Кроати (заст. хорвати), або хорватська кавалерія, — збірний термін, що виник під час Тридцятирічної війни (1618–1648) для позначення іррегулярних підрозділів легкої кавалерії, сформованих з найманців зі Східної або Південно-Східної Європи. Спочатку термін «кроати» стосувався окремого роду збройних сил, а саме мобільних кавалерійських підрозділів, які використовувалися переважно для розвідки та переслідування ворожих військ.

Хорватська кіннота розвивалася в рамках Габсбурзької військової границі та воювала у Тридцятилітній війні, переважно під командуванням Валленштейна, у лавах цісарської армії. Протягом 17-го століття хорватські кавалерійські об'єднання створювались також і в інших європейських державах. Згодом особливий статус окремого роду збройних сил був втрачений.

У багатьох регіонах Німеччини деякі назви полів і придорожні хрести, так звані «хорватські хрести», все ще нагадують про хорватську кінноту, наприклад, у Кевеларі, Саарбурзі, Швабському Гмюнді, Вінкельгайді, Айхенберзі (біля Зуля) і Альтендамбаху. Назва краватки походять від тогочасного слова "Crabat" або "Krabat" («хорват»), що позначало хорватського вершника.

Озброєння, організація та місія

Кроати, як легка кавалерія, були досить схожі на гусарів, але окрім шабель та кинджалів, а зазвичай і двох кавалерійських пістолетів, вони доволі часто носили аркебузу, в зв'язку з чим могли виконувати функції вершників-аркебузирів та драгунів, діючи як кінна піхота. Шаблю носили через плече, оскільки це було зручніше для несення служби пішки.

Як і під час служби на Військовій границі, кроатські підрозділи складались з близько 50 осіб. Хорватська кіннота висувалася у похід підрозділами приблизно по 200-400 вершників, що було придатним для ведення партизанської війни.

Військова перевага та ударна міць кроатів також випливали з того факту, що її можна було використовувати як верхи, так і пішки. Ця універсальність робила їх ідеальними для завдань малої війни, розвідки, захисту флангів, збору їжі, забезпечення вигідних маршових та розквартирувальних районів, а також переслідування тікаючих або розсіяних ворожих військ. Однак це ускладнювало контроль та дисциплінування, через що вони часто провадили бій на власний розсуд. На відміну від регулярної кавалерії, вони не були призначені для відкритого бою з регулярними військами.

У рамках полкової економіки власники полків діяли як військові підприємці, спочатку інвестуючи у створення та оснащення підрозділів, щоб потім продавати їх воєначальникам імперських військ або іншим воюючим сторонам за гроші.

Озброєння, організація та місія кроатських частин, створених після закінчення Тридцятилітньої війни, залежали від того, чи були вони сформовані як гусари, улани чи придворна гвардія, а також від того, якої армійської організації вони дотримувалися.

Історія

На службі Габсбурзької монархії

Виникнувши в рамках військового кордону Після програної битви під Крбавою в 1493 році Хорватія, яка перебувала в особистій унії з Угорщиною, перебувала в процесі інтеграції до Габсбурзької монархії. Для Габсбургів встановлення військового кордону означало передусім захист їхніх країн. Таким чином, ця частина Хорватії політично була безпосередньо підпорядкована Відню. У той час у Військовому кордоні було більше військ з Відня, етнічно складених з людей з усіх куточків Габсбурзької імперії, ніж автохтонних хорватів. Після битви під Сіском 1593 року та подальшої війни, яка тривала до 1606 року, на території Габсбурзького військового кордону проживало загалом близько 7000 найманців. Приблизно 30 відсотків цих найманців були хорватами, які служили в різних підрозділах гусарами, хараміями та у легких піхотних частинах. У разі великих військових конфліктів з османами (див. Турецькі війни ) за наказом бана або Церкви було мобілізовано ще кілька тисяч хорватів. Загалом, кількість солдатів у піхотних частинах перевищувала кількість у кавалерії серед хорватів.

Умови для розвитку високопродуктивної кавалерії були дуже сприятливими на території тодішньої Хорватії. Щоб бути придатним для захисту від частих османських набігів та нападів на османську територію в цьому прикордонному регіоні, розвинувся високомобільний, але відповідно важкоозброєний тип хорватської кавалерії.

Тридцятирічна війна

Місії Хорватська кіннота вперше згадується під час Тридцятирічної війни, у 1619 році під час битвви при Заблаті (нині частина Тренчина).

У 1622 році хорватський Сабор (парламент) оголосив про мобілізацію до лав Цісарської армії. Хоча Хорватія була ослаблена та виснажена тривалими битвами проти Османської імперії, тисячі чоловіків призовного віку все ще добровільно зголосилися найманцями для служби в Тридцятилітній війні.

Кроати брали участь у численних битвах у складі Католицької ліги під керівництвом генералів Тіллі та Валленштейна. Вони відзначилися підкоренням Гейдельберга та Геттінгена і просуванням аж до Рюгена та Штральзунда.

Кроати з'являлись у великій кількості під керівництвом Валленштейна, під час його кампанії проти трансільванського принца та лідера антигабсбурзького повстання Габріеля Бетлена. Задля посилення своєї кавалерії для боротьби з кіннотою Бетлена, Валленштейн прагнув завербувати хорватських вершників. Бан Хорватії Георг Зринський (1599–1626) також брав участь у цьому поході як хорватський лідер; він захворів під час походу і невдовзі помер.

У першій битві при Брайтенфельді (1631), яку програли імперські війська, кроати під командуванням Паланта та Сарадецького знищили саксонські піхотні полки під командуванням Ернста Дітріха фон Старшеделя та Ганса Каспара фон Кліцінга, не зазнавши значних втрат, та захопили полкові штандарти. Пізніше саксонський мушкетер повідомив, що «офіцери закликали їх стояти твердо й чинити опір, та самі втекли; один хорват схопив прапор, зірвав його й обгорнув навколо свого тіла». Одним із командирів хорватської кавалерії в цій битві був Генрік граф Гольк.

У битві під Лютценом (1632) хорватська кіннота Валленштейна здійснила значний прорив у шведські лінії, поставивши під загрозу обоз шведського короля Густава Адольфа та захопивши «багато худоби та беззахисних слуг разом із великою кількістю багажів». Шведи, як за Густава Адольфа, так і за Акселя Оксеншерна, діяли надзвичайно беззастережно проти хорватів і загалом не виявляли до них жодної милосердя.

Коли влітку 1633 року Хольку вдалося втретє протягом двох років взяти Лейпциг, до його військ входили два полки кроатів.

У битві під Нердлінгеном (1634) кроати під командуванням Йоганна Людвіга Гектора фон Ісолані забезпечили захист правого крила імперської армії. Їхнє вміле маневрування призвело до атаки на ліве крило шведських військ, завдаши настільки потужного удару, що шведські війська втекли з поля бою. Хорвати переслідували розрізнені залишки військ і захопили велику кількість військових матеріалів. Хорвати під командуванням Ісолані з'явилися перед імперськими містами Дінкельсбюль, Мергентхайм, Ротенбург та захопили Зальцунген і Майнінген.

У другій битві при Брайтенфельді (1642) хорватська кіннота розпочала бій, як зазначається в одному з сучасних повідомлень: «ще до закінчення години молитви з'явилися хорвати».

На завершальному етапі війни, хорватський бан Нікола Зринський також воював у північній Богемії та Тюрінгії на чолі загону хорватських дворян під командуванням Петера Меландера фон Гольцаппеля (1589–1649).

Після закінчення війни Вестфальським миром (1648) більшість кроатських загонів було розформовано, а самі хорвати повернулися до служби на Військовій границі або були звільнені зі служби.

У розпал Тридцятилітньої війни на службі в імперських військах перебувало приблизно 20 000 кроатів, тож значна частина аркебузирів Валленштейна складалася саме з них. Кроати, ймовірно, включала не лише хорватів, а й сербів, волохів, угорців, поляків, козаків, ускоків, а також татар і турків, тому назва радше стосувалася роду збройних сил, ніж етнічного походження.

Командири До числа полковників — а отже, зазвичай і власників (іменних патронів) відповідних полків — належали: Франц граф де Батьяні (убитий 10 жовтня 1633 р. поблизу Тутлінгена ) Даніель Бейготт з Рейндерстату († (ймовірно, близько 1650 р.) Лоренц фон Бласковіц Маркус фон Корпес (убитий 9 липня 1638 року поблизу Бенфельда, відомий з «Сімпліціссимуса» Гріммельсгаузена ) Себастьян Коселкі Файт Каспар фон Дорнберг (1590–1633) Петро граф Форгач де Гімеш і Гац Лукас Храстовацький († 1633) Йоганн Людвіг Гектор із Ізолани (1586–1640) Peter Koglewitz, насправді Jiři Petr Kokořovec z Kokořova Петер фон Лосі Ніколаус де Мілле Драгі († Січень 1640 р.) Стівен Мілле Драгі Пол Оросі († вересень 1633 р.), насправді Пал Оросі Стефан Петровіц Йоганн Карл Пршиховський фон Пршиховиц, насправді Ян Карел Пршиховський з Пршиховича Нікола Райкович († (17 квітня 1644 р.) Пауль Фрайхерр фон Ревей Джакомо Строцці, граф Шраттенталь († 1636) Георг Зріній (1599–1626), бан Хорватії

Зображення в пропагандистській та розважальній літературі Незалежно від того, за чию сторону вони воювали, найманці Тридцятирічної війни часто становили велику небезпеку для цивільного населення. Жорстокі напади та розграбування сіл і міст скоювалися з усіх сторін.

Книга «Імперські єретики та хорвати» містить наступний текст: «...З обозом хорватської кінноти прибули безземельні серби та волохи. Це були невільні слуги своїх хорватських господарів. Ці кроати були особливо відомі своєю жорстокістю, оскільки вони вирізали сільське населення та грабували все, що могли дістати. У той час як хорватська кіннота, наприклад, пощадила Кассель, сербська та волоська піхота рушила до Ешвеге та повністю його знищила...»

Погана репутація кроатів також була пов'язана з її використанням як військових розвідників, що часто означало, що вони першими прибували до поселень, які раніше були врятовані від війни. Оскільки кроатам доводилося забезпечувати себе самостійно, регіони до яких вони прибували часто відчували перші наслідки війни саме через прибуття кроатських частин. Однак кроати здобули негативну репутацію, особливо серед протестантського населення Європи, через імовірні та реальні звірства, вчинені під час війни. Під час захоплення Кайзерслаутерна (так звана «Хорватська буря»), Магдебурга та Хемніца кроатів звинуватили у жорстоких діях, таких як: вбивства, грабежі, зґвалтування та підпали, що спонукало шведського короля Густава Адольфа назвати їх «новою знаттю диявола». Насправді, хорватські найманці не завжди поводилися насильницько щодо цивільного населення. Особливо під час зимового періоду були задокументовані триваліші періоди переважно мирного співіснування. Утім, цілком можливо й те, що «кроатофобію» свідомо розпалювали Тіллі, Валленштайн та інші імперські командувачі, аби завдати своїм супротивникам якомога більшої економічної шкоди. Репутація найманців ще тривалий час знаходила відображення в популярній літературі. Так, наприклад, у творі Ганса Якоба Крістоффель фон Гріммельсгаузен герой на ім'яСімпліціссимус проводить час із хорватськими вершниками, і вони навіть з'являються століттям пізніше у творі Фрідріха Шиллера «Смерть Валленштейна».

У постійній армії Дунайської монархії