Султан Кази-Гірей (в православ'ї — Андрій Андрійович Бихти-Гірейович; 1807 / 1809 — 11 квітня 1863) — представник однієї з молодших гілок кримськотатарської хано-султанської династії Ґераїв (чингізид), адигський (черкеський) письменник, прозаїк, публіцист і просвітитель, генерал-майор російської імператорської армії (1859). Один із перших адизьких авторів, які писали свої твори російською мовоюХашхожева Р. Х. Адыгские просветители XIX — начала XX в. — Нальчик: Эльбрус, 1993. — С. 18—25..
Біографія
Походження та ранні роки Один із чотирьох синів кримського султана Бахті-Гірея (нар. бл. 1790). Його матір'ю була шотландка Анна Василівна (до шлюбу Еннес / Інес, ? — 1853)Волкова Н. Г. Шотландская колония в Карасе // Кавказский этнографический сборник. — М.: Наука, 1972. — Т. 5. — С. 142—148.. Вона потрапила на Кавказ у складі шотландської протестантської місії (Единбурзьке місіонерське товариство), яка за дозволом імператора Олександра I заснувала колонію Карасс біля підніжжя гори Бештау. Шлюб черкеського султана з шотландкою дав Кази-Гірею можливість із дитинства засвоїти європейську культуру, вивчити іноземні мови та поєднати традиційне кавказьке виховання із західною освіченістюКазаков А. В. Адыги (черкесы) на российской военной службе. Воеводы и офицеры. XIX — начало XX в. — Нальчик, 2010. — С. 124..
Рідний племінник генерал-лейтенанта Султана Менглі-Гірея та генерал-майора султана Азамат-Гірея, які мешкали в Закубанні. Його сестра Мубарек-Султан стала дружиною ногайського мурзи Хаджі Таганова.
Народився в аулі біля річки Жинагас (Джеганас), пізніше проживав у низов'ях річки Інжидж (Великий Зеленчук)Казы-Гирей. Долина Ажитугай // Современник. — 1836. — Т. 1..
Військова служба 26 листопада 1826 року вступив на службу рядовим до 7-го карабінерного полку (згодом перейменований на Еріванський карабінерний полк). Учасник російсько-перської війни 1826—1828 років, брав участь у боях під Аббас-Абадом та Сардар-Абадом. За бойові заслуги нагороджений срібною медаллю на Георгіївсько-Володимирській стрічці «За Перську війну 1826, 1827, 1828».
З 30 квітня 1830 року — юнкер у Лейб-гвардії Кавказько-Гірському напівескадроні Власного Його Імператорської Величності конвою. Учасник придушення Польського повстання з 25 лютого по 15 листопаду 1831 року, де проявив особисту хоробрість. Відзначений золотою медаллю з написом «За храбрость» на Георгіївській стрічці для носіння на шиї та польським військовим орденом Virtuti Militari 5-го ступеня.
Переведення з юнкерів у звання корнета відбулося 1 травня 1832 року з залишенням у напівескадроні до 20 січня 1841 року. З 15 квітня 1836 по жовтень 1838 року Султан Кази-Гірей тимчасово перебував «під особистим начальством командира Окремого Кавказького корпусу в Тифлісі». Підвищений у звання поручика 1 січня 1837 року, штабс-ротмістра — 27 грудня 1839 року. У 1840 році йому було оголошено монарше благовоління.
Вибув із лейб-гвардії майором 20 січня 1841 року із зарахуванням по кавалерії при Окремому Кавказькому корпусі та прикомандируванням до Хоперського козачого полку. Переведений до Нижньогородського драгунського полку майором 4 жовтня 1842 (за іншими даними — 28 жовтня 1840) з направленням до Зразкового кавалерійського полку для вивчення порядку служби. З 18 березня 1842 по 1846 рік повторно прикомандировувався до Хоперського козачого полку.
З 13 серпня 1846 року — підполковник. Командував Хоперським, а з 13 серпня 1846 року — 2-м Кубанським козачим та Моздоцьким полками. З 8 листопада 1847 року — командир 6-ї бригади (станиця Єссентуцька), пізніше — 8-ї бригади (місто Моздок) Кавказького лінійного козацького війська «із платнею 560 рублів 55 копійок та столовими 1000 рублів». Звання полковника отримав 9 квітня (27 липня) 1849 року.
У 1849—1852 роках брав безпосередню участь у бойових діях Кавказької війни проти гірняків на лівому фланзі Кавказької лінії. З 24 грудня 1852 (за іншими даними — 1853) року — командир 5-ї бригади Кавказького лінійного козацького війська (станиця Біломечетська). Напередодні 1855 року (до 30 грудня 1854) призначений начальником Баталпашинської ділянки. У 1858 році — командир 6-ї бригади, начальник Верхньо-Кубанського округу. У 1859 році за багаторічну службу та військові заслуги отримав звання генерал-майора.
Мешкав у Кубанській області у бжедузькому (хамишейському) аулі Бахта.
Літературна та публіцистична діяльність Султан Кази-Гірей посідає важливе місце в історії становлення адизької національної літератури. Був особисто знайомий із Олександром Пушкіним, який високо цінував самобутній талант молодого офіцера.
У 1836 році Пушкін опублікував у першому томі журналу «Современник» нарис Кази-Гірея «Долина Ажитугай» (з авторською передмовою поета), а також його оповідання «Перський анекдот»Пушкин А. С. Предисловие к «Долине Ажитугай» // Современник. — 1836. — Т. 1. — С. 155—156.. У передмові Пушкін писав про поетичний стиль автора та наголошував на важливості того, що про Кавказ починають писати самі носії його культури, а не лише чужоземні мандрівники. Повість «Долина Ажитугай» поєднує елементи романтизму з реалістичним описом звичаїв, побуту та внутрішнього світу черкесів, а також висловлює тугу за рідним краєм.
Окрім художньої прози, Кази-Гірей залишив вагомий внесок як суспільствознавець. Він виступав із проєктами політичного та соціально-економічного переустрою регіону, викладеними в аналітичних «Записках», зокрема у праці «Про методи благорозумного і мирного підкорення російським урядом горців Північного Кавказу»Гарданов В. К. Общественный строй адвгских народов (XVIII — первая половина XIX в.). — М.: Наука, 1967. — С. 84—89.. На відміну від прибічників жорсткого силового приборкання Кавказу, Кази-Гірей відстоював ідею мирного співіснування, поширення шкільництва, розвитку торгівлі та поваги до місцевих звичаїв і прав народів Кавказу.
Прийняття православ'я 15 вересня 1854 року Султан Кази-Гірей склав обряд православного хрещення, отримавши ім'я та по батькові Андрій Андрійович (прізвище по батькові було зафіксоване як Бихти-Гірейович). Цей крок віддзеркалював складні інтеграційні процеси кавказької верхівки в тогочасне російське дворянське середовищеГенеалогия Северного Кавказа. Историко-генеалогический научно-реферативный независимый журнал. — Нальчик, 2002. — Вып. 2. — С. 45—52..
Сім'я та нащадки Був двічі одружений. Ім'я першої дружини в історичних джерелах не збереглося. Від першого шлюбу мав двох дочок: Хані-старша (нар. 1 жовтня 1842); Хані-молодша (нар. 15 травня 1844).
Вдруге одружився з Людмилою Іванівною, дочкою військового старшини Івана Никифоровича Лучкіна.
Нагороди Орден Святої Анни 2-го ступеня; Золота зброя «За хоробрість» (шашка з написом «За храбрость»); Польський військовий орден «Virtuti Militari» 5-го ступеня (1831); Срібна медаль «За Перську війну 1826, 1827, 1828»; Золота медаль «За хоробрість» на Георгіївській стрічці (для носіння на шиї).
Примітки
Джерела та література Хашхожева Р. Х. Адыгские просветители XIX — начала XX в. — Нальчик: Эльбрус, 1993. — 216 с. Казаков А. В. Адыги (черкесы) на российской военной службе. Воеводы и офицеры. XIX — начало XX в. Биографический справочник. — Нальчик, 2010. «Генеалогия Северного Кавказа». Историко-генеалогический научно-реферативный независимый журнал.