«Анархія, держава та утопія» — це книга американського політичного філософа Роберта Нозіка, що видана в 1974 році. Книгу було нагороджено Національною книжковою премію США 1975 року в категорії «Філософія та релігія»"The National Book Awards – 1975". National Book Foundation. 2007. Archived from the original on 9 September 2011. Retrieved 9 January 2012.. Вона була перекладена 11 мовами та названа однією зі «100 найвпливовіших книг з часів війни» (1945—1995) виданням UK Times Literary Supplement.
На відміну від «Теорії справедливості» (1971) Джона Роулза та в публічних дебатах з Майклом ВолзеромThe United States in the World — Just Wars and Just Societies: An Interview with Michael Walzer , in Imprints, Volume 7, Number 1, 2003 Нозік виступає на користь мінімальної держави, «обмеженої вузькими функціями захисту від сили, крадіжки, шахрайства, забезпечення виконання контрактів тощо». При цьому його позиція щодо шахрайства є предметом дискусій.Friedman, Mark D. (2014). Libertarian Philosophy in the Real World: The Politics of Natural Rights. USA: Bloomsbury Publishing. p.26-28 Коли держава бере на себе більше обов'язків, ніж зазначені, стверджує Нозік, права будуть порушені. Щоб підтримати ідею мінімальної держави, Нозік наводить аргумент, який ілюструє, як мінімалістична держава природним чином випливає з локківського природного стану і як будь-яке розширення державної влади понад цей мінімалістичний поріг є невиправданим.
Короткий зміст Теорія права Нозіка, яка розглядає людей як самоціль і виправдовує перерозподіл благ лише за умови згоди, є ключовим аспектом книги «Анархія, держава та утопія». На неї вплинули Джон Локк, Іммануїл Кант та Фрідріх Гаєк.Schaefer, David Lewis. "Robert Nozick and the Coast of Utopia". The New York Sun. Archived from the original on 22 December 2019. Retrieved 11 July 2015.
Книга також містить енергійний захист мінархістського лібертаріанства від більш крайніх поглядів, таких як анархо-капіталізм (у якому немає держави, а основні функції уряду підпорядковуються добровільним ініціативам). Нозік стверджує, що анархо-капіталізм неминуче перетвориться на мінархістську державу, навіть не порушуючи жодного зі своїх власних принципів ненападу, через остаточну появу єдиного місцево домінуючого приватного оборонного та судового органу, з яким в інтересах кожного співпрацювати, оскільки інші органи не здатні ефективно конкурувати з перевагами органу з більшістю охоплення. Тому, навіть якщо анархо-капіталістична теорія є правильною, вона призводить до єдиного приватного захисного органу, який сам по собі є фактичною «державою». Таким чином, анархо-капіталізм може існувати лише обмежений період, перш ніж виникне мінімалістична держава.
Філософська діяльність Передмова до «Анархії, держави та утопії» містить уривок про «звичайний спосіб представлення філософської праці» — тобто її представлення так, ніби це абсолютно остаточне слово на її тему. Нозік вважає, що філософи насправді скромніші за це та усвідомлюють слабкі сторони своїх праць. Проте зберігається форма філософської діяльності, яка «відчувається як штовхання та розштовхування речей, щоб вони вписалися в певний фіксований периметр заданої форми». Опуклості маскуються або причина опуклості відкидається далеко, щоб ніхто не помітив. Потім «швидко ви знаходите кут, з якого все здається ідеально поміщеним, і робите знімок з короткою витримкою, перш ніж щось інше занадто помітно випинається». Після поїздки до фотолабораторії для підправки «залишається лише опублікувати фотографію як відображення того, як саме є речі, і зазначити, як ніщо належним чином не вписується в жодну іншу форму». Тож чим робота Нозіка відрізняється від цієї форми діяльності? Він вважав, що сказане ним було правильним, але не приховує недоліків: «сумніви, занепокоєння та невизначеність, а також вірування, переконання та аргументи».
Чому саме теорія природного стану? У цьому розділі Нозік намагається пояснити, чому дослідження локківського природного стану корисне для розуміння того, чи повинна взагалі існувати держава.Nozick, Robert (2013). Anarchy, State, and Utopia. Basic Books. ISBN 978-0465051007. Якщо можна показати, що анархічне суспільство гірше за те, що має державу, ми повинні вибрати другу як менш погану альтернативу. Щоб переконливо порівняти ці два, стверджує він, слід зосереджуватися не на надзвичайно песимістичному чи надзвичайно оптимістичному погляді на це суспільство. Натомість слід:[...] зосередитися на ситуації без держави, в якій люди загалом задовольняють моральні обмеження та загалом діють так, як повинні [...] ця ситуація природного стану є найкращою анархічною ситуацією, на яку можна обґрунтовано сподіватися. Отже, дослідження її природи та недоліків має вирішальне значення для вирішення питання про те, чи повинна існувати держава, а не анархія. — Роберт Нозік План Нозіка полягає в тому, щоб спочатку описати морально допустимі та недопустимі дії в такому неполітичному суспільстві та те, як порушення цих обмежень деякими особами призведе до виникнення держави. Якби це сталося, це пояснило б появу, навіть якби жодна держава насправді не розвивалася таким чином.
Він вказує на, мабуть, найбільшу опуклість, коли зазначає (у розділі 1 «Чому теорія природного стану?») поверховість свого пояснення мінімальної держави «невидимою рукою», виводячи його з локківського природного стану, в якому існують індивідуальні права, але немає держави, яка б їх забезпечувала та вирішувала. Хоча це вважається для нього «фундаментальним поясненням» політичної сфери, оскільки політичне пояснюється з точки зору неполітичного, це поверхневе порівняння з його пізнішими «генеалогічними» амбіціями (у «Природі раціональності» та особливо в «Інваріантності») пояснювати як політичне, так і моральне, посилаючись на корисні кооперативні практики, які можна простежити до наших предків-мисливців-збирачів і далі. Генеалогія дасть Нозіку пояснення того, що лише передбачається в «Анархії, державі та утопії»: фундаментальний статус індивідуальних прав. Творчість не була фактором у його інтерпретації. Описаний тут природний стан подібний до природного стану Локка, але окремого поняття природного права немає.
Природний стан Нозік починає цей розділ з підсумовування деяких рис локківського природного стану. Важливою є те, що кожна людина має право вимагати компенсацію самостійно, коли інша людина порушує її права. Покарання правопорушника також прийнятне, але лише тією мірою, якою він (або інші) не зможуть зробити це знову. Як визнає сам Локк, це породжує кілька проблем, і Нозік спробує з'ясувати, якою мірою їх можна вирішити шляхом добровільних домовленостей. Раціональною відповіддю на «проблеми» локківського природного стану є створення асоціацій взаємного захисту, в яких усі відгукуватимуться на заклик будь-якого члена. Незручно, що всі завжди на зв'язку, і що члени можуть бути викликані членами, які можуть бути «сварливими або параноїдальними». Ще одна важлива незручність виникає, коли два члени однієї асоціації мають суперечку. Хоча існують прості правила, які могли б вирішити цю проблему (наприклад, політика невтручання), більшість людей віддадуть перевагу асоціаціям, які намагаються створити системи для визначення, чиї твердження є правильними.
У будь-якому випадку, проблема того, що всі чергують, диктує, що деякі підприємці займуться продажем послуг захисту (поділ праці). Це призведе («через ринковий тиск, економію масштабу та раціональний власний інтерес») до того, що люди або приєднаються до найсильнішої асоціації в певній області, або деякі асоціації матимуть подібну владу і, отже, уникнуть витрат на боротьбу, погодившись із третьою стороною, яка діятиме як суддя чи суд для вирішення суперечок. Але для всіх практичних цілей цей другий випадок еквівалентний наявності лише однієї асоціації захисту. І це щось «дуже схоже на мінімальну державу». Нозік вважає, що Локк помилявся, уявляючи суспільний договір необхідним для встановлення громадянського суспільства та грошей. Він надає перевагу поясненням невидимої руки, тобто добровільним угодам між індивідами, які створюють далекосяжні моделі, що виглядають так, ніби вони були розроблені, хоча насправді ніхто цього не робив. Ці пояснення корисні в тому сенсі, що вони «мінімізують використання понять, що становлять явища, що потребують пояснення». Досі він показав, що така «невидима рука» призвела б до домінуючої асоціації, але індивіди все ще можуть справедливо захищати свої власні права. Але цей захисний орган ще не є державою. В кінці розділу Нозік вказує на деякі проблеми визначення того, що таке держава, але він каже:Ми можемо продовжити, для наших цілей, сказавши, що необхідною умовою існування держави є те, щоб вона (якась особа чи організація) оголосила, що в міру своїх можливостей [...] вона покарає кожного, кого, як вона виявить, він застосував силу без її прямого дозволу.— Роберт Нозік Захисні органи поки що не роблять жодних таких оголошень. Крім того, вона не пропонує однакового ступеня захисту всім своїм клієнтам (які можуть придбати різні ступені покриття), а особи, які не купують послугу («незалежні»), взагалі не отримують жодного захисту (якщо не враховувати побічні ефекти). Це суперечить нашому досвіду з державами, де навіть туристи зазвичай отримують захист. Таким чином, домінуюче захисне агентство не має монополії на застосування сили та не захищає всіх людей на своїй території.
Моральні обмеження та держава Нозік приходить до теорії нічного сторожа класичного лібералізму, показуючи, що існують неперерозподільні причини для очевидно перерозподільної процедури, яка змушує своїх клієнтів платити за захист інших. Він визначає те, що він називає ультрамінімальною державою, яка не мала б цієї, здавалося б, перерозподільної функції, але була б єдиною, якій дозволено забезпечувати права. Прихильники цієї ультрамінімальної держави не захищають її на підставі спроби мінімізувати загальну кількість (зважених) порушень прав (те, що він називає утилітаризмом прав.). Ця ідея означала б, наприклад, що хтось може покарати іншу людину, яку він вважає невинною, щоб заспокоїти натовп, який в іншому випадку порушив би ще більше прав. Це не філософія, що лежить в основі ультрамінімальної держави. Натомість, її прихильники вважають, що права її членів є побічним обмеженням того, що з ними можна зробити. Цей погляд на побічні обмеження відображає основний кантівський принцип, що індивіди є метою, а не просто засобом, тому права однієї особи не можуть бути порушені, щоб уникнути порушень прав інших людей. Який же принцип нам слід обрати? Нозік не намагатиметься довести, який з них кращий. Натомість він наводить деякі причини для переваги кантівської точки зору, а пізніше вказує на проблеми з класичним утилітаризмом.
Перша причина, яку він наводить на користь кантівського принципу, полягає в тому, що аналогія між індивідуальним випадком (коли ми вирішуємо пожертвувати зараз заради більшої користі пізніше) та соціальним випадком (коли ми жертвуємо інтересами однієї людини заради більшого суспільного блага) є неправильною:Існують лише окремі люди, різні окремі люди зі своїм власним індивідуальним життям. Використання однієї з цих людей на благо інших використовує її та приносить користь іншим. Нічого більше. [...] Розмови про загальне суспільне благо приховують це. (Навмисно?). Використання людини таким чином недостатньо поважає та враховує той факт, що вона є окремою особистістю, що це єдине життя, яке вона має. Вона не отримує якогось переважаючого блага від своєї жертви [...].
— Роберт Нозік, Анархія, держава та утопія, передруковане видання, 2013, с. 33Друга причина зосереджена на принципі ненападу. Чи готові ми відкинути цей принцип? Тобто, чи можемо ми визнати, що деякі люди можуть завдати шкоди невинним людям у певних випадках?