Богдан-Василь Олександрович Білинке́вич (, 21 грудня 1893, Вовчківці, нині Коломийського району Івано-Франківської області — 12 травня 1963, Бонн, Німеччина) — український військовик, поручник австро-угорської армії, сотник Українських січових стрільців та Української галицької армії, командир куреня «Червона Калина» 1-ї бригади УСС, комбриг 1-ї бригади Червоних УСС Червоної УГА (1920).

Учасник Першої світової війни, Листопадового чину 1918 року та польсько-української війни 1918—1919 років. Після поразки визвольних змагань перебував у таборах інтернованих у Чехословаччині, згодом займався підприємницькою діяльністю у Галичині та гуманітарною роботою в еміграції в Німеччині. Загинув унаслідок автокатастрофи.

Життєпис

Походження Народився в сім'ї греко-католицького священника Олександра Білинкевича, який тривалий час був парохом у селі Вовчківці на Снятинщині. Початкову освіту здобув у рідному селі, де вчився впродовж чотирьох років, а згодом навчався в Коломийській цісарсько-королівській українській гімназії. Після тяжкої хвороби та смерті батька у 1910 році родина переїхала до Трофанівки, а згодом до Балинців. Закінчив Коломийську гімназію, згодом навчався в у Відні.

У австро-угорській армії Перед початком Першої світової війни закінчив старшинську школу та був скерований до 24-го піхотного полку австро-угорської армії в Коломиї. Навесні 1916 року у складі одного із батальйонів 24-го піхотного полку файнріх Білінкевич був перекинутий на австро-італійський фронт у район Доломітових Альп (Тіроль). Після нетривалого відпочинку південніше курорту Боцен (нині Больцано) здійснював марш уздовж долини річки Адідже через Меццоломбардо до Тренто. Брав участь в боях на Доломітах, зокрема на горі , де пережив італійську газову атаку. Служив у званні чотаря. Згодом батальйон було перекинуто на Ізонцький фронт до річки Сочі (Ізонцо). Під час одинадцятої або дванадцятої італійської офензиви батальйон, де знаходився Білинкевич, під командуванням отамана Угрина потрапив у полон. За близько 15 хвилин до полону Богдан Білинкевич зазнав поранення від кам'яного уламка.

За час війни був двічі поранений. Після одного з поранень лікувався в шпиталях Брна та Фрайденталя. Після одужання знову повернувся на фронт, брав участь у боях на італійському театрі воєнних дій. На початку 1918 року працював у канцелярії для військовослужбовців-поворотцівВійськовополонені, які повернулись з полону.. Згодом отримав навчальну відпустку для завершення студійПродовжував навчання у торговельній академії. у Відні. Згодом був направлений по службі до Коломиї.

В УСС УГА Наприкінці вересня 1918 року Богдан Білинкевич увійшов до складу Коломийського окружного таємного військового комітету, який діяв під прикриттям створеного в Народному домі «Українського клубу». Комітет об'єднував українських старшин австро-угорської армії та готував перебрання влади в Коломиї до рук української адміністрації. Серед його членів були також Теодор Примак, Степан Свирида, Мацієвич і Дмитро Легкун, однак саме Білинкевич належав до числа офіцерів, яким відводилася провідна роль у майбутній військовій операції.

Отримавши наказ зі Львова, у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року члени військового комітету здійснили безкровне встановлення української влади в Коломиї. У ході Листопадового чину 1 листопада 1918 року Богдан Білинкевич керував захопленням у Коломиї пошти, телеграфу, повітового староства та магістрату. Невдовзі прибув до Львова, де під час польсько-українських боїв за Львів у листопаді 1918 року Богдан Білинкевич виконував обов'язки команданта Цитаделі — одного з ключових оборонних пунктів міста. Під його керівництвом українські підрозділи утримували цю стратегічно важливу позицію до моменту залишення Львова військами Західноукраїнської Народної Республіки наприкінці листопада 1918 року. Успішне утримання Цитаделі сприяло збереженню українського контролю над частиною міських комунікацій та оборонної системи Львова впродовж тривалого періоду боїв.

У листопаді 1918 року вступив до лав Галицької армії у ранзі поручника та був призначений командантом 2-го куреня «Червона Калина» 1-го полку 1-ї бригади Українських січових стрільців. Брав участь у боях за Львів. Після залишення українськими військами міста 22 листопада 1918 року взяв участь у нараді старшин у Миклашеві, де було ухвалено рішення продовжувати боротьбу за Львів. Наступного дня його курінь зайняв позиції на відтинку Дубляни — Муроване — Сороки-Львівські, перекривши польським частинам шлях на Кам'янку-Струмилову.

Наприкінці 1918 року отримав звання сотника УГА. У складі куреня «Червона Калина» воював на львівському напрямку в районах Сихова, Наварії, Городка, Яворова та Крехова. Під час Вовчухівської операції 9 березня 1919 року брав участь у штурмі Городка, а згодом діяв на Мостиському напрямку поблизу села Бортятин. У червні 1919 року відзначився в боях за Тернопіль під час Чортківської офензиви, за що був особисто відзначений президентом ЗУНР Євгеном Петрушевичем.

У липні 1919 року разом з Українською галицькою армією перейшов за Збруч. На Поділлі командував вишколом стрільців УСС та київських Січових стрільців у Приворотті. Брав участь у боях проти Добровольчої армії генерала Антона Денікіна в районах Жмеринки та Браїлова. Після реорганізації УГА в Червону українську галицьку армію в лютому 1920 року був одним із командирів 1-ї Галицької Червоної бригади УСС. У липні 1920 року Богдан Білинкевич у складі групи генерала Антіна Кравса перейшов річку Збруч і через Городенку вирушив у напрямку Карпат. Подолавши гірські переходи, зокрема через гору Стіг, дістався Ясіні та Ужгорода, а звідти через Прагу — до міста Ліберець у Чехословаччині. У 1921 році входив до складу стрілецької ради інтернованих українських військовиків, яка ставила за мету продовження боротьби за українську державність. Перебуваючи у Празі, здобув вищу правничу освіту в Карловому університеті.

У цивільній сфері На початку 1920-х нелегально повернувся до Галичини, перейшовши . Після повернення був заарештований польською владою та кілька місяців утримувався у в'язниці. Після звільнення працював на фабриці гірчиці, забезпечуючи собі засоби до існування.

У 1940 році переїхав до Берліна, де працював перекладачем, а пізніше — службовцем Міністерства праці Німеччини. 16-19 жовтня 1943 року очолював українську делегацію на засіданні чужинецьких (тобто ненімецьких) зв'язкових Німецького робітничого фронту у Берліні. Після капітуляції Німеччини займався допомогою мешканцям таборів для переміщених осіб (Ді-Пі). Останні роки життя провів у Дюссельдорфі, працював представником Злученого Українсько-Американського Допомогового Комітету. Через п'ятдесят років після розлуки відшукав контакти свого бойового побратима по італійському фронті Семена Фодчука зі Снятинщини, який мешкав у Канаді. Згодом Білинкевич надіслав йому листом свої військові спогади про італійський фронт.

Тривалий час проживав у Дюссельдорфі. З 1948 року втратив зв'язок із рідною домівкою, де в Західній Україні (у Коломиї) залишалася лише його наймолодша сестра Добрянська, чий чоловік працював гімназійним учителем. У січні 1960 року вийшов на пенсію, через що його фінансове становище значно погіршилося (пенсія становила половину від попереднього заробітку), у зв'язку з чим планував розпочати власну справу. Захоплювався літературою, зокрема німецькою класикою (надсилав друзям дослідження про поета Фрідріха Шиллера). Наприкінці життя переїхав працювати з Дюссельдорфа до тогочасної столиці ФРН — Бонна.

Загинув 12 травня 1963 року в автокатастрофі за участю автобуса у Бонні (тодішня столиця ФРН). Переказуючи слова сотника Любомира Макарушки, Роман Купчинський зазначав, що в день загибелі Білинкевич перебував у нього в гостях, однак відмовився залишитися на ніч. За спогадами сучасників, він поспішав у своїх справах, що було характерною рисою його вдачі протягом усього життя. Саме ця поспішність, яку Купчинський неодноразово згадував як одну з особливостей характеру Білинкевича, надавала обставинам його смерті особливого символізму в очах товаришів по зброї. Похований на у Дюссельдорфі.

Оцінки діяльності У спогадах січового старшини Романа Купчинського Богдан Білинкевич постає як яскрава постать стрілецького середовища, поєднана зразковою військовою дисципліною та внутрішньою свободою поведінки. Автор підкреслює його відвагу, витримку і здатність зберігати холоднокровність у найскладніших бойових обставинах. Як командир він вирізнявся вимогливістю, але водночас не втрачав людяного ставлення до стрільців, завдяки чому мав їхню довіру та прихильність. Купчинський також акцентує на своєрідному характері Білинкевича, якому були притаманні динамічність, постійна поспішність і фронтовий гумор. У його поведінці поєднувалися зовнішня зібраність і певна внутрішня імпульсивність, що робило його помітною та впізнаваною фігурою серед старшин. Навіть у небезпечних умовах він не втрачав самовладання, зберігаючи оптимізм і легкість сприйняття ризику. У спогадах Романа Купчинського смерть Богдана Білинкевича постає трагічним парадоксом його життєвого шляху. Автор наголошував, що старшина пройшов шість років фронтових випробувань, неодноразово перебував під смертельною загрозою під час Першої світової війни та українських визвольних змагань, однак зумів уникнути загибелі на полі бою. Натомість життя Білинкевича обірвалося вже на еміграції в Німеччині у 1963 році внаслідок дорожньої пригоди.

У своїх мемуарах Семен Фодчук дає високу персональну та військову оцінку Василю-Богдану Білинкевичу, згадуючи їхню спільну службу на італійському фронті 1916 року. Автор описує Білинкевича як взірцевого та привабливого офіцера, який справляв сильне враження на оточення. У спогадах він постає як «чотар Василь, пристійний, високого ростом, гарний, майже з дівочим обличчям», що підкреслює його зовнішню привабливість і водночас молодечу поставу. Фодчук окремо наголошує на військовій доблесті та холоднокровності Білинкевича під час бойових дій у Доломітових Альпах. За його словами, навіть під щільним артилерійським і кулеметним вогнем той залишався спокійним і зосередженим, спостерігаючи за ворожими позиціями «серед рохоту скорострілів та тріскоту шрапнелів» зі смереки з біноклем в руці. Також автор підкреслює глибоку товариську вірність Білинкевича, яка зберігалася протягом десятиліть. Попри розлуку, еміграцію та проживання в різних частинах світу, він зумів через багато років відшукати свого побратима в Канаді, щоб відновити зв'язок і поділитися фронтовими спогадами.

Історик Петро Сіреджук характеризує сотника Б. Білинкевича як «найбільш славного серед вовчківських воїнів і старшин Української Галицької Армії», виокремлюючи його масштабний та зразковий бойовий шлях у лавах національного війська. Дослідник наголошує на високій інтенсивності збройного чину старшини, який охопив оборону Цитаделі та запеклі бої в околицях Львова, участь у стратегічній Чортківській операції генерала Грекова, а також виснажливий похід на Кам'янець-Подільський. Оцінюючи подальші фронтові звитяги сотника на Правобережжі, автор акцентує на його безпосередній участі у протистоянні з денікінцями біля Жмеринки й Браїлова та в затяжних бойових діях у Бершаді й Христинівці проти повстанських загонів отамана Волинця. Родина Батьки: о. Олександр Білинкевич (пом. 1910) — батько, греко-католицький священник, парох села Вовчківці. Брати та сестри: Добрянська (з дому Білинкевич) — наймолодша сестра; мешкала в Коломиї, була одружена з учителем гімназії. Коментарі

Примітки

Джерела