Крістофер Артур Еймон (, 20 липня 1943 — 3 серпня 2016) — новозеландський автогонщик та спортивний функціонер, який виступав у Формулі-1 з по рік. Його вважають одним із найвидатніших пілотів, які так і не здобули жодної перемоги на Гран-прі Формули-1. Водночас Еймон став тріумфатором перегонів 24 години Ле-Мана у 1966 році разом із Ford, а також виграв 24 години Дейтони у 1967 році за кермом Ferrari.
Еймон народився й виріс у містечку . Водити машину він навчився вже у шестирічному віці. Свою кар'єру він розпочав із підйому на пагорб, а в 1962 році перейшов до національних автоперегонів. Наступного року Еймон приєднався до команди Reg Parnell Racing і дебютував у Формулі-1 на Гран-прі Монако. Дебютний сезон він закінчив без класифікації в загальному заліку, проте вже в році на Гран-прі Нідерландів виборов свої перші очки, фінішувавши п'ятим. У році Еймон брав участь у Гран-прі лише епізодично, після чого став тест-пілотом McLaren і паралельно переключився на перегони спорткарів. У 1966 році разом із Брюсом Маклареном він виграв перегони 24 години Ле-Мана за кермом Ford GT40 Mk.II. Після цього успіху Ferrari підписала з ним контракт на сезон року, що стало його найкращим роком в кар'єрі. Еймон тріумфував на 24 годинах Дейтони, вперше піднявся на подіум Формули-1 у Монако та посів підсумкове п'яте місце в заліку пілотів Формули-1.
Через постійні проблеми з надійністю машин Ferrari у та роках Еймон залишив італійську стайню, прагнучи отримати техніку з двигунами Cosworth DFV. У році, виступаючи за команду March, він ще кілька разів піднімався на подіум, після чого провів два сезони у складі Matra. Протягом сезону року Еймон з'являвся на стартах лише епізодично, представляючи Tecno та Tyrrell. Ще у році гонщик заснував власну команду Chris Amon Racing, взявши участь в Гран-прі Італії на приватному боліді Brabham BT11. У році він повернувся до цього проєкту й узяв участь у чотирьох Гран-прі за кермом власного боліда AF101. Перед тим як остаточно завершити кар'єру наприкінці сезону року, Еймон також устиг виступити за команди BRM, Ensign та Wolf-Williams.
У Формулі-1 Еймон зажив слави вкрай невезучого пілота, адже через постійні технічні несправності болідів він неодноразово втрачав майже гарантовані перемоги на етапах Чемпіонату світу. За свою 14-річну кар'єру в королівських перегонах гонщик здобув п'ять поул-позицій, три найшвидших кола та 11 разів піднімався на подіум. Також на його рахунку є дві перемоги у незалікових Гран-прі — в Міжнародному трофеї BRDC 1970 року та на Гран-прі Аргентини 1971 року. Поза межами Формули-1 Еймон виграв Тасманську серію 1969 року разом із командою Scuderia Veloce. У 1993 році з нагоди Дня народження королеви Еймон став Членом ордена Британської імперії, а в 1995 році гонщика включили до Зали слави спорту Нової Зеландії.
Раннє життя Еймон народився в новозеландському містечку і навчався в коледжі Вангануї. Він був єдиною дитиною в родині заможних фермерів Нґайо та Бетті Еймонів, які займалися вівчарством. Керувати автомобілем Еймон навчився ще у шість років — цього його навчив один із працівників батьківського господарства. Після закінчення школи Еймон умовив батька купити йому унікальний гоночний автомобіль Austin A40 Special. На цій машині він не лише тренувався на території ферми, а й брав участь у невеликих місцевих перегонах та підйомах на пагорб. Згодом він пересів на півторалітровий Cooper T41, а пізніше — на старенький 2,5-літровий Maserati 250F. Проте по-справжньому привернути до себе увагу Еймон зміг лише тоді, коли пересів за кермо боліда Cooper-Climax T51, на якому Брюс Макларен свого часу здобув свою першу перемогу на Гран-прі.
У 1962 році Еймон заявився на боліді Cooper у новозеландській зимовій серії, проте його виступи затьмарили постійні технічні проблеми. Попри це, команда Scuderia Veloce пізніше надала йому схожу машину і під час дощових перегонів на трасі Лейксайд Еймон зміг показати чудову швидкість. Серед глядачів тих змагань був англійський гонщик Редж Парнелл, який переконав його переїхати до Англії, щоб виступати за його власну команду. На тестах у Еймон продовжив вражати своїми результатами. Згодом він підтвердив свій високий темп і під час передсезонних перегонів, серед яких були Міжнародний трофей Ґудвуда та Ейнтрі 200.
Кар'єра 1960-ті
1963 У сезоні Формули-1 1963 року команда Парнелла використовувала тогорічні шасі Lola Mk4A, оснащені двигунами Climax V8 специфікації 1962 року. На першому етапі сезону в Монако партнером Еймона став досвідчений Моріс Трентіньян. Кар'єра Еймона в Гран-прі розпочалася з неприємного випадку, оскільки через перебої в запалюванні двигуна на боліді Трентіньяна досвідчений француз просто забрав машину новозеландця собі для участі в гонці.
На Гран-прі Бельгії Еймон виступав в одній команді з Люсьєном Б'янкі та стартував з 15-ї позиції попереду свого напарника. Проте гонка для нього закінчилася вже після дев'яти кіл через загоряння мастила. Технічні проблеми переслідували новозеландця й надалі на етапах у Нідерландах, Мексиці та Німеччині. А під час вільних заїздів на Гран-прі Італії Еймон потрапив у серйозну аварію. Сила удару була такою, що він наполовину вилетів із кокпіта та зламав три ребра. Через ці травми Еймону довелося пропустити як італійський, так і американський етапи.
Еймон зазвичай кваліфікувався у середині пелотону, але майже завжди випереджав своїх напарників по команді, серед яких був і його близький друг Майк Гейлвуд. Найкращими його результатами в тому сезоні стали сьомі місця на Гран-прі Франції та Великої Британії. Утім, у цей період світське життя Еймона привертало стільки ж уваги, скільки і його виступи на трасі. Він був частиною компанії під назвою Ditton Road Flyers, що отримала назву на честь лондонської вулиці, де Еймон винаймав квартиру разом зі своїми колегами по Формулі-1 — Гейлвудом, Пітером Ревсоном та Тоні Меґґсом.
Попри все, Парнелл був вражений результатами Еймона за кермом далеко не найшвидшої техніки і зробив його лідером команди. Проте у січні 1964 року Парнелл помер від перитоніту, а керівництво колективом перейшло до його сина Тіма.
1964 У чотирьох передсезонних перегонах у Великій Британії та Італії Еймон тричі фінішував п'ятим на трасах у Снеттертоні, Сільверстоуні та Сіракузах. На першому етапі Формули-1 нового сезону в Монако йому не вдалося пройти кваліфікацію, проте вже на Гран-прі Нідерландів, Еймон виборов свої перші очки в чемпіонаті . Втім, усю решту сезону новозеландцю знову зіпсували постійні технічні несправності.
1965 На сезон 1965 року команді Parnell запропонували двигуни BRM, але за умови, що їхнім основним пілотом стане Річард Еттвуд. Команда неохоче погодилась і Еттвуд посів місце Еймона. Брюс Макларен одразу ж скористався цією нагодою і підписав із новозеландцем контракт для своєї нової команди McLaren. Проте другий болід Формули-1 у стайні так і не з'явився, тому Еймону довелося обмежитися виступами в перегонах спорткарів.
На Гран-прі Франції Еймон тимчасово повернувся до Parnell, щоб замінити травмованого Еттвуда. Того ж року він узяв участь у перегонах Формули-2 у Штутгарті та здобув там перемогу. Згодом він знову виступив за команду Парнелла на Гран-прі Німеччини як другий гонщик, але через чергову технічну поломку був змушений достроково зійти з дистанції. Його останній виїзд перед поверненням Еттвуда — незалікова гонка в сицилійському місті Енна — теж закінчилася передчасним сходом.
1966 Протягом 1966 року Еймон продовжував виступати за команду McLaren у серії Can-Am. За планом він мав сісти за кермо другого боліда McLaren M2B у Формулі-1, проте через проблеми з постачанням двигунів стайня так і не змогла розширити свій склад до двох машин. Цікаво, що дизайн шолома та ліврея боліда персонажа Піта Арона, якого зіграв Джеймс Гарнер у культовому фільмі «Гран-прі», були скопійовані саме з образу Еймона за кермом McLaren. Через це творцям стрічки довелося просити інших учасників перефарбувати свої машини в кольори вигаданої команди Yamura, а гонщиків, зокрема й самого Брюса Макларена, — вдягнути шоломи у стилі Еймона.
Невдовзі перед Еймоном відкрилася можливість виступити за команду Формули-1 Cooper, з якої Річі Ґінтер пішов до Honda. Еймон провів за кермом Cooper Гран-прі Франції та мав виступати у її складі до кінця сезону. Але плани змінилися, коли значно успішніший Джон Сертіс залишив Scuderia Ferrari та перейшов до Cooper, у результаті чого новозеландець знову залишився без місця. Того ж року Еймон ще раз спробував сили у Формулі-1, заявившись на Гран-прі Італії під вивіскою власної команди Chris Amon Racing. Він виступав на шасі Brabham BT11 зі застарілим дволітровим двигуном BRM, проте не зміг пройти кваліфікацію та пробитися до старту гонки.
Попри невдачі у Формулі-1, саме тоді Еймон досяг свого найбільшого на той момент успіху в кар'єрі. Разом із Брюсом Маклареном за кермом семилітрового Ford GT40 Mark II він очолив тріумфальний фініш команди Ford у 24 годинах Ле-Мана. Цей фотофініш став історичним: Кену Майлзу, який упевнено лідирував, наказали скинути швидкість, щоб усі три машини Ford перетнули лінію фінішу красивим строєм. Невдовзі після цієї гучної перемоги Еймон отримав запрошення від самого Енцо Феррарі до його маєтку в Маранелло. Там новозеландець підписав контракт на виступи за Ferrari у сезоні 1967 року, де його напарниками стали Лоренцо Бандіні, Майк Паркс та Лудовіко Скарфіотті.
1967 Перший рік Еймона у Ferrari розпочався невдало. По дорозі на автодром Брендс-Гетч, де мала пройти передсезонна незалікова , він потрапив в аварію на своєму автомобілі, а після тренувальних заїздів на трасі був змушений взагалі знятися зі змагань. Згодом для команди Ferrari почалася чорна смуга, сповнена трагедій. Спочатку Лоренцо Бандіні загинув внаслідок жахливої аварії під час Гран-прі Монако, після чого Майк Паркс зламав обидві ноги на етапі в Бельгії, а на тлі цих подій Лудовіко Скарфіотті вирішив тимчасово призупинити кар'єру. Через це Еймон залишився єдиним пілотом італійської стайні на всю решту сезону, аж поки на фінальних перегонах у Мексиці до нього не приєднався Джонатан Вільямс. Свій перший подіум у складі Ferrari Еймон виборов на тому самому трагічному етапі в Монако, який став для нього першим офіційним виїздом за команду. Загалом до кінця 1967 року він чотири рази фінішував на третій позиції та посів підсумкове п'яте місце в заліку пілотів. Як виявилося пізніше, цей сезон став найуспішнішим у його кар'єрі.
Контракт Еймона з Ferrari передбачав також участь у перегонах спорткарів, тому сезон 1967 року він розпочав із перемог в 24 годинах Дейтони та 1000 кілометрів Монци разом із Лоренцо Бандіні за кермом чотирилітрового боліда Ferrari 330-P4. Наприкінці року Еймон виступив в одному екіпажі з Джекі Стюартом на етапі BOAC 500. Вони фінішували другими, завдяки чому Ferrari випередила Porsche всього на два очки та завоювала титул Чемпіона світу в заліку виробників.
1968
рік став переломним для Формули-1, оскільки саме тоді аеродинаміка почала відігравати вагому роль у конструкції болідів. Еймон разом із інженером Мауро Форґ'єрі активно включився в цей процес і працював над установкою перших антикрил на Ferrari 312.