Валерій Іванович Гринчак (21 червня 1957 року, село Чемерпіль, Гайворонського району, Кіровоградської області, з 2020 року – село Чемерпіль Завалівської територіальної громади Голованівського району, Кіровоградської області) – радянський військовий, український громадський діяч, почесний співробітник ГУР МО України, Герой Радянського Союзу Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь. [В 2 т.]. Т. 1. Абаев – Любичев. М.: Воениздат, 1987. - 911 с.: портр. , почесний громадянин села Чемерпіль, почесний громадянин Підвисоцької територіальної громади, Голованівського району, Кіровоградської області Рішення Підвисоцької сільської ради N 1019 від 10.12.2021 року. .
Батьки, Гринчак Іван Никонович (1930-1998) та Гринчак (Тростянецька) Раїса Костянтинівна (1935-2008), все життя мешкали та займалися сільським господарством в с. Чемерпіль. Відомий родовід батька, до початку ХІХ сторіччя, з села Чемерпіль. Родовід по лінії матері – з села Концеба, Савранської селищної територіальної громади, Подільського району Одеської області та села Лозувате Благовіщенської громади Голованівського району. Дід матері, Устянський Прохор Петрович, як заможний селянин та церковний староста, з початком колективізації разом з усією сім'єю був засланий з села Концеба на північ Пермської області, РСФСР. Звідти донька Лідія, мати Гринчак Раїси, втекла та поселилась у селі Чемерпіль.
Життєпис
3 1966 до 1972 року навчався у Чемерпільській восьмирічній школі, у 1972-1974 роках в Сабатинівській середній школі Ульянівського району Кіровоградської області В. Рубіжевич. Людина високої честі і духу. Газета «Гайворонський кур’єр» - 17.06.2017р. «Людина високої честі і духу». .
З 1974 року курсант Київського вищого загальновійськового командного училища ім. Фрунзе М.В., навчання в якому завершив у 1978 році, з дипломом з відзнакою. Спеціальність – командна тактична мотострілецьких військ. Друга, загальнодержавна спеціальність за дипломом – інженер з експлуатації гусеничних та колісних машин .
У 1978-1982 роках проходив військову службу у 620 окремому десантно-штурмовому батальйоні (одшб), 13 окремої десантно-штурмової бригади (ОдшБр), 35 загальновійськової армії, Далекосхідного військового округу (ДальВО), селище Магдагачі Амурської області (РСФСР). Займав посади командира десантно-штурмового взводу, помічника начальника штабу батальйону, командира десантно-штурмової роти Легомінов В.І.(керівн. автор-го кол-ву). Ветерани розвідки завжди в строю (до 10-ї річниці ОВР України). Київ – 2013. . У 1982-1983 роках служив командиром розвідувально-десантної роти (рдр), 20 окремого розвідувального батальйону (орб), 30 гвардійської мотострілецької дивізії (гв МСД), Центральної групи військ (ЦГВ). Дислокація батальйону – м. Нове Замки, Нітранський край, Словаччина Чемерпіль, Березівка, Ташлик. Сторіччя війн (1905—. 2016) / Рубіжевич Валерій Вікторович. — Київ : [б. в.], 2016. .
У вересні 1983 року відряджений для участі в бойових діях у складі 40 загальновійськової армії на території Афганістану. Армія підпорядковувалась командуванню Туркестанського військового округу (ТуркВО). Призначений командиром розвідувальної роти (рр) 285 танкового полку (ТП), 108 мотострілецької дивізії (МСД), н.п. Баграм. Брав участь у бойових діях на території Чарикарської долини, околиць Кабула, Джелалабада, Сурубі, Міхтерлама, перевалу Саланг, дороги Кабул-Джелалабад, Міхтерламської, Ніджрабської та Панджшерської ущелин. За успішне проведення, в січні 1984 року, засідки, під час якої була знищена група моджахедів, які повертались після навчального курсу з території Пакистану, був нагороджений орденом Червоної Зірки Правда України. N 17(13287), 21.01.1986 р. . У травні 1984 року призначений начальником штабу 781 окремого розвідувального батальйону (орб) 108 МСД.
14 липня 1984 року під час виконання бойового завдання підірвався на протипіхотній міні. Незважаючи на поранення продовжував керувати підрозділом, до евакуації вертольотом в медсанбат 108 МСД. Оскільки вибухом одну ногу відірвало, а на іншій роздроблено колінний суглоб та пошкоджені всі судини на ділянці цього суглобу, в медсанбаті було проведено ампутацію обох ніг вище колін. Проходив подальше лікування та реабілітацію у військових шпиталях у містах Кабулі, Ташкенті, Головному військовому клінічному госпіталі ім. М. Н. Бурденка, Центральному НДІ протезування та протезобудування, Сакському військовому санаторії Правда України. N 17(13287), 21.01.1986 р. . 18 лютого 1985 року, за мужність та героїзм під час бойових на території Демократичної Республіки Афганістан, присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі Золота Зірка.
Наказом міністра оборони було дозволено залишитися на військовій службі та відряджено до Київського вищого загальновійськового командного училища ім. Фрунзе М.В..
У 1985-1988 роках – старший помічник начальника стройового відділу з мобілізаційної роботи, у 1988-1992 роках – викладач воєнної історії на кафедрі тактики. Після розформування училища у 1992 році у відставці. За програмою скорочення ЗСУ навчався на заочному відділенні юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, який закінчив у 1998 році за спеціальністю правознавство, державно-правова спеціалізація. Працював на підприємствах Української спілки ветеранів Афганістану (УСВА), займається громадською та правозахисною роботою, військово-патріотичною роботою у структурах УСВА, Національної асамблеї осіб з інвалідністю України, громадських організацій осіб з інвалідністю внаслідок війни, ветеранів війни та військової служби. У 1998-2016 роках був позаштатним консультантом Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів (осіб з інвалідністю). Протягом десяти років очолював контрольно-ревізійну комісію Національної Асамблеї людей з інвалідністю України. Є членом комітету забезпечення доступності осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення до об'єктів соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури Печерського району м. Києва.
Має дружину і двох синів.
Військові звання
Курсант (1974), Лейтенант (1978), Старший лейтенант (1980), Капітан (1984), Майор (1987), Підполковник (достроково) (1990), Полковник запасу (1999).
Нагороди
УКРАЇНА
Державні нагороди:
Орден "За мужність" 3 ст.; Медаль "Захиснику Вітчизни"
Відзнаки:
Нагрудний знак "За мужність" Уповноваженого ВР України з прав людини; Медаль "За особливі заслуги у захисті прав людини в Україні" Уповноваженого ВР України з прав людини; Відзнака "Знак пошани" Міністерства оборони України; Відзнака "Почесний співробітник Головного управління розвідки Міністерства оборони України"; Почесна грамота міського голови м. Києва.
СРСР
Державні нагороди:
Присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна та медалі Золота Зірка; Орден Червоної Зірки; Медалі за вислугу років та ювілейні.
Відзнаки:
Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР.
Примітки
Джерела та література Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь. [В 2 т.]. Т. 1. Абаев – Любичев М.: Воениздат, 1987. - 911 с.: портр.
В. Рубіжевич. Серце героя не знає спокою. Народне слово. Щотижнева газета Кіровоградщини, N 7 (3741), 15.02.2024 р. В. Рубіжевич Газета «Гайворонський кур’єр» - 17 червня 2017 року «Людина високої честі і духу». В. Рубіжевич Газета «Гайворонські вісті» - 17 червня 2017 року «Подвиг і подвижництво Героя». В. Рубіжевич Газета «Гайворонські вісті» - 15 лютого 2020 року «Серце Героя не знає спокою». Чемерпіль, Березівка, Ташлик. Сторіччя війн (1905—. 2016) / Рубіжевич Валерій Вікторович. — Київ: [б. в.], 2016.