Червономорська работоргівля, іноді відома як ісламська работоргівля або східна работоргівля — работоргівля через Червоне море, яка здійснювала перевезення африканців з країн Африки на південь від Сахари на африканському континенті в рабство на Аравійському півострові та Близькому Сході з давніх-давен до середини ХХ століття.

Работоргівля в Червоному морі відома як одна з найтриваліших работоргівель у світі, оскільки відомо, що вона існувала з давніх часів до 1960-х років, коли рабство в Саудівській Аравії та Ємені було остаточно скасовано. Коли інші шляхи работоргівлі були зупинені, работоргівля в Червоному морі стала всесвітньо відомою як центр работоргівлі в міжвоєнний період. Після Другої світової війни зростаючий міжнародний тиск зрештою призвів до її остаточного офіційного припинення в середині ХХ століття.

Червоне море, Сахара та Індійський океан були трьома основними маршрутами, якими східноафриканських рабів перевозили до мусульманського світу.

Огляд історії Торгівля рабами з Африки до Аравії через Червоне море мала давнє коріння. Хоча в доісламській Аравії арабські військовополонені були поширеними об'єктами рабства, також мав місце імпорт рабів з Ефіопії через Червоне море.The Palgrave Handbook of Global Slavery Throughout History. (2023). Tyskland: Springer International Publishing. Схоже, що работоргівля в Червоному морі існувала щонайменше з I століття, коли поневолених африканців перевозили через Червоне море до Аравії та Ємену.

У IX столітті рабів перевозили з Червоного моря до Джидди, Мекки та Медіни, а також караванами через пустелю до Багдада, де вони стали рабами в Аббасидському халіфаті. Работоргівля все ще тривала багато століть потому, коли її помітили західні мандрівники.

Річард Френсіс Бертон описав ринок рабів у Медіні в 1850-х роках:

«Базар в Медіні бідний, і оскільки майже всіх рабів привозять з Мекки джаллаби, або погоничі, після того як найкращих експортують до Єгипту, місто отримує лише відходи… Деякі з цих рабів походять з Абіссінії: більшість їх виганяють із країни Галла та експортують через порти сомалійського узбережжя — Берберу, Таджуру та Зайлу. Щорічно до Моки, Джидди, Суецу та Маската відправляють аж 2000 рабів з першого місця та 4000 з другого. […] Це велика вулиця, накрита матами та повна кав'ярень. Товари лежали рядами паралельно до стін. Найкрасивіші дівчата займали найвищі лавки. Нижче сиділи простіші дівчата та найнижчі з усіх хлопців. Усі вони були весело вбрані в рожеві та інші світлі муслінові сукні з прозорими вуалями на головах; і чи то від впливу такої незвичної пишноти, чи то від реакції на їхню жахливу подорож сушею та морем, вони здавалися цілком щасливими».Mirzai, B. A. (2017). A History of Slavery and Emancipation in Iran, 1800—1929. US: University of Texas Press. pp. 56–57

За британським звітом, у травні 1879 року работоргівлею через Червоне море до Джидди було доставлено 320 рабів.Toledano, E. R. (2014). The Ottoman Slave Trade and Its Suppression: 1840—1890. US: Princeton University Press. pp. 228—230

Рабів гнали в кайданах із Західних озер до узбережжя Судану, Ефіопії та Сомалі, саджали на човни-дау та перевозили через Індійський океан до Мексиканської затоки чи Адена, або через Червоне море до Аравії та Адена, а слабких рабів кидали в море.

Після Першої світової війни східне узбережжя Червоного моря утворило незалежну державу як Королівство Хіджаз (1916—1925). Хіджаз не вважав себе зобов'язаним дотримуватися законів і договорів, підписаних Османською імперією щодо рабства та работоргівлі. У міжвоєнний період Королівство Хіджаз було всесвітньо відоме як регіональний центр работоргівлі.

Джерела та маршрути постачання Джерела постачання рабів для торгівлі через Червоне море розташовувалися переважно в Африці. До них належали маршрути, що пролягали безпосередньо через Червоне море з материкової Африки, а також маршрут, пов'язаний із работоргівлею в Індійському океані, за яким рабів спочатку доставляли через Індійський океан, а потім — через Червоне море повз Ємен. Більшість рабів були африканського походження, але була й меншість представників інших етносів, яких постачали через работоргівлю в Індійському океані, переважно азійців.

Східна Африка Східна Африка щонайменше з Середньовіччя стала джерелом постачання рабів на Аравійський півострів через работоргівлю в Індійському океані. Хоча більшість цих рабів, схоже, доставляли на Аравійський півострів через Оман та Маскат, а не через Червоне море, Червоне море також було маршрутом работоргівлі між Східною Африкою та Аравійським півостровом. Воно також слугувало маршрутом для рабів до Єгипту.

У ХІІ столітті Мухаммад аль-Ідрісі перевозив африканських дітей із території сучасної Кенії до Аравії.

Торгівля рабами до Хіджазу здійснювалася двома основними маршрутами. Африканських рабів привозили переважно з Південного Судану та Ефіопії. Здебільшого дітей та молодих жінок купували або віддавали як данину батьки ефіопським вождям, які потім продавали їх работорговцям. Батькам сказали, що їхні діти житимуть у рабстві в Аравії, де їм забезпечать краще життя. Рабів доставляли арабським работорговцям узбережжям і переправляли через Червоне море до Джидди.

Професіями рабів, яких відправляли з Ефіопії до Джидди та інших частин Хіджазу, були євнухи, жінки-наложниці та чоловіки-робітники. Південно-західні та південні райони Ефіопії постачали більшість дівчат, яких ефіопські работорговці експортували до Індії та Аравії. Жінки та чоловіки-раби з Ефіопії становили основну частину рабів, яких завозили до Індії та Близького Сходу.

Єгипет та Хіджаз також були місцями торгівлі людьми з Індії через Аден та Гоа.

Оскільки Британія заборонила работоргівлю у своїх колоніях, у ХІХ столітті британці правили так, що Аден більше не був місцем прийому рабів, а рабів, відправлених з Ефіопії до Аравії, натомість відправляли до Хіджазу.

Індія Індія з давніх часів була джерелом постачання рабів на Аравійський півострів, хоча їхня кількість була меншою, ніж рабів з Африки.

Протягом ХІІІ століття індійських хлопчиків, жінок та дівчаток, призначених для сексуального рабства, вивозили з Індії до Аравії та Єгипту через Червоне море через Аден.

Мадагаскар та острови Індійського океану Рабів також доставляли до портів Червоного моря з Мадагаскару та сусідніх островів Індійського океану, таких як Коморський архіпелаг, після того як арабські мусульманські торговці разом зі своїми союзниками-суахілі в IX столітті заволоділи Занзібаром та Суахілійським узбережжям. З IX по XVII століття щорічно з узбережжя Індійського океану до портів работоргівлі вздовж Червоного моря та в інші частини Аравії продавали приблизно 2 000–3 000 рабів зі Східної Африки та Мадагаскару. До середини XVII століття ця цифра зросла до понад 3 000–6 000 рабів, яких щороку вивозили лише з Мадагаскару (не враховуючи Коморські острови) до Червоного моря неєвропейські мусульманські работорговці (суахілі, коморці, араби та хадрамі).

Деякі історики вважають, що протягом XVII століття з міста Боені на північному заході Мадагаскару до мусульманського світу було вивезено близько 150 000 малагасійських рабів, зокрема на узбережжя Червоного моря (Джидда), у Хіджаз (Мекка), Аравію (Аден), Оман (Маскат), Занзібар, Кілва, Ламу, Сомалі (Барава) та, ймовірно, Судан (Суакін), Персію (Бандар-Аббас) та Індію (Сурат). Враховуючи расову різноманітність Мадагаскару, який був населений сумішшю австронезійських та бантуських поселенців, серед мадагаскарських рабів були люди з південно-східноазійським, африканським та гібридним фенотипами.

Європейські торговці також брали участь у прибутковій работоргівлі між Мадагаскаром і Червоним морем. У 1694 році корабель Голландської Ост-Індської компанії (VOC) перевіз щонайменше 400 мадагаскарських рабів до арабського порту на Червоному морі (ймовірно, Джидди), де їх продали арабським мусульманським торговцям для поневолення в Мецці, Медіні, Мокці, Адені, аль-Шихрі та Кішні. Відомо, що в різній мірі португальські, французькі, голландські, англійські та османські купці також брали участь у мадагаскарській работоргівлі.

Паломницький шлях З паломництвом хадж був пов'язаний важливий шлях рабів. Вже в Середньовіччі хадж відігравав певну роль у работоргівлі. У 1416 році аль-Макрізі розповів, як паломники з Такрура (біля річки Сенегал) привезли з собою до Мекки 1700 рабів.

Щорічне паломництво до Мекки, хадж, було найбільшим засобом поневолення. Коли відкрита транссахарська работоргівля занепала, мусульмансько-африканських паломників, які прямували через Сахару на хадж, племінні вожді або обманювали, або надавали їм мізерні кошти на проїзд; прибувши на Східне узбережжя, їх переправляли через Червоне море на дау, що використовувалися в работоргівлі, або на невеликих пасажирських човнах, і лише після прибуття до Саудівської Аравії вони дізнавалися, що їх продадуть на невільничому ринку, а не відправлять на хадж.

Работорговці перевозили переважно жінок та дітей під виглядом дружин, слуг та паломників до Хіджазу, де їх продавали після прибуття. Жертв цього маршруту торгівлі людьми іноді обманювали та вивозили в хадж під хибним приводом. Работорговці перевозили жінок до Хіджазу, одружуючись з ними, а потім брали їх у хадж, де їх продавали: згодом їхнім родинам повідомляли, що їхні жінки померли під час подорожі.

Подібним чином батьки довіряли своїх дітей работорговцям, вважаючи, що работорговці везуть їхніх дітей у хадж як слуг або учнів. Ця категорія жертв торгівлі людьми походила з усього мусульманського світу, аж до Ост-Індії та Китаю. Деякі мандрівники продавали своїх слуг або бідних супутників у хаджі, щоб оплатити свої дорожні витрати.

Англійський мандрівник Чарльз М. Доуті, який відвідав Центральну Аравію у 1880-х роках, зазначив, що африканських рабів щороку привозили до Аравії під час хаджу, і що «в кожному племені та місті є раби та рабині, а також вільні негритянські родини».Zdanowski J. Slavery in the Gulf in the First Half of the 20th Century: A Study Based on Records from the British Archives. Warszawa: Wydawnictwo Naukowe Askon; 2008

У 1920-х роках британці вжили заходів проти работоргівлі в Червоному морі під час своєї кампанії проти рабства в Судані, взявши під контроль паломництво хадж та створивши в Порт-Судані центр збору рабів, репатрійованих британцями з рабства в Королівстві Хіджаз, в результаті чого між 1925 і 1935 роками було переселено понад 800 рабів.

У 1950-х роках, у зв'язку зі Спеціальним комітетом з питань рабства та Додатковою конвенцією про скасування рабства, Барнетт Джаннер зазначив:«Торгівля рабами відбувається лише в одному конкретному регіоні світу — у морях навколо Аравії. Військові кораблі, які найімовірніше проводитимуть огляд таких работоргівців, будуть британськими, і я впевнений, що право на огляд не буде зловживатися. Мені шкода, що ми відмовилися від боротьби за це право. Наскільки мені відомо, Саудівська Аравія та Ємен — єдині держави у світі, де рабство як правовий інститут досі існує. Лише рік тому французький депутат — мабуть, саме та особа, про яку згадував мій шановний колега — дослідив ситуацію і з'ясував, що щороку агенти заманюють неосвічених африканців під приводом паломництва до Мекки. Звісно, їм не кажуть, що їм потрібна саудівська віза. Коли вони прибувають до Саудівської Аравії без візи, їх заарештовують і на кілька днів ув'язнюють, а потім передають ліцензованим работорговцям. Крім того, у Белуджистані та шейхствах Перської затоки проводяться рейди, під час яких людей захоплюють і вивозять суходолом та морем до невеликих саудівських портів, де їх продають на невільничих ринках».Anti-Slavery Convention (Hansard, 21 December 1956)

Активізм проти работоргівлі

До Другої світової війни Османські закони проти рабства не виконувалися наприкінці XIX століття, особливо в Хіджазі; перша спроба заборонити работоргівлю в районі Червоного моря в 1857 році, так званий «Фірман 1857 року», призвела до того, що після повстання в Хіджазі цей регіон був виключений з-під дії заборони.