Незалежність Колумбії () — історичний процес політичного та військового відокремлення Віцекоролівства Нова Гранада від Іспанської імперії, який тривав з 1810 до 1819 року і завершився утворенням незалежної держави, що згодом увійшла до складу Великої Колумбії. Остаточне вигнання іспанських військ із території сучасної Колумбії та сусідніх регіонів відбулося впродовж 1821—1824 років.

Процес незалежності став частиною ширших іспаноамериканських війн за незалежність, які охопили майже всі іспанські колонії в Америці на початку XIX століття.

Передумови

Наприкінці XVIII — на початку XIX століття у Віцекоролівстві Нова Гранада накопичилися значні політичні, економічні та соціальні суперечності. Місцеві уродженці колоній, креоли, дедалі більше були незадоволені тим, що найвищі адміністративні та військові посади надавалися переважно уродженцям Іспанії. Водночас торговельна політика метрополії суттєво обмежувала економічний розвиток колоній.

Значний вплив на формування ідей незалежності мали Доба Просвітництва, Війна за незалежність США, Французька революція і Гаїтянська революція. Додатковим поштовхом стала французька окупація Іспанії 1808 року та зречення престолу королем Фердинандом VII. Це призвело до політичної кризи в усій Іспанській імперії та появи місцевих урядових хунт у багатьох американських колоніяхLynch, John (2006). Simón Bolívar. A Life, New Haven: Yale University Press. ..

Події 20 липня 1810 року 20 липня 1810 року в Сантафе-де-Боготі відбулися події, які традиційно вважаються початком боротьби за незалежність Колумбії. Безпосереднім приводом став так званий інцидент із квітковою вазою (). Група креольських діячів навмисно звернулася до іспанського купця Хосе Гонсалеса Льоренте з проханням позичити декоративну вазу для урочистого прийому. Після його відмови між сторонами виникла суперечка, яка швидко переросла в масові народні виступиColombia Mania

У результаті було скликано відкритий муніципальний кабільдо, який проголосив створення Верховної урядової хунти Сантафе. Хоча нова влада формально визнавала законним монархом Фердинанда VII, фактично вона перебрала на себе всю повноту політичної влади в столиці. 20 липня нині відзначається як День незалежності.

«Безглузда батьківщина»

Після проголошення автономії між різними провінціями Нової Гранади виникли гострі політичні суперечності. Основними політичними течіями стали федералісти, які виступали за широку автономію провінцій та централісти, які прагнули створення сильної централізованої держави. Найвідомішим лідером централістів був Антоніо Наріньйо, тоді як федералістів очолював Каміло Торрес Теноріо.

У 1811—1815 роках між окремими провінціями неодноразово спалахували громадянські війни, що суттєво послабило сили патріотів. Саме цей період колумбійська історіографія називає «Безглуздою батьківщиною» (), оскільки внутрішні конфлікти значно полегшили майбутнє відновлення іспанської влади.

Іспанська реконкіста

Після завершення Наполеонівських війн король Фердинанд VII розпочав кампанію з відновлення контролю над американськими колоніями. 1815 року до Нової Гранади прибув великий експедиційний корпус під командуванням генерала Пабло Морільйо. Іспанські війська взяли в облогу Картахену, яка після тривалої оборони капітулювала в грудні 1815 року.

Упродовж 1816 року іспанці відновили контроль майже над усією територією Нової Гранади. Період реконкісти супроводжувався масовими репресіями проти прихильників незалежності. Було страчено багатьох діячів революції, серед яких Полікарпа Салаваррієта, Каміло Торрес Теноріо, Франсиско Хосе де Кальдас, Хорхе Тадео Лосано та численні військові, науковці та політичні діячі.

Попри суворі репресії, визвольний рух не був остаточно придушений. Частина патріотів продовжувала боротьбу в східних рівнинних районах (Льянос) та на території сучасної Венесуели.

Визвольний похід 1819 року

На початку 1819 року становище патріотичних сил залишалося складним. Попри успіхи партизанських загонів у Льяносі, більша частина Нової Гранади перебувала під контролем іспанських військ. Навесні 1819 року Сімон Болівар ухвалив рішення здійснити сміливий наступ із венесуельських рівнин через Анди до центральної частини Нової Гранади. План передбачав несподіваний удар по іспанських військах у період дощів, коли противник не очікував масштабного наступу.

Армія, що налічувала близько 2 500 вояків, вирушила з Льяносу наприкінці травня. До її складу входили венесуельські та новогранадські добровольці, британські легіонери, а також загони місцевих ополченців. Похід через затоплені рівнини, гірські перевали та засніжений Парамо-де-Піскаба став одним із найскладніших військових переходів в історії визвольних воєн Латинської Америки. Значна частина війська загинула від холоду, виснаження й нестачі продовольства, однак армія зберегла боєздатність і несподівано з'явилася на території, контрольованій роялістами.

25 липня 1819 року поблизу Паїпи відбулася Битва при Пантано-де-Варгас, у якій визвольна армія зіткнулася з іспанськими військами під командуванням полковника Хосе Марії Баррейро. Битва тривала майже весь день і певний час складалася несприятливо для патріотів. Вирішальним моментом стала атака кавалерії під командуванням Хуана Хосе Рондона, який разом із чотирнадцятьма вершниками прорвав лави противника. Згідно з традицією, перед цією атакою Болівар звернувся до нього словами: «Полковнику Рондоне, врятуйте Батьківщину!». Успішний кавалерійський удар дозволив патріотам перейти в контрнаступ і змусити роялістів відступити. Перемога при Пантано-де-Варгас забезпечила визвольній армії можливість продовжити наступ на Боготу.

7 серпня 1819 року на мосту через річку Театінос поблизу міста Бояка відбулася вирішальна битва при Бояці. Військами патріотів командували Сімон Болівар, Франсиско де Паула Сантандер та Хосе Антоніо Ансоатегі. Іспанську армію очолював полковник Хосе Марія Баррейро. Після кількагодинного бою війська незалежності здобули переконливу перемогу. Було захоплено майже всю роялістську армію разом із її командуванням, артилерією, боєприпасами та обозом. Баррейро потрапив у полон і невдовзі був страчений за наказом Франсиско де Паули Сантандера відповідно до проголошеного раніше декрету про «війну до смерті». Перемога при Бояці відкрила патріотам шлях до столиці.

Після поразки під Боякою віцекороль Хуан де Самано залишив Боготу й поспіхом утік до Картахени, залишивши державну скарбницю, архіви та значну кількість військового майна.

10 серпня 1819 року війська Болівара без бою вступили до столиці Нової Гранади. Захоплення Боготи мало величезне стратегічне значення. Патріоти отримали контроль над фінансовими ресурсами колишнього віцекоролівства, військовими складами, адміністративним апаратом і політичним центром країни. Саме після цієї перемоги визвольний рух остаточно перехопив стратегічну ініціативу у війні.

Утворення Великої Колумбії

Ще під час бойових дій Болівар виступав за створення єдиної держави, яка мала об'єднати території Нової Гранади, Венесуели та Кіто. 17 грудня 1819 року на Конгресі в Ангостурі було ухвалено Закон про створення Республіки Колумбія, відомої в історіографії як Велика Колумбія. До її складу увійшли Венесуела, Нова Гранада і Кіто (територія сучасного Еквадору, остаточно приєднана після визволення 1822 року).

Президентом нової держави було обрано Сімона Болівара, а віцепрезидентом — Франсиско де Паулу Сантандера. Конституційне оформлення держави завершилося на Конгресі в Кукуті 1821 року.

Завершення війни

Попри визволення Боготи, боротьба за незалежність ще тривала. Під контролем іспанців залишалися Картахена-де-Індіас, Санта-Марта, Пасто та окремі райони сучасних Венесуели та Еквадору.

1821 року після тривалої облоги патріотичні війська визволили Картахену.

1822 року після битви при Пічинчі було остаточно звільнено територію сучасного Еквадору.

1823 року перемога адмірала Хосе Пруденсіо Падільї у битві на озері Маракайбо забезпечила остаточне вигнання іспанських військово-морських сил із Карибського узбережжя.

1824 року після битви при Аякучо в Перу Іспанія фактично втратила контроль над більшістю своїх материкових володінь у Південній Америці.

Таким чином боротьба за незалежність Колумбії стала складовою загальноіспаноамериканського визвольного руху, який призвів до краху Іспанської колоніальної імперії в Америці.

Політичні наслідки

Здобуття незалежності стало початком формування сучасної колумбійської державності. Водночас нова республіка успадкувала значну частину політичних, економічних і соціальних проблем колоніального періоду.

Після створення Великої Колумбії до її складу увійшли території сучасних Колумбії, Венесуели, Еквадору та Панами. Попри успішне завершення війни, між керівниками держави швидко виникли суперечності щодо майбутнього устрою країни.

Президент Сімон Болівар підтримував створення сильної централізованої держави з потужною виконавчою владою, тоді як віцепрезидент Франсиско де Паула Сантандер виступав за конституційне правління, верховенство закону та розширення повноважень місцевої влади. Ці розбіжності поступово переросли у гостру політичну кризу, яка завершилася розпадом Великої Колумбії у 1830 році.

Соціально-економічні наслідки

Війна за незалежність завдала значної шкоди господарству Нової Гранади. Під час бойових дій було зруйновано численні міста й села, скоротилося сільськогосподарське виробництво, занепала торгівля, а державні фінанси опинилися у вкрай складному становищі. Особливо постраждали райони, через які неодноразово проходили армії обох сторін.

Попри проголошення рівності громадян, соціальна структура суспільства змінилася лише частково. Провідні позиції в державному управлінні зберегли представники креольської еліти, тоді як афроколумбійське, метиське та корінне населення ще тривалий час залишалося політично й економічно менш захищеним. Рабство після здобуття незалежності не було скасоване одразу. Процес його ліквідації тривав кілька десятиліть і завершився лише 1851 року.

Міжнародне значення

Перемога визвольного руху в Новій Гранаді стала важливим етапом загальноамериканської боротьби проти іспанського колоніального панування. Створення Великої Колумбії забезпечило матеріальну й військову підтримку подальших визвольних кампаній у Південній Америці. З території нової держави були організовані експедиції до Еквадору, Перу та Болівії, у яких провідну роль відігравали війська під командуванням Сімона Болівара та Антоніо Хосе де Сукре.

Перемоги при Пічинчі (1822), Хуніні (1824) та Аякучо (1824) остаточно підірвали владу Іспанії на материковій частині Південної Америки.

Історична пам'ять

Війна за незалежність займає центральне місце в історичній пам'яті Колумбії. Найважливішою державною пам'ятною датою є 20 липня — День незалежності Колумбії, який щороку відзначається як національне свято.

Одним із головних символів боротьби за незалежність є Битва при Бояці, перемога в якій відкрила патріотам шлях до Боготи та фактично забезпечила визволення Нової Гранади.

Важливими постатями національного пантеону Колумбії вважаються Сімон Болівар, Франсиско де Паула Сантандер, Антоніо Наріньйо, Полікарпа Салаваррієта, Каміло Торрес Теноріо, Франсиско Хосе де Кальдас, Хосе Пруденсіо Паділья, Антоніо Хосе де Сукре та ін. Подіям війни присвячено численні музеї, пам'ятники, меморіали та історичні парки. Особливе місце серед них займають міст Бояка, площа Болівара в Боготі та історичний центр Картахени-де-Індіас.

Примітки

Література

Barletta Villarán, Roberto (2011). Breve historia de Simón Bolívar. Madrid: Nowtilus. ISBN 978-84-9967-241-0.

Посилання

Independence of Colombia: History, Causes, and Key Events