«Людина проти держави» — книга з політичної теорії Герберта Спенсера .
Вона вперше була опублікована у вигляді книги у 1884 році видавництвом Williams and Norgate, Лондон та Единбург, за статтями, раніше опублікованими в The Contemporary Review . Книга складається з чотирьох основних розділів:
«Новий торизм»,
«Грядуще рабство»,
«Гріхи законодавців»
«Велике політичне забобонство».
У цій книзі англійський соціолог-лібертаріанець Герберт Спенсер досліджує етатистську корупцію, яка проявляється в ліберальних ідеологічних рамках, і попереджає про те, що він називає «майбутнім рабством». Він стверджує, що лібералізм, який звільнив світ від рабства та феодалізму, переживає глибоку трансформацію. Його нова любов до держави спрямує лібералізм в бік руху за створення нового деспотизму, який буде гіршим за старий. Генрі Гацліт зазначив, що це «один з найбільш потужних та впливових аргументів на користь обмеженого уряду, невтручання держави та індивідуалізму, коли-небудь написаних». «Функцією лібералізму в минулому було обмеження влади королів. Функцією справжнього лібералізму в майбутньому буде обмеження влади парламентів».
— Герберт Спенсер, «Людина проти держави»
Новий торизм У першому розділі книги Герберт Спенсер починає з того, що ті, хто зараз видається за лібералів, насправді діють як торі нового типу, і продовжує стверджувати, що так звані ліберали, які колись боролися за лібералізацію, свободи та обмеження влади дворянства, тепер зацікавлені у збільшенні влади парламенту та уряду замість захисту прав народу; ліберали повністю змінили свій спосіб життя та вжили заходів для збільшення своєї важливості в житті людей, як це робили торі, зберігаючи владу у своїх руках. Його власними словами:«А тепер постає питання: як це ліберали втратили це з поля зору? Як це лібералізм, дедалі більше отримуючи владу, стає дедалі більш примусовим у своєму законодавстві? Як це лібералізм, або безпосередньо через власну більшість, або опосередковано через допомогу, що надається в таких випадках більшості його опонентів, дедалі більше переходить до політики диктування дій громадян і, як наслідок, зменшує діапазон, у якому їхні дії залишаються вільними? Як нам пояснити цю поширену плутанину думки, яка призвела його, прагнучи того, що здається суспільним благом, до перевертання методу, за допомогою якого він досягав суспільного блага в попередні часи?»
— Герберт Спенсер, «Людина проти держави; Новий торизм»Спенсер стверджує, що ці нові «ліберали» просто обмінюють владу королів на владу парламенту.
Майбутнє рабство У другому розділі книги Спенсер зосереджується на бідному соціальному класі, повідомляючи про певні райони Лондона та звинувачуючи в існуванні бідності в цих класах, а також у грубій манері, в її проблемах суспільство в цілому, певні системи цього суспільства, в яких наполеглива праця молоді не винагороджується та схильна до злочинності: такі як релігійні, в яких, стверджує він, марнують час, повідомляючи про речі, які не стосуються правди.«Не лише соціалісти, а й ті так звані ліберали, які старанно готують для них шлях, вважають, що належним чином погано працююче людство можна перетворити на добре працюючі інституції. Це омана. Недосконала природа громадян проявиться в поганій дії будь-якої соціальної структури, в яку вони влаштовані. Немає політичної алхімії, за допомогою якої можна отримати золоту поведінку з свинцевих інстинктів».
— Герберт Спенсер, «Людина проти держави»; Майбутнє рабство
Гріхи законодавців У цьому розділі Спенсер розвиває картину уряду, що повністю заснований на агресії (хоч би якою вона була сублімованою) та на спробах здійснювати контроль, майже приреченому на провал через внутрішню нездатність враховувати три факти, які, на думку Спенсера, є очевидними при безпосередньому розгляді:
що соціальні явища походять з індивідуального життя, «яке знову ж таки має своє коріння в життєво важливих явищах загалом» і яке не є хаотичним; по-друге, що ця істина є очевидною як апріорі, так і шляхом порівняння соціальних систем; по-третє, що вивчення власної внутрішньої історії Англії показує, що «спроби численних видів, зроблені королями та державними діячами, не принесли задуманого добра та призвели до неочікуваного зла.
Століття за століттям нові заходи, подібні до старих, та інші заходи, подібні в принципі, знову розчаровували надії та знову призводили до катастрофи. І все ж ні виборці, ні ті, кого вони обирають, не вважають, що є потреба в систематичному вивченні того законодавства, яке в минулі віки продовжувало спричиняти зло народу, коли воно намагалося досягти його благополуччя».
Велике політичне марновірство У заключному розділі, спираючись на попередні розділи, Спенсер критикує віру в божественне право парламентів, яке він описує як наступника попереднього божественного права королів, і малює картину справжньої нації, в якій уряд поважає права особистості та діє правильно, тобто з повагою до прав, також і на міжнародній арені. «Велике політичне марновірство сьогодення — це божественне право парламентів. Єлей помазання, здається, несвідомо капає з голови одного на голови багатьох і надає їм також святості, а також їхнім постановам».
Зовнішні посилання
https://mises.org/library/spencers-1884-orwells-1984
Примітки