Карл Веннінгер, з 27 вересня 1913 року Ріттер фон Веннінгер (; 13 серпня 1861, Ландсгут, Баварське королівство — 8 вересня 1917, Мунчелу, Румунське королівство) — німецький штабний офіцер, воєначальник і військовий дипломат, генерал-лейтенант Баварської армії. Кавалер ордена Pour le Mérite.

Біографія

Походження Карл Веннінгер народився сином баварського кірасирського офіцера Франца Ксавера Веннінгера (1829—1894) та його дружини Матильди Веннінгер, уродженої Форстер (1840—1906). Його батько пізніше став оберстом і командиром 1-го ландверного округу в Мюнхені.

Початок військової кар'єри Після закінчення гуманістичної гімназії 28 вересня 1880 року вступив в 2-й важкий кінний полк «Кронпринц ерцгерцог Рудольф Австрійський» в Ландсгуті. З 1 жовтня 1888 по 1 жовтня 1891 року навчався в Баварській військовій академії в Мюнхені, з 1 жовтня 1891 по 16 жовтня 1892 року — в Баварській академії верхової їзди в Мюнхені, після чого був відряджений ад'ютантом в 2-гу кавалерійську бригаду в Аугсбурзі. 20 вересня 1895 року повернувся у свій полк, проте 24 вересня був відряджений в баварський Генштаб в Мюнхені, 28 жовтня 1897 року призначений в центральний відділ. З 16 вересня 1898 року служив у Генштабі 1-го армійського корпусу в Мюнхені. З 15 серпня 1899 року — командир ескадрону 5-го шевальєжерського полку «Ерцгерцог Альбрет Австрійський» в Сааргемюнді. З 1 жовтня 1901 року — 1-й офіцер (начальник оперативного відділу) Генштабу 3-ї піхотної дивізії в Ландау. З 1 жовтня 1902 року — інструктор Баварської військової академії. З 21 вересня 1904 року знову служив у Генштабі 1-го армійського корпусу. З 19 квітня 1906 року — тимчасовий командир 1-го важкого кінного полку «Принц Карл Баварський» в Мюнхені, 20 липня затверджений на посаді. З 1 жовтня 1909 року — командир 6-ї кавалерійської бригади в Регенсбурзі.

Баварський військовий повноважний представник 15 грудня 1911 року, його було призначено баварським військовим повноважним представником у прусському Великому Генштабі в Берліні. Він також служив там заступником повноважного представника Баварії у бундесраті Німецької імперії.

Веннінгер зіткнувся зі значною публічною критикою після скандальної появи в Рейхстазі 9 квітня 1913 року, за яку наступного дня йому довелося вибачитися та відмовитися від своїх зауважень. Він гострою полемікою відреагував на промову представника партії Центру та баварського генерал-майора у відставці Каспара Гойслера, який розкритикував суперечливий законопроєкт про оборону 1913 року та закликав до скорочення військової служби. Оскільки Веннінгер непрофесійно атакував Гойслера, звинуватив його у змові з лівими політичними силами та поставив під сумнів його військову майстерність, його звинуватили у неповазі до посади члена парламенту та, як представника Баварії, у порушенні гідності парламенту.Michael Epkenhans (Hrsg.), Albert Hopman: Das ereignisreiche Leben eines ‚Wilhelminers‘. Tagebücher, Briefe und Aufzeichnungen 1901 bis 1920 von Albert Hopman. R. Oldenbourg Verlag, München 2004, ISBN 3-486-56840-X, S. 317 u. Anm. 160.

Пізньої осені 1913 року, в рамках підготовки до німецької військової місії до Туреччини, Веннінгер забезпечив, щоб деякі посади інструкторів, яких мали відправити, були зарезервовані для баварських офіцерів, включаючи лікаря Георга Маєра та артилериста Фрідріха Кресса фон Крессенштайна.Winfried Baumgart (Hrsg.): Friedrich Freiherr Kreß von Kressenstein. Bayerischer General und Orientkenner. Lebenserinnerungen, Tagebücher und Berichte 1914–1946. Ferdinand Schöningh, Paderborn 2020, ISBN 978-3-506-70344-6, S. 53.

З початком Першої світової війни він спочатку залишався баварським військовим уповноваженим і тепер працював у Великій штабквартирі. Під час першого переміщення штабу з Берліна до Кобленца 16/17 серпня 1914 року фон Веннінгер роздобув гектолітр баварського пива для подорожніх, що сприяло гарному настрою в колоні придворних та спеціальних поїздів, які прямували другорядними лініями до західної Німеччини, щоб уникнути затримки розгортання військ.Gerhard P. Groß: Das Große Hauptquartier im Ersten Weltkrieg (= Zeitalter der Weltkriege. Band 24). Walter de Gruyter, Berlin/Boston 2022, ISBN 978-3-11-078000-0, S. 3.

Перша світова війна і смерть Карл фон Веннінгер 7 листопада 1914 року став командиром Баварської кавалерійської дивізії, очолюючи великий підрозділ, серед інших боїв, у битві під Іпром та подальшій окопній війні у Фландрії. У березні 1915 року Веннінгер відмовився від командування та взяв на себе командування 3-ю Баварською піхотною дивізією, дислокованою в Артуа. У вересні та жовтні, під час осінніх битв під Ла-Бассе та Аррасом, дивізія неодноразово відбивала спроби противника прорватися. Під час битви на Соммі дивізія захищала сектор лісу Мартінпюйх-Фуре. У квітні 1917 року дивізія була розташована на фронті під Аррасом на південь від річки Скарп. Під час битви під Аррасом дивізія під керівництвом Веннінгера успішно відбила три британські атаки та стабілізувала фронт. За це досягнення Веннінгер був удостоєний похвали від короля Людвіга III.

5 червня 1917 року його було призначено командиром прусського 18-го резервного корпусу, який на той час дислокувався поблизу Реймса та утворював Генеральне командування Ени. Наприкінці липня 1917 року частини корпусу були перекинуті до Румунії для підтримки літнього наступу німецьких військ у Молдавії та об'єднані там з 217-ю піхотною дивізією та 62-ю австро-угорською дивізією під загальним командуванням Веннінгера як командувача-генерала.Hans Garcke: Siebenter Abschnitt. Der Krieg im Osten 1917/18. In: Max Schwarte (Hrsg.): Der Weltkampf um Ehre und Recht. Der deutsche Landkrieg. Dritter Teil. Johann Ambrosius Barth, Leipzig 1925, S. 311–315 (Unterabschnitt „5. Die Kämpfe in der Moldau im Juli und August 1917“). На третьому етапі битви при Мерешешті (битва при Варниці та Мунчелу), в якій Веннінгер взяв на себе основне планування та командування активними наступальними операціями, маючи намір використати слабкі місця противника, щоб зрештою довести наступ до успішного завершення, його війська досягли тривалого прориву наприкінці серпня 1917 року, прорвавши фронт, зайнятий російськими частинами, та захопивши село Мунчелу (на північний захід від Панчу). Під час спроб румунських військ відбити фронт після того, як німці відмовилися від наступу через надзвичайно великі втрати, Веннінгер загинув 8 вересня 1917 року під час огляду німецької форпосту на пагорбі Секулуй від румунського артилерійського снаряда. Веннінгер був другим німецьким (а також баварським) офіцером у званні генерала, який загинув у румунській кампанії, після баварського генерал-майора Максиміліана Пехта (1858—1916), який загинув у листопаді 1916 року як командир 22-ї піхотної бригади.Constantin Kiriţescu: Istoria războiului pentru întregirea României, 1916–1919. Band 2, Editura Științifică şi Enciclopedică, Bukarest 1989, S. 165–177 (Wenningers Tod S. 174).

Він дружив з художником Максом Злефогтом, який також служив фронтовим художником під час Першої світової війни та створив меланхолійну картину «Місячна ніч у Нойкастель», почувши про смерть Веннінгера в Румунії. Також зберігся рукописний лист співчуття композитора Ріхарда Штрауса до вдови, в якому він висловлює співчуття з приводу втрати її молодшої дитини та чоловіка, одного за одним.

Карл Ріттер фон Веннінгер та його дружина Коррі, разом з дочкою Неллі, заміжньою Вальдманн, та Антоном Вальдманном поховані в мюнхенському цвинтарі Вальдфрідгоф (могила 111-W-30).

Сім'я Карл Веннінгер одружився з Корнелією «Коррі» Прінс (1866—1944), 11 липня 1889 року в Ландсгуті. Вона народилася на острові Ява і була дочкою Арі Прінса, віцепрезидента Ради Голландської Ост-Індії. У подружжя народилася дочка Неллі (1891–1983) та двоє синів. Обидва сини пішли слідами батька та обрали військову кар'єру. Наймолодший син, Франц (нар. 1895), загинув 5 червня 1917 року, служачи повітряним спостерігачем поблизу Вандейля на Західному фронті. Старший син, Ральф, спочатку служив в Імперському флоті командиром підводного човна та дослужився до звання генерала авіації під час Другої світової війни. Він, як і його батько, був нагороджений орденом Pour le Mérite під час Першої світової війни. За винятком княжих родин, це єдиний випадок, коли батько та син отримали найвищу прусську нагороду за хоробрість.

Звання

Офіцер-аспірант (28 вересня 1880) Фенріх портупеї (29 березня 1881) Другий лейтенант (23 листопада 1882) Перший лейтенант (24 квітня 1891) Ротмістр (17 березня 1897) Майор без патенту (1 жовтня 1902; отримав патент 23 жовтня 1903) Оберстлейтенант (8 березня 1907) Оберст (7 березня 1909) Генерал-майор (7 березня 1912) Генерал-лейтенант (10 вересня 1914)

Нагороди

Хрест «За вислугу років» (Баварія) 2-го класу (24 роки) Орден «За військові заслуги» (Баварія) лицарський хрест 2-го класу (25 грудня 1904) корона до ордена (1 березня 1908) 3-го класу (17 вересня 1909) офіцерський хрест (15 лютого 1911) 2-го класу із зіркою і мечами (5 листопада 1914) Медаль принца-регента Луїтпольда (12 березня 1905) Орден Червоного орла 4-го класу (14 листопада 1906) 3-го класу (8 вересня 1909) 2-го класу з короною (29 грудня 1913) мечі до ордена 2-го класу (13 грудня 1916) Орден Корони (Пруссія) 3-го класу (16 вересня 1908) 2-го класу (6 березня 1912) зірка до ордена 2-го класу (7 грудня 1913) Орден Меча, лицарський хрест 1-го класу (Швеція; 20 жовтня 1909) Орден Альберта (Саксонія) командорський хрест 1-го класу (21 вересня 1912) великий хрест з мечами (6 липня 1915) Орден «За заслуги» Баварської корони, лицарський хрест (16 серпня 1913) Орден Фрідріха (Вюртемберг), командорський хрест 1-го класу (6 липня 1914) Орден Генріха Лева, командорський хрест 1-го класу (6 липня 1914) Залізний хрест 2-го класу (7 лютого 1915) 1-го класу (2 червня 1915) Хрест «За військові заслуги» (Брауншвейг) (16 березня 1915) Хрест «За військові заслуги» (Австро-Угорщина) 2-го класу з військовою відзнакою (9 жовтня 1915) Військовий орден Максиміліана Йозефа, лицарський хрест (23 квітня 1917) Pour le Mérite (1 травня 1917)

Примітки

Література

Max Spindler (Hrsg.), Walter Schärl: Die Zusammensetzung der Bayerischen Beamtenschaft von 1806 bis 1918. Verlag Michael Lassleben, Kallmünz/Opf. 1955, S. 273 (online verfügbar). Othmar Hackl: Die Bayerische Kriegsakademie (1867–1914). C.H. Beck’sche Verlagsbuchhandlung, München 1989, ISBN 3-406-10490-8, S. 602–603. Hanns Möller: Geschichte der Ritter des Ordens pour le mérite im Weltkrieg. Band II: M–Z. Verlag Bernard & Graefe, Berlin 1935, S. 488–489. Rudolf Kramer, Otto Freiherr von Waldenfels: Virtuti pro Patria. Der königlich bayerische Militär Max-Joseph-Orden. Selbstverlag des bayerischen Militär-Max-Joseph-Ordens, München 1966, S. 185, 428.

Посилання

Веннігер на сайті The Prussian Machine. Коротка біографія.