Вільям Флойд Коллінз (20 липня 1887 – близько 13 лютого 1925) — американський дослідник печер. В першу чергу відомий обставинами своєї смерті: він застряг і загинув у печері, і ця подія привернула величезну увагу ЗМІ під час спроб його порятунку, ставши однією з перших великих новин, які висвітлювалися за допомогою нової на той час технології — радіомовлення.

Біографія

Вільям Флойд Коллінз народився 20 липня 1887 року в родині Леонідаса «Лі» Коллінза (1858–1936) та Марти Джейн (уродженої Бернетт) (1862–1915). Крім нього, в родині було ще п'ять молодших братів і сестер. Після смерті Марти від туберкульозу в 1915 році батько Флойда одружився повторно з Серільдою Джейн «Міс Джейн» (уроджена Тепскотт).

Родина Коллінзів жила на іермі, розташованій приблизно за 6,4 км на схід від Мамонтової печери поблизу річки у Кентуккі. Флойд почав самостійно заходити в печери у віці шести років у пошуках артефактів корінних американців, які продавав туристам у готелі «Мамонтова печера». У 1910 році він відкрив свою першу печеру, Печеру Осла (Donkey's Cave), на фермі Коллінзів. У 1912 році геолог Едмунд Тернер найняв Коллінза, щоб той показав йому печери регіону. Згодом Тернер і Коллінз допомогли у відкритті печер Доссі Дом у 1912 році та у 1915.

Велика Кришталева печера

На початку XX століття, в епоху, відому як «Печерні війни в Кентуккі» спелеологи та землевласники вступили в жорстоку конкуренцію за комерційне використання печер заради отримання прибутку від туристів, які платили за їхній огляд.

У вересні 1917 року, піднімаючись на кручу на сімейній фермі, Коллінз помітив прохолодне повітря, що виходило з отвору в землі. Розширивши отвір, він зміг спуститися в порожнину, яка виявилася частиною обваленого проходу. У грудні 1917 року, після подальших розкопок провалу, він Коллінз виявив вхід у до печери, яку назвав «Великою Кришталевою печерою».

Його батько передав Коллінзу права на половину частки печери, і вони одразу вирішили комерціалізувати її. Після величезної підготовки, яку проводили всією родиною, печеру було відкрито для екскурсій у квітні 1918 року. Втім, через своє віддалене розташування вона приваблювала невелику кількість туристів.

Нещасний випадок у Піщаній печері

Коллінз сподівався знайти або інший вхід до Мамонтової печери, або якусь невідому печеру вздовж дороги до Мамонтової, щоб залучити більше відвідувачів і отримати більший прибуток. Він уклав угоду з трьома фермерами, які володіли землею ближче до головної автомагістралі: якщо він знайде печеру, вони створять ділове партнерство та розділять обов'язки з експлуатації нової туристичної пам'ятки.

Працюючи наодинці, Коллінз за три тижні дослідив і розширив лаз, який згодом ЗМІ нащваои «Піщаною печерою» (Sand Cave). Він обстежив кілька вузьких проходів, один з яких був не вищим за 9 дюймів (близько 23 см), і розповів, що знайшов великий грот. Це відкриття ніхто інший не підтвердив, але Коллінз працював по кілька годин на день протягом багатьох тижнів поспіль, щоб створити більш доступний вхід для туристів.

30 січня 1925 року під час роботи його газова лампа почала гаснути. Він спробував швидко залишити прохід, поки світло не згасло повністю, але застряг у вузькому лазі та випадково перекинув лампу, через що вона згасла. У темряві вір невірно поставив ногу на стіну печери, яка здавалася надійною, але стіна змістилася, і його притисло 12-кілограмовим каменем, що впав зі стелі печери, затиснувши ліву ногу; крім того, згори обрушився потік дрібного гравію, повністю засипавши його тіло. Флойд Коллінз опинився у пастці на відстані 45 метрів від входу.

Спроби порятунку

Наступного дня сусіди почали хвилюватися за Флойда й вирушили на його пошуки. Хоча ніхто з них не наважився пролізти до нього крізь вузькі проходи, їм вдалося достатньо наблизитися, щоб поспілкуватися з ним і дізнатися, що він застряг. Невдовзі зателефонували його молодшому братові Гомеру, і той вирушив на місце події. Він став першою людиною, якій вдалося пробратися крізь вузькі лази до Флойда (у наступні дні це також змогли зробити репортер , лейтенант Роберт Бердон та друг родини Джонні Джеральд). Гомер приносив Флойду їжу та питво для підтримки сил, а місцеві жителі й туристи пропонували безліч ідей та методів, як витягти постраждалого з печери.

2 лютого 1925 року було розроблено план підняти Коллінза з печери за допомогою ременів, мотузки та зусиль кількох чоловіків. Ця спроба не лише провалилася, але й травмувала Коллінза, оскільки його тулуб потягло прямо вгору, притиснувши до кам'яної стелі. Зрештою рятувальники вирішили, що найкращий спосіб витягти його — це прибирати по одному всі камені навколо нього і за допомогою важеля зсунути велику брилу з його ноги.

З часом у прохід протягнули електричне освітлення, щоб забезпечити Флойда світлом і деяким теплом. Нещастя швидко набуло розголосу, і біля входу в печеру зібралися сотні недосвідчених спелеологів та туристів. Через прохолодне зимове повітря вони палили багаття, що порушило природний лід усередині печери: він почав танути, утворюючи калюжі холодної води, в одній з яких опинився сам Коллінз. 4 лютого через танення льоду печерний прохід обвалився у двох місцях. Були спроби розкопати проходи, які вели до спини Коллінза, але керівники рятувальних робіт на чолі з Генрі Сент-Джорджем Такером Кармайклом визнали печеру непрохідною і занадто небезпечною. Це призвело до рішення копати шахту вертикально вниз, щоб дістатися до зали позаду Коллінза.

Флойд залишався живим понад тиждень, поки організовували рятувальні роботи. Печера затягувала повітря всередину, а це означало, що для розкопок не можна було використовувати жодне механічне обладнання, оскільки існувало побоювання, що вихлопні гази задушать Коллінза. 17-метрову шахту довелося копати вниз виключно кирками та лопатами. За оцінками, команда з 75 волонтерів могла б вирити цю шахту за 30 годин із розрахунку 2 фути (близько 60 см) на годину. Першу тонну ґрунту вилучили швидко, проте на глибині близько 3 м шахта стала настільки вузькою, що одночасно могли працювати лише двоє людей. На глибині 4,5 метри копачі наштовхнулися на підземні валуни й почали застосовувати кирки. Для підняття каміння з ями використовували систему блоків, але темпи роботи сповільнювалися в міру того, як вони заривалися ближче до Коллінза. До мідного дроту, що з'єднував лампочку Коллінза, надійно приладнали саморобний радіопідсилювач. Один із науковців вважав, що підсилювач зможе фіксувати вібрації щоразу, коли Коллінз рухатиметься. Підсилювач 20 разів на хвилину тріщав, це давало надію на те, що Коллінз ще дихає.

Смерть

11 лютого 1925 року лампочка Коллінза згасла, тому більше не було можливості дізнатися, чи він ще живий. 17-метрова шахта і наступний бічний тунель перетнули печеру прямо над Коллінзом, але коли в понеділок, 16 лютого, шахтар Ед Бреннер нарешті дістався до постраждалого, той був вже холодним і, очевидно, мертвим. Оскільки друга Флойда Джонні Джеральда та кількох інших його знайомих призначили членами ), їм дозволили пройти в бічний тунель та ідентифікувати тіло. Доктор Вільям Гезлетт і капітан С. Е. Френсіс, медичний офіцер пізніше не змогли дістатися тіла, тому Ед Бреннер пробрався до небіжчика і виконав їхні вказівки щодо огляду тіла, щоб зробити офіційну заяву про смерть.За оцінками, Коллінз був мертвий уже від трьох до п'яти днів, причому найбільш вірогідною датою смерті вважається 13 лютого — за три дні до того, як до нього дісталися рятувальники. Він помер від спраги та голоду, що ускладнилися через переохолодження, провівши у пастці загалом 14 днів.

Увага у медіа

Газетний репортер Скітс Міллер із видання у Луїсвіллі висвітлював рятувальні роботи безпосередньо з місця подій. Маючи невелику статуру, він зміг пробратися до Коллінза у печері, розчистив навколо нього велику кількість землі та взяв інтерв'ю, за яке отримав Пулітцерівську премію. Репортажі Міллера розсилали телеграфом і друкували в газетах по всій країні та за кордоном, а за спробами порятунку стежили завдяки регулярним випускам новин на новому засобі мовлення — радіо (першу комерційну радіостанцію відкрили у 1920 році).

Невдовзі розголос привабив до місця події натовпи туристів, кількість яких у певний момент сягала десятків тисяч. Сусіди Коллінза продавали гамбургери по 25 центів. Інші торговці розгортали ятки для продажу їжі та сувенірів, створюючи атмосферу, схожу на циркову. Спроба порятунку в Піщаній печері стала третьою за масштабами медіа-подією в період між світовими війнами.

Оскільки найближча телеграфна станція розташовувалася в Кейв-Сіті, за кілька миль від печери, двоє радіоаматорів із позивними 9BRK та 9CHG забезпечували зв'язок для передачі повідомлень владі та пресіDeSotto, Clinton: 200 Meters & Down – The Story of Amateur Radio, 1936 – American Radio Relay League p.162 .

Поховання та демонстрація тіла

Тіло Флойда Коллінза залишалося в печері, тому панахиду провели на поверхні над нею. Гомера Коллінза не влаштовувало, що могилою його брата стала печера, тому через два місяці він разом із друзями знову відкрив шахту. Вони прокопали новий тунель до протилежного боку печерного проходу і 23 квітня 1925 року вилучили рештки Флойда.

Того ж дня труп доставили до Кейв-Сіті для бальзамування в похоронному бюро братів Дж. Т. Джеральд. Після дводенного прощання в похоронному бюро, 26 квітня 1925 року тіло перевезли на родинну ферму Коллінзів і поховали на схилі пагорба над Великою Кришталевою печерою, яку батько Флойда, Лі Коллінз, перейменував на «Кришталеву печеру Флойда Коллінза». У 1927 році Лі продав садибу та печеру доктору Гаррі Томасу, стоматологу та власнику Оніксової печери Мамонта та печери Хідден-Рівер.

Новий власник помістив тіло Коллінза в труну зі скляною кришкою і протягом багатьох років виставляв його в Кришталевій печері. 19 березня 1929 року виявили, що . Згодом рештки знайшли на сусідньому полі, проте травмована ліва нога була відсутня. Після цієї тіло зберігали у відокремленій частині Кришталевої печери в замкненій на ланцюг труні. У 1961 році Кришталеву печеру викупив Національний парк «Мамонтова печера» і закрив її для відвідувачів.

Родина Коллінза виступала проти того, щоб його тіло демонстрували в печері, і на їхнє прохання Служба національних парків в 1989 році його на .

Більшу частину життя Коллінз залишався невідомим широкому загалу, але з огляду на славу, якої він набув спроьи порятунку та трагічну загибель, на його надгробку викарбували напис: «Найвеличніший дослідник печер з усіх відомих» (Greatest Cave Explorer Ever Known).

У мистецтві

У 1925 році кантрі-музиканти та записали пісню «The Death of Floyd Collins» («Смерть Флойда Коллінза»).

Фільм 1951 року «Туз в рукаві», у якому головну роль зіграв Кірк Дуглас, а співавтором сценарію та режисером виступив Біллі Вайлдер, був натхненний історією Коллінза.

Роберт К. Мюррей та Роджер В. Брукер в 1979 році видали книгу «В пастці! Історія Флойда Коллінза» (Trapped! The Story of Floyd Collins). У 2006 році актор Біллі Боб Торнтон викупив опціон на екранізацію книги, а його партнер по написанню сценаріїв адаптував текст. Згодом термін опціону Торнтона збіг, і у 2011 році права на екранізацію придбав продюсер Пітер Р. Дж. Деєлл.

Життя та смерть Коллінза надихнули та на створення мюзиклу (1996).

Американський хард-рок гурт включив пісню під назвою «The Ghost of Floyd Collins» («Привид Флойда Коллінза») до свого альбому 2008 року «».

Письменниця Шерін Маккрамб описала цю подію у своєму романі 2010 року «Диявол серед юристів» (The Devil Amongst the Lawyers).

Нотатки

Примітки

Бібліографія

[First edition: ]