Методологі́чний апріори́зм — епістемологічний та методологічний підхід у суспільних науках (насамперед в економічній теорії та праксеології), згідно з яким фундаментальні засади наукового знання про людську діяльність є апріорними — тобто такими, що передують будь-якому емпіричному досвіду, пізнаються суто раціональним шляхом і не потребують перевірки чи спростування фактами досвіду або статистикою.
У межах цього підходу вся система економічних законів логічно й дедуктивно виводиться з базової, самоочевидної аксіоми дії — твердження про те, що людина діє свідомо, застосовуючи суб'єктивно обрані засоби заради досягнення власних цілей. Оскільки людські наміри, плани та цінності неможливо спостерігати чи виміряти фізично, прихильники апріоризму наполягають на строгому методологічному дуалізмі, відкидаючи перенесення методів природничих наук (сцієнтизм) у дослідження суспільства через відсутність у ньому постійних кількісних величин (констант) та неможливість лабораторного експерименту.
Методологічний апріоризм є визначальною рисою Австрійської школи економіки (Карл Менгер, Людвіг фон Мізес, Мюррей Ротбард, Фрідріх фон Гаєк). Він сформувався наприкінці XIX століття під час відомої «суперечки про методи» (Methodenstreit) як заперечення німецького історицизму, а в XX—XXI століттях розвивався як послідовна методологічна альтернатива позитивізму, емпіризму та неокласичним математичним моделям рівноваги.
Історико-філософські витоки та епістемологічний фундамент
Генезис суб'єктивістського методу Витоки методологічного підходу, на якому базується апріоризм, сягають праць пізніх іспанських схоластів XVI століття (Саламанкська школа), а також мислителів традиції laissez-faire XVII–XVIII століть, які першими звернули увагу на суб'єктивну природу людських оцінок та органічний характер формування ринкових інститутів. Систематичний науковий інструментарій цього підходу сформулював засновник Австрійської школи Карл Менгер.
Фундаментальне обґрунтування методу відбулося під час відомої «суперечки про методи» (Methodenstreit) наприкінці XIX століття між Менгером та очільником Німецької історичної школи Густавом фон Шмоллером. Історична школа стверджувала, що універсальних економічних законів не існує, а економічна наука повинна зводитися до накопичення та опису конкретно-історичних фактів. На противагу цьому Менгер довів, що суспільні інститути (гроші, ринки, правові звичаї) не є результатом централізованого державного задуму чи випадковими історичними фактами. Вони виникають еволюційно як непередбачуваний наслідок незліченних індивідуальних актів вибору людей, які прагнуть задовольнити свої природні потреби. Згідно з Менгером, фундаментальні закони людських потреб та вибору є універсальними, а тому спроба виправляти теоретичні принципи економіки за допомогою емпіричних спостережень є методологічним абсурдом — аналогічним спробі математика виправляти аксіоми геометрії шляхом вимірювання фізичних предметів лінійкою.
Композитивний (синтетичний) метод Для пояснення складних соціальних явищ австрійська традиція поєднала методологічний індивідуалізм із так званим «композитивним» (або синтетичним) методом. Цей підхід демонструє дзеркальну відмінність між пізнавальним процесом у природничих та суспільних науках (методологічний дуалізм):
У природничих науках дослідник починає зі спостереження складних комплексних явищ матеріального світу (рух планет, хімічні реакції, організми) і рухається аналітично всередину — розкладаючи цілісність на простіші елементи (молекули, атоми, клітини), оскільки внутрішня сутність матерії не дана нам безпосередньо. У суспільних науках пізнавальний рух відбувається у зворотному напрямку. Досліднику від самого початку безпосередньо відомі первинні елементи — це категорії людського розуму, плани, наміри, мотиви та суб'єктивні оцінки індивідів. Завдання вченого полягає не в розчленуванні, а в «компонуванні» (синтезі): виходячи зі зрозумілої логіки дій окремої людини, теоретично реконструювати походження та функціонування складних соціальних цілісностей (цін, ринкового порядку, грошового обігу).
Отже, суспільствознавець уже на початку дослідження володіє фундаментальними засадами явищ, оскільки сам є дійовою особою і розуміє значення та сенс людської діяльності зсередини.
Аксіома дії та синтетичне апріорі Центральним ядром методологічного апріоризму є аксіома дії (Axiom of Action): фундаментальне твердження про те, що людина діє свідомо, тобто застосовує суб'єктивно обрані засоби для досягнення бажаних цілей, прагнучи перейти від менш задовільного стану до більш задовільного.
Теоретики апріоризму доводять, що ця аксіома долає жорстку дихотомію логічного позитивізму, який визнавав лише два типи суджень: Аналітичні апріорні — судження, що є істинними за визначенням, але є тавтологіями і не несуть нової інформації про світ (як-от математичні тотожності); Синтетичні апостеріорні — судження, що описують реальність, але базуються суто на чуттєвому досвіді й завжди вимагають емпіричної перевірки.
Спираючись на філософію Іммануїла Канта, праксеологи стверджують, що аксіома дії є синтетичним апріорним судженням. Вона несе змістовну, нетривіальну інформацію про реальний світ і водночас є безумовно істинною ще до будь-якого конкретного емпіричного спостереження, оскільки випливає із самої структури людського розуму.
Істинність аксіоми дії обґрунтовується за допомогою трансцендентального аргументу та неможливості її спростування без потрапляння в перформативне протиріччя. Будь-яка людина, яка намагається заперечити аксіому дії (висуваючи аргументи, формулюючи тези та ведучи дискусію), здійснює свідому й цілеспрямовану діяльність: вона обирає засоби (слова, логіку) задля досягнення мети (переконати опонента). Таким чином, критик апріоризму в самому процесі заперечення практично підтверджує істинність того, що намагається спростувати. За своєю логічною силою цей аргумент подібний до принципу Рене Декарта («Cogito, ergo sum»), де сам факт сумніву в мисленні є незаперечним актом мислення.
Методологічний дуалізм та критика сцієнтизму
Критика перенесення методів природознавства («сцієнтизму») Представники Австрійської школи та прихильники методологічного апріоризму рішуче відкидають сцієнтизм — механічне та некритичне перенесення методів природничих наук у сферу дослідження суспільства. В основі цього розмежування лежить методологічний дуалізм, зумовлений принциповою різницею між предметами дослідження:
Природничі науки вивчають матеріальний світ («розчакловану природу»), де об'єкти позбавлені свідомості, власних цілей, волі чи мотивів, а всі процеси підпорядковані законам фізичного детермінізму. Суспільні науки досліджують світ людини, який є світом суб'єктивних значень, думок, планів і намірів. Соціальні явища неможливо спостерігати як суто фізичні рухи матерії: будь-який фізичний акт набуває характеру людської дії лише через сенс, який у нього вкладає дійова особа.
Звідси випливає теза про теоретичну навантаженість фактів у соціальних дисциплінах. Будь-які «історичні факти» чи статистичні дані не існують у чистому вигляді, доступному для безпосереднього чуттєвого сприйняття. Вони самі є результатом попереднього відбору та інтерпретації за допомогою апріорних теоретичних схем людського розуму. Отже, економічна теорія логічно передує будь-якому збору історичних або статистичних даних, а не виводиться з них.
Відсутність кількісних констант та неможливість експерименту Другим фундаментальним аргументом проти емпіричного підходу в економіці є відсутність сталих кількісних пропорцій у людській поведінці. Якщо у фізиці чи хімії існують постійні величини (константи), що уможливлює точні математичні розрахунки та вимірювання, то в сфері людської діяльності таких констант немає. Людські оцінки, знання, технологічний контекст та шкали переваг безперервно змінюються під впливом суб'єктивного досвіду, навчання та волі, тому реакція людей на однакові подразники в різні моменти часу ніколи не буває абсолютно тотожною.
Крім того, в суспільних науках неможливо провести контрольований лабораторний експеримент за принципом ceteris paribus («за інших рівних умов»). Економіст завжди має справу зі складними, комплексними та унікальними історичними подіями, на перебіг яких одночасно впливає безліч чинників, які неможливо ізолювати в лабораторії.
З цієї причини тестування точної апріорної теорії за допомогою емпіричних спостережень вважається методологічною помилкою. Як зазначав Карл Менгер, спроба спростувати теоретичний економічний закон конкретним історичним фактом є настільки ж абсурдною, як спроба геометра виправити або перевірити істинність теореми Піфагора шляхом вимірювання реальних фізичних трикутників лінійкою.
Еволюція апріоризму в австрійській традиції
Радикальний («чистий») апріоризм Людвіга фон Мізеса Людвіг фон Мізес здійснив найбільш безкомпромісну систематизацію методологічного апріоризму, перетворивши його на фундамент праксеології — універсальної теоретичної науки про людську діяльність. Спираючись на кантіанську традицію, Мізес розглядав аксіому дії як апріорну категорію людського мислення, логічно вмонтовану в саму структуру нашого розуму.
Згідно з Мізесом, людська діяльність є фундаментальною категорією: людина принципово не здатна мислити про поведінку своїх ближніх інакше, як через категорії засобів, цілей, вибору та прагнення перейти від менш задовільного стану до більш задовільного. Оскільки аксіома дії та її логічні наслідки не виводяться з досвіду, а передують йому, уся будівля економічної науки (теорія цінності, грошей, процента та ринкового обміну) постає системою строго дедуктивних теорем. Її висновки мають універсальну чинність для будь-якого суспільства незалежно від історичної епохи чи культури.
Арістотелівсько-томістський реалізм Мюррея Ротбарда Мюррей Ротбард послідовно захищав мізесівську дедуктивну систему, яка отримала назву «крайній апріоризм», проте запропонував інше філософське обґрунтування її вихідної точки. Замість кантівського трансценденталізму він звернувся до реалістичної традиції Арістотеля та Томи Аквінського.
Ротбард стверджував, що аксіома дії є не просто «законом мислення», а очевидним «законом реальності», який людина відкриває через універсальний внутрішній досвід (інтроспекцію) та безпосередній контакт із зовнішнім світом. Хоча таке розуміння спирається на досвід у широкому філософському сенсі, воно кардинально відрізняється від сучасного позитивістського емпіризму: цей фундаментальний закон буття є самоочевидним, не може бути спростований жодним експериментом і слугує непорушним підґрунтям для подальших суто дедуктивних логічних висновків.
Епістемологічний поворот Фрідріха фон Гаєка: від чистої логіки до феноменів складності Фрідріх фон Гаєк запропонував більш гнучку методологічну модель, яка протягом його життя зазнала значної еволюції:
На ранньому етапі (1930–1940-ві роки) Гаєк прагнув дистанціюватися від «чистого» апріоризму Мізеса. Він розрізняв формальну «Чисту Логіку Вибору», аксіоми якої є апріорними для індивіда, та реальну економічну теорію. Гаєк наголошував, що пояснення соціальної взаємодії неминуче вимагає емпіричних припущень щодо того, як саме суб'єкти здобувають та передають розпорошені знання на ринку, тому на цьому рівні економіка набуває рис емпіричної науки. На зрілому етапі (з 1950-х років) Гаєк знову зблизився з апріорною позицією. Він дійшов висновку, що через надзвичайну складність соціальних взаємодій економічну теорію неможливо верифікувати або спростувати одиничними фактами досвіду, подібно до логіки чи математики, а її надійність оцінюється внутрішньою логічною несуперечливістю.