Іва́н Микола́йович Бу́жор (; 26 серпня 1890, Берегомет (за іншими даними — 23 червня 1891, Сучава) — не раніше 23 червня 1944) — український та румунський військовий діяч, поручник Легіону Українських січових стрільців (1917), капітан австро-угорської крайової жандармерії у Чернівцях (1918), згодом — полковник піхоти Збройних сил Королівства Румунія (1943).

Учасник Першої світової війни. Належав до найвідоміших командувачів Другої Гуцульської сотні УСС, яку очолював у 1917—1918 роках. Відзначився в оборонних та наступальних операціях на Буковинському фронті, у ході боїв на Тернопільщині та Поділлі (зокрема під Конюхами, Чорнокінцями та Збрижем), а також під час походу Легіону УСС у Наддніпрянську Україну в складі армійської групи Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного).

Восени 1918 року очолював крайову жандармерію в Чернівцях. У міжвоєнний період продовжив військову кар'єру в румунській армії. Служив у чернівецькому гарнізоні, обіймав посаду заступника начальника штабу 8-ї піхотної дивізії, був нагороджений орденом Корони Румунії та включений до вищого офіцерського резерву на підвищення напередодні подій літа 1940 року.

Життєпис

Походження Народився в селі Берегомет на Буковині, що входила до складу Австро-Угорщини. Закінчив учительську семінарію, здобувши середню спеціальну освіту. Окрім української, також володів німецькою та румунською мовами. До Першої світової війни служив у 41-му Чернівецькому піхотному полку австро-угорської армії. 1 липня 1915 року отримав звання лейтенанта (четаря).

До Легіону Українських січових стрільців був відряджений у жовтні 1916 року з 41-го Чернівецького піхотного полку австро-угорської армії. 3 грудня 1916 року Івана Бужора призначили командиром 1-ї чети Другої Гуцульської сотні Легіону Українських січових стрільців. Це відбулося після переведення сотника Антона Ерле та інших німецьких старшин до діючої австро-угорської армії. Водночас командиром сотні став сотник Омелян Левицький, а інші чети очолили Осип Іванович, Роман Каратницький та Григорій Голинський.

У 1-му полку УСС

Участь у Карпатських боях (1917) 5 січня 1917 року під час оборонного «бою за верх» у Карпатах Друга Гуцульська сотня Легіону УСС витримала кількагодинний артилерійський обстріл і відбила штурм переважаючих сил російської піхоти. Четар Іван Бужор командував четою, яка разом із підрозділом Романа Каратницького утримувала найвідповідальнішу ділянку — центр оборонної лінії сотні, розгорнутої дугою на південно-східному схилі гори. У кульмінаційний момент бою, коли ворожа піхота трьома хвилями підійшла впритул до дротяних загороджень на відстань близько 80 кроків, четар Бужор повів своїх бійців у рішучий зустрічний гранатний бій, скоординувавши удар із сусідньою четою Григорія Голинського. Завдяки масованому закиданню штурмових лав ворога ручними гранатами та організованому перехресному вогню спробу прориву на стику позицій було зірвано, а противника змушено до панічного відступу вниз схилом під вогонь австрійської артилерії. Стійкість і холоднокровне керівництво Бужора в критичних умовах бою стали ключовим чинником утримання висоти, а його особисту відвагу та бойові дії сотні наступного ранку відзначило командування батальйону окремою офіційною подякою.

23 березня 1917 року, після загибелі командира сотні Омеляна Левицького від вогню власної артилерії, Бужор очолив Гуцульську сотню. За спогадами січових стрільців, його прагнення запровадити в підрозділі суворі австрійські військові порядки викликало невдоволення особового складу та призвело до конфліктів із добровольцями Легіону УСС. Зрештою стрільці звернулися до командування з вимогою повернути їх до основного складу Легіону, і 27 червня 1917 року Гуцульську сотню було відкликано з Буковинського фронту та перекинуто на фронт під Конюхи.

У 1917 році під час перебування Гуцульської сотні УСС на Карпатському фронті Іван Бужор був причетний до неформальних контактів зі стрільцями 254-го піхотного Миколаївського полку російської армії. За спогадами стрільця сотні Олекси Зіня, під час розвідки він вступив у контакт із російським взводним Андрієм, який виявився українцем. Після цього взаємна стрілянина між підрозділами почала стихати, а між військовиками встановилися неформальні контакти. За свідченням Зіня, командант Гуцульської сотні Іван Бужор подарував російському командирові пляшку рому.

Після повернення Гуцульської сотні на Галицький фронт у червні 1917 року Іван Бужор командував підрозділом під час наступальних боїв на Тернопільщині та Борщівщині. Сотня пройшла через Ласківці, Косів, Скородинці, Майдан, Зелену й Великі Чорнокінці, де спільно з німецькими військами розгромила російський підрозділ, захопивши чотири гармати малого, шість великого калібру та кілька десятків полонених. Попри запрошення місцевих жителів відсвяткувати храмове свято разом із громадою, Бужор заборонив стрільцям залишати розташування. Очевидці згадували, що командир «залишився австрійським солдафоном, не зжився зі стрілецтвом, не пізнав їхньої душі».

У боях на Поділлі (1917) Згідно з найвищим наказом від 1 червня 1917 року, опублікованим у військовому віснику (), лейтенант запасу 41-го піхотного полку Іван Бужор був переведений до професійного офіцерського складу та підвищений до звання оберлейтенанта зі старшинством від 1 вересня 1915 року. За бойові заслуги нагороджений бронзовою та срібною медалями «За хоробрість», Хрестом військових заслуг 3-го класу з мечами, а також Хрестом Карла. Останній бій Гуцульської сотні під командуванням Бужора на Галицькому Поділлі відбувся 29 липня 1917 року поблизу села Збриж. Підрозділ атакував добре укріплені позиції 4-го гвардійського полку російської армії. У ході бою чети Миколи Коника, Осипа Івановича та штурмові підрозділи, діючи з різних напрямків, прорвали оборону противника й змусили його відступити за Збруч. Цей бій став одним із найзапекліших епізодів бойового шляху Другої Гуцульської сотні у Першій світовій війні.

Наприкінці липня 1917 року Гуцульська сотня вела бої на рубежі річки Збруч біля Бурдяківців, Круглої та Збрижа. Хоча загальне командування здійснював Бужор, вирішальну роль у низці успішних штурмових операцій відіграла спеціальна штурмова чета під командуванням четаря Григорія Голинського, яка тимчасово підпорядковувалася штурмовому куреню капітана Ґрінцеля. Штурмовики знищили російську кулеметну позицію, захопили кулемет, а також успішно провели кілька раптових атак, унаслідок яких було взято в полон значну кількість російських військовослужбовців. За ці дії командир 19-го ляндверного полку майор Грушецький офіційно відзначив Гуцульську сотню та висловив подяку її командуванню, наголошуючи, що присутність стрільців забезпечувала надійну оборону ділянки фронту.

Командування 131-ї бригади, 54-ї стрілецької дивізії і 25-го армійського корпусу висловило подяку Гуцульській сотні за проявлені хоробрість і бойову майстерність. У сотенному наказі від 1 серпня 1917 року Бужор довів до відома особового складу подяку старшого командування та закликав стрільців і надалі виявляти таку ж мужність у боях. З 23 жовтня до 29 грудня 1917 року поручник Іван Бужор перебував у відпустці. Після повторного повернення до служби 6 серпня 1918 року й далі виконував військові обов'язки.

У боях на Наддніпрянщині (1918)

Після переходу через річку Збруч сотня у складі полку УСС пройшла через Кам'янець-Подільський, а згодом вирушила вглиб України. Під час перебування УСС в Одесі відбувся огляд Легіону, який проводив австро-угорський генерал Моренці. За спогадами стрільців, генерал критично оцінив більшість старшин Легіону, однак зробив виняток для Івана Бужора та його Гуцульської сотні. На його вимогу підрозділ виконав стройові вправи зі зброєю та урочистий марш перед командуванням. За результатами огляду генерал назвав Гуцульську сотню зразковим підрозділом, відзначивши її високу дисципліну, стройову підготовку та бойову організованість, а Бужор отримав офіційну похвалу як її командир. У березні 1918 року поручник Іван Бужор продовжував командувати Другою Гуцульською сотнею Легіону Українських січових стрільців під час походу в Наддніпрянську Україну.

Невдовзі, на початку квітня 1918 року, полк Українських січових стрільців, разом із Другою Гуцульською сотнею під командуванням Івана Бужора, був включений до армійської групи архикнязя Вільгельма Габсбурга (Василя Вишиваного), яка діяла на території України. Це стало новим етапом бойового шляху підрозділу під час Української кампанії 1918 року. Брав участь у боях полку УСС за Олександрівськ (зараз Запоріжжя).

Про те, що Бужор і його брат брали участь в боях за Олександрівськ, згадував Петро Франко. У своїх спогадах Петро Франко окремо виділяє двох братів Бужорів — старшин Легіону УСС, жартівливі псевдоніми яких виникли через парадоксальну невідповідність зовнішності. Старшого брата, поручника, називали «великим Бужором», хоча він був низького зросту, тоді як молодшого — підхорунжого Бужора — кликали «малим», попри те, що насправді він вирізнявся високим зростом. Саме підхорунжий УСС Бужор відіграв помітну роль в епізодах напередодні та під час штурму Олександрівська у квітні 1918 року. На стоянці перед містом на нього зненацька напали четверо більшовиків, які намагалися його вбити, однак на крик старшини вчасно приспіли стрільці й полонили нападників. Згодом, уже під час нічних вуличних боїв біля Катерининського вокзалу, підхорунжий дивом уникнув загибелі: коли одна з місцевих жінок подавала йому крізь вікно хліб, інша вистрілила в нього впритул із револьвера. Завдяки блискавичній реакції Бужор зумів ухилитися від кулі та жбурнув у вікно гранату. У примітці автор також стисло змальовує подальшу долю «малого» Бужора в лавах Галицької армії під час польсько-української війни. Пізніше в боях за Львів він зазнав тяжкого поранення, проте вижив, пройшовши лікування у військовому шпиталі на Кульпаркові.

Перевід до жандармерії У жовтні 1918 року Івана Бужора, який до того командував Гуцульською сотнею Легіону Українських січових стрільців, було підвищено до звання сотника та призначено крайовим комендантом жандармерії в Чернівцях. У зв'язку з новим призначенням він залишив сотню, а її командування перебрав Роман Каратницький. У жовтні 1918 року, після призначення крайовим комендантом жандармерії в Чернівцях, Іван Бужор залишив Другу Гуцульську сотню. За спогадами стрільця Миколи Горбового, він не прибув на святкування другої річниці створення сотні, хоча колишні підлеглі очікували, що командир особисто попрощається з підрозділом. Горбовий критично оцінював цей крок, вважаючи, що Бужор мав виявити вдячність стрільцям, адже саме бойові успіхи Гуцульської сотні та її старшин і підстаршин, зокрема Григорія Голинського й Романа Каратницького, значною мірою сприяли його службовому зростанню та отриманню військових відзнак. Згодом, за спогадами сучасників, 41-й Чернівецький піхотний полк урочисто вшанував Івана Бужора, однак під час цього не було належним чином відзначено внесок Українських січових стрільців і, зокрема, Другої Гуцульської сотні, з якою були пов'язані його найважливіші бойові успіхи.

Служба у Румунській армії У міжвоєнний період Іван (Йон) Бужор продовжив військову службу в лавах Збройних сил Румунії. Згідно з королівським декретом № 1.195 від 29 березня 1924 року, капітана Іона Бужора з 1 квітня 1924 року було переведено з 2-ї армійської інспекції () до 8-го полку стрільців (). Станом на 1927 рік Іоан Бужор продовжував службу у 8-му полку стрільців у званні капітана зі старшинством від 1 жовтня 1919 року. Згідно з адресним довідником міста Чернівці за 1927 рік (Czernowitz City Directory), Іоан (Йона) Бужор (Bujor Ioan) мав військове звання капітана (capitan) і мешкав у центральній частині міста (Innenstadt) за адресою вулиця Драгош Воде (strada Dragoș Vodă), будинок 4.