Британсько-ірландський льодовиковий щит (), частиною якого був льодовик Ірландського моря — льодовиковий щит, що існував упродовж плейстоценової льодовикової ери. Ймовірно, неодноразово він рухався на південь із областей свого формування в Шотландії та Ірландії, а потім поширювався через острови Мен, Англсі та Пембрукшир. Імовірно, найбільшої площі він досяг під час . Значних розмірів він також набув під час пізнього Девенсійського зледеніння, тобто в період, що відповідає останньому льодовиковому максимуму.

Льодовик Ірландського моря Льодовик Ірландського моря був єдиним чітко вираженим великим льодовиком в акваторії Ірландського моря і простягався приблизно на 700 км від областей свого живлення до найпівденнішої межі. Іноді його називають «», оскільки, судячи з усього, його рух обмежували не вільні від льоду ділянки суші, а височини, які самі були поховані під льодом. Під час максимального поширення льодовик сягав узбережжя Сомерсету та Корнуоллу, проходив уздовж південного узбережжя Ірландії та навіть досягав островів Сіллі.

У протоці Святого Георгія він був змушений проходити через відносно вузьку ділянку між льодом, що надходив із Ірландської льодовикової шапки на заході та Валлійської льодовикової шапки на сході. У певний момент ширина льодовика, ймовірно, не перевищувала 80 км.

Після проходження цієї звуженої ділянки, під час Англійського зледеніння, лід розтікався у величезне язикоподібне розширення континентального льодовика в районі, який нині займають Кельтське море та підходи до Бристольської затоки. На східному фланзі льодовика сліди льодовикової штриховки, льодовикові відклади та шлейфи ерратичних валунів показують, що край льодовика Ірландського моря зміщувався на південь під впливом льоду, який надходив із Валлійської льодовикової шапки в районі Брекон-Біконс. Унаслідок цього лід Ірландського моря рухався паралельно узбережжю Південного Уельсу, а потім контактував з узбережжям Англії поблизу , між Ексмуром та Мендіпс. Невідомо, наскільки далеко вглиб суші поширювався цей лід. Однак розрізнені льодовикові відклади в районі Бриджвотера — Гластонбері можуть позначати східну межу льодовика. На західному фланзі льодовик Ірландського моря досягав гавані Корка. Максимальна ширина цього величезного льодовикового язика перевищувала 320 км. «Давні» льодовикові відклади в Південному Уельсі та Пембрукширі досі не мають точно встановленого датування.

Нині триває наукова дискусія щодо датування Девенсійського зледеніння островів Сіллі. Безперечно, лід Ірландського моря тиснув на північні узбережжя цих островів, а накопичені свідчення, схоже, показують, що це відбулося після 24 000 років тому. Під час цього самого льодовикового епізоду лід Ірландського моря також просувався вздовж південного узбережжя Ірландії на захід аж до Корка, а його зовнішня межа проходила приблизно за 100 км на південний захід від островів Сіллі. Дослідження показують, що всюди в цій області лід лежав на дні, а не плавав. Це узгоджується з уявленням, що рівень моря під час останнього льодовикового максимуму був приблизно на 120 м нижчим, ніж сьогодні. Ще далі, у Кельтському морі, край льодовика вже плавав і відколювалися айсберги. Одна з сучасних теорій припускає, що льодовик досяг свого крайнього положення через язиковий льодовиковий зсув, частково спричиненому високим тиском порової води в деформованому морському субстраті. Це могло залишити частини Південного Уельсу, Бристольської затоки та узбережжя південно-західної Англії вільними від льоду.

Однак льодовики мають поводитися згідно із законами фізики льоду, і існування довгого вузького льодовикового зсуву з пласким поздовжнім профілем було б важко пояснити. Сильно обмежені «долинні льодовики» не повинні існувати на відкритій тундрі, якою ця територія, ймовірно, була в той час, особливо якщо поверхня ложа льодовика підвищувалася в південному напрямку. За таких умов льодовиковий лід мав би «накопичуватися» позаду перешкоди та розтікатися в боки. Найімовірніше, коли льодовик Ірландського моря досяг своєї крайньої південної межі, поверхня льоду мала висоту приблизно 2 000 м у протоці Святого Георгія, 2 250 м над островом Англсі, 2 500 м над островом Мен. Отже, гори Уельсу та східної Ірландії також мали бути в той час бути поховані під товстим шаром льодовика. Крім того, найімовірніше, Бристольська затока була заповнена льодом під час останнього льодовикового максимуму, як показано на карті.

Дослідження 2007 року припускає, що територія за межами кінцевої морени Південної Ірландії була покрита льодовиком Ірландського моря під час і після останнього льодовикового максимуму. Одночасно частини території за межами кінцевої морени Південного Уельсу також, імовірно, були вкриті льодом.

Ще одне питання полягає в тому, наскільки поздовжній профіль льодовика Ірландського моря під час його максимального поширення відповідав класичному профілю рівноваги льодовика. Дослідження аналогічних ситуацій у Землі Мері Берд в Антарктиді припускають, що висота поверхні льоду над горами могла бути приблизно на 800 м нижчою, ніж передбачає теоретична модель.

Примітки

Lewis, CA and Richards, AE 2005 "The Glaciations of Wales and adjacent areas," Logaston Press, 228 pp. Jansson, KN and Glasser, NF 2007 "Paleaeoglaciological events in the Brecon Beacons area," in Quaternary of the Brecon Beacons Field Guide, QRA 2007, pp 23–35

Джерела The Bluestone Enigma