фантастики. Серед прикладів можна назвати роман Е. Е. Сміта «Космічний жайворонок» (1928) з його «чорним сонцем», оповідання Френка К. Келлі 1935 року «Зоряний корабель „Непереможний“» з його «Дірою в просторі», а також оповідання Ната Шахнера 1938 року «Негативний простір» — у всіх цих творах чорні діри ще до їхнього офіційного відкриття зображуються як небезпека для космічних мандрівників. До пізніших творів, що все ж з'явилися до введення сучасної термінології, належать оповідання Фреда Саберхагена «Маска червоного зсуву» (1965) з терміном «гіпермаса» та епізод серіалу «Зоряний шлях» «Завтра — це вчора» (1967) з терміном «чорна зірка».

Примітки