Грецьке мовне питання () — складна мовна суперечка про те, яка мова народу та уряду Греції має бути переважною: народна мова грецького народу (димотика) чи культивована літературна мова, заснована на давньогрецькій (катаревуса). Це було дуже суперечливе питання у XIX та XX століттях, яке остаточно було вирішено у 1976 році, коли димотику було зроблено офіційною мовою. Це мовне явище, яке зустрічається також в інших частинах світу, називається диглосією.
Мовознавче підґрунття У той час як димотика була просторічною мовою греків, катаревуса була архаїчним та формальним варіантом, який вимовлявся як новогрецька, але він перейняв як лексичні, так і морфологічні особливості давньогрецької мови, які розмовна мова втратила з часом. Приклади:
Морфологічні особливості: Сувора катаревуса використовувала давній давальний відмінок, багато дієприкметників та різні додаткові часи й моделі дієвідмін дієслів. Фонологічні особливості: Катаревуса містило різні варіанти написання, які не відповідали новогрецькій фонологічній системі. Наприклад: νδρ (античний і димотичний /ndr/, Katharevousa /nðr/); φθ (давній /pʰtʰ/), [α]υθ, [ε]υθ: димотичний /ft/, Катаревуса /fθ/; σθ; ρθρ.[ потрібне уточнення ] Синтаксичні особливості: У той час як просторічна мова здебільшого складалася з простих речень (паратаксис), Катаревуса часто застосовувала давньогрецький синтаксис для формування довгих і складних речень (синтаксис), що створювало враження освіченої мови та відображало зміст античного корпусу.[ потрібне уточнення ] Лексичні особливості: Прихильники формальної мови відкинули багато популярних грецьких слів, які грецька мова з часом запозичила з інших мов, головним чином з турецької, латинської та італійської, і замінили їх або давньогрецькими словами, або неологізмами. Так само слова давньогрецького походження, але тепер у сучасній формі, були архаїзовані або замінені їхніми стандартними давньогрецькими еквівалентами (як-от давньогрецьке для «риба» або архаїзована форма для сучасного «мала каплиця»).
Через ці відмінності грек без вищої освіти міг лише частково зрозуміти катаревусу. Не було жодної єдиної катаревуси. Натомість прихильники формальної мови висували постійно мінливі варіанти, які ніколи не були стандартизовані. Ці варіанти в крайніх випадках наближалися до аттичної грецької, але вони також могли бути ближчими до розмовної грецької і тому могли бути зрозумілими для більшості людей.
Приклад тексту Через ці відмінності грек без вищої освіти міг лише частково зрозуміти катаревусу. Не було жодної єдиної катаревуси. Натомість прихильники формальної мови висували постійно мінливі варіанти, які ніколи не були стандартизовані. Ці варіанти в крайніх випадках наближалися до аттичної грецької, але вони також могли бути ближчими до розмовної грецької і тому могли бути зрозумілими для більшості людейТекст Священного Синоду Греції щодо затвердження його змісту. Атени, 29 квітня 1902 року..
Катаревуса: Димотика: Переклад українською:
Історичний розвиток
Дореволюційні дискусії (1766–1830) Дискусія розпочалася наприкінці 18 століття, коли Євгеній Вулгаріс (1716–1806), Ламброс Фотіадіс, Святий Комміт та Неофіт Дукас, які були прихильниками більш архаїчної мови, а також учні Вулгаріса Іосіпос Місіодакс (1725–1800) та Дімітріос Катарцис (–1807), які запропонували простішу мову, почали висловлювати свою думку. Фанаріоти — це група консервативних та освічених дворян, які підтримували архаїчну мову та були найважливішими критиками мови народу. Ця дискусія пізніше стала вирішальною, коли потрібно було вирішити, яка з них має бути єдиною мовою сучасної грецької держави, яка ще мала бути заснована. Адамантіос Кораїс (1748–1833) значно вплинув на подальшу дискусію. Будучи прихильником мови народу, Кораїс прагнув очистити її від елементів, які вважав надто «вульгарними», і зрештою винайшов катаревусу. Після тривалої війни за незалежність у 1830 році була заснована сучасна грецька держава; першою столицею був Нафпліон, а з 1834 року — Атени.
Катаревуса як мова новонародженої держави (1830–80)
Прийняття Катаревуси
Війна майже припинила видавничу справу, а разом з нею й інтелектуальні дебати, але до 1830 року було досягнуто неофіційного консенсусу щодо того, що нова держава повинна мати єдину писемність, змодельовану за варіантом катаревуси Кораїса; «...романтико-класична ідеологія нової держави, що виникла в результаті [війни], не могла виправдати використання «вульгарної» розмовної грецької мови; натомість вона встановила лінгвістичне компромісне рішення, яке пропагував Кораїс, як тимчасовий захід до повного відродження давньогрецької мови. Однак те, що, можливо, мало бути тимчасовим заходом, зрештою міцно закріпилося як усталена форма грецької мови в офіційному вжитку».Mackridge (2009), p. 158
Однак прийняття не було виражено формальним чи юридичним шляхом, вказуючи Катаревусу як «мову держави». Зробити це означало б зруйнувати надії багатьох, хто сподівався, що давньогрецька мова колись візьме на себе цю роль. Також було б важко точно визначити з юридичною точністю, що саме малося на увазі під «Катаревуса глоса» (на той час катаревуса все ще було прикметником). Фактично, єдина згадка про мову в законодавстві з'явилася в освітніх законах 1834 та 1836 років, які встановлювали, що давньогрецька (не катаревуса) має й надалі залишатися єдиною мовою читанок та підручників, що використовуються в школах.
Також не було офіційного органу, який би приймав такі рішення: «Характерним для грецького випадку є те, що, тоді як мовні реформи в інших нових державах проводилися за допомогою офіційних та напівофіційних органів, катаревуса розроблялася емпіричним та несистематичним чином, без конгресів, комісій та академій, і з незначною офіційною підтримкою».Mackridge (2009), p. 164
Сам Кораїс (хоча й був шанувальником законодавчо встановленої ясності та точності французької мови) прямо відкинув ідею встановлення мовних стандартів зверху вниз органом, створеним за зразком Французької академії. Як світський республіканець як у мові, так і в політиці, він відкидав цю «тиранію» та віддавав перевагу неформальній «парламентській» моделі; поети та прозаїки є «законодавцями», «обраними» кількістю своїх читачів, і вони зобов’язані мудро керувати мовою, спираючись на думку більшості та власний приклад. Керівництво необхідне, щоб уникнути «правління натовпу» недисциплінованого та невиправленого народного мовлення, але остаточна влада все ще належить народу, чиє судження в довгостроковій перспективі вирішує, які твори та письменники «обрані» як класика для наслідування. Ціла книга, присвячена грецькому мовному питанню, написана широко визнаним авторитетом у цій галузі. Також містить багато пропозицій для подальшого читання.
Відповідно до цих принципів, Кораїс докладав усіх зусиль, щоб не виглядати як одноосібна Академія. Значна частина його праць з мовного питання була опублікована в передмовах до його 16-томної серії давньогрецьких текстів «Еллінська бібліотека», і вони скромно називалися «Імпровізовані думки про грецьку культуру та мову». Більшість його інших мовознавчих досліджень були видані у вигляді п'яти томів під ще більш скромною назвою «Атакта», «перемішана збірка». Навіть висловлювалося припущення, що «головною причиною, чому Кораїс не опублікував граматику новогрецької мови, було саме те, що він хотів уникнути законодавчої діяльності з граматичних питань».
У 1833 році, в рік смерті Кораїса, було опубліковано нове зібране видання його передмов «Імпровізовані думки...», що зробило його ідеї доступними для набагато ширшої аудиторії, ніж раніше, і запропонувало мовознавчий приклад для наслідування.
Дві його ідеї мали, зокрема, широкий вплив: його захоплення давньогрецькою красою та його віра в необхідність «виправлення» сучасної мови. Риторика того часу «сповнена прикметників, таких як «правильний», «багатий», «чистий», «благородний» і навіть «священний», для опису давньогрецької та/або катаревуської мов, а також їхніх антонімів «неграматичний», «бідний», «корумпований» або «фальсифікований», «вульгарний» або «низький», а також «профанний» або навіть «богохульний» для позначення демотичної мови».
Особливо ганьбилися іноземні запозичені слова. Як писав Кораїс: «Запозичувати в іноземців — або, якщо говорити ясніше, випрошувати слова та фрази, якими вже переповнені комори власної мови, — створює репутацію повного невігластва або навіть ідіотизму, а також безчестя». Перекладено в Макридж (2009), с. 113
У такому інтелектуальному кліматі населення з ентузіазмом взялося за відновлення національної честі шляхом «виправлення» грецької лексики. Пивні та пивоварні зняли вивіски з написом (від ) і поставити «пивна». Бакалійники зняли (від ) і поставити тоді як різні науковці та фахівці розробляли та видавали (на запрошення держави) словники, що відповідали їхнім галузям; чим більш «офіційною» була галузь, тим більше схожою на давньогрецьку з'являвся новий словниковий запас.
Наприклад, новостворений Королівський грецький флот запровадив використання давньогрецьких морських термінів, хоча цивільні моряки продовжували використовувати традиційні, багато з яких були запозиченими з італійської мови через багатовіковий морський вплив Венеції та Генуї, а також із запозиченнями з італійської середземноморської лінгва франка левантійських портів. Підсумовано в Макрідж (2009), с. 164
Надії у 1830-х роках
В Атенах, новій столиці, тепер, коли катаревусу було прийнято для офіційних цілей, більшість надій на майбутнє були зосереджені на «облагородженні» та «виправленні» повсякденної мови; за межами Іонічних островів (які не стали частиною грецької держави до 1864 року) дуже мало хто виступав за використання «невиправленої» димотики як мови держави. Окрім її нібито неадекватності та вульгарності, існувала ще одна політична та дипломатична причина виключити використання димотики як державної. У 1830 році населення нової грецької держави становило близько 800 000 осіб; але за її межами проживало щонайменше ще два мільйони грекомовних (головним чином у решті провінцій Османської імперії та на контрольованих Британією Іонічних островах), а також мільйони членів Грецької православної церкви, які сповідували койне грецькою мовою та мали значні спільні риси грецької культури, хоча вдома вони розмовляли іншими мовами, такими як албанська чи арумунська. На цьому ранньому етапі розвитку грецької держави було далеко не зрозуміло, наскільки великими будуть її кордони зрештою і чи залежатиме громадянство від мови, релігії чи просто місця проживання. Однак було визнано, що якби народна мова стала державною, це цілком могло б відчужити мільйони православних вірян, які не розмовляють грецькою мовою, у межах потенційно набагато ширших майбутніх кордонів.
Серед прихильників «виправлення» надії все ще розділялися між тими, хто наполягав на повному воскресінні давньогрецької мови (що принесло б із собою «Істину та Свободу», як пізніше висловився Суцос), та більшістю, яка разом з Кораїсом вважала, що це досить нереалістично, але що димотику все ще можна «виправити» до менш вимогливого рівня катаревуси. Обидва щиро вірили в силу писемної мови трансформувати розмовну; вони сподівалися, що «чисті» форми природним чином просочаться вниз, щоб замінити «спотворені» демотські, і що таким чином розмовна мова буде піднята на «багатший» і «благородніший» рівень.
Був також моральний та духовний бік лінгвістичної «виправки». Кораїс вважав, що «через рабство у іноземних правителів сучасні греки були нездатні правильно мислити, а отже, і правильно говорити; однак, виправлення мови призведе до виправлення як мислення, так і поведінки». Існувала надія, що в міру того, як шкода, завдана розмовній мові століттями підкорення «східному деспотизму», буде поступово виправлена, греки почнуть мислити більше як їхні раціональні, критичні та творчі предки, і що таким чином політичне та культурне життя нації відродиться.