Ґодзі́лла — імовірна змінна зоря в галактиці Сонячний Спалах з червоним зміщенням z = 2,37 (або 10,9 мільярда світлових років від Землі), що спостерігається через гравітаційну лінзу PSZ1 G311.65-18.48. Спочатку її ідентифікували в північно-західній дузі як можливу транзієнтну подію на зображеннях, отриманих космічним телескопом Габбла.
Зоря отримала свою назву на честь героя японських фільмів, монстра Ґодзілли, що вказує на її монструозну природу. Серед інших зір, названих на честь інших істот з тієї ж серії фільмів — та , остання має багато спільних рис із Ґодзіллою.
Станом на жовтень 2022 року Ґодзіллу вважали найяскравішою зорею, доступною для спостережень. Цю інтерпретацію підкріплювала гіпотеза, що зоря переживає період тимчасового підвищення світності, який триває щонайменше сім років, у поєднанні з оціненим коефіцієнтом збільшення щонайменше у 2000 разів.
Деякі спектральні особливості Ґодзілли нагадують характеристики інших змінних зір у галактиці Чумацький Шлях, як-от Ета Кіля, що може свідчити про наближення зорі до кінця свого життєвого циклу. Висловлювали припущення, що Ґодзілла проходить через етап, подібний до Великого виверження Ети Кіля у XIX столітті, під час якого зоря, імовірно, була однією з найяскравіших у Всесвіті зі світністю близько . Однак спостереження інструментом NIRSpec на телескопі Джеймса Вебба у 2023 році показали, що емісійна лінія Hα не настільки широка, як очікувалося б від події штибу Великого виверження. Це поставило таку інтерпретацію під сумнів.
Екстремальне збільшення Ґодзілли внаслідок гравітаційного лінзування частково зумовлене сусідньою субструктурою, ймовірно, карликовою галактикою, невидимою на знімках космічного телескопа Габбла (але нещодавно виявленою на нових зображеннях телескопа Джеймса Вебба), яка також розташована близько до критичної кривої скупчення. Вважають, що в цій раніше не спостережуваній субструктурі переважає темна матерія.
Дослідження 2024 року показало, що ультрафіолетове випромінювання Ґодзілли в системі відліку джерела та небулярні емісійні лінії, виміряні за допомогою інструментів MUSE та X-shooter на Дуже великому телескопі, можна кількісно пояснити як випромінювання зоряного скупчення віком 4–6 млн років та масою в мільйони сонячних мас, збільшеного у 500—2000 разів. Автори зазначають, що іонізований газ, який є джерелом небулярного випромінювання Ґодзілли, збагачений азотом і, можливо, також киснем та гелієм. Вони припускають, що цей газ — це зоряний вітер і викиди наднових, які сконденсувалися в гравітаційному полі зоряного скупчення і збуджуються іонізаційним зоряним випромінюванням. З огляду на те, що не було виявлено часової змінності потоку, яка мала б виникати через ефекти мікролінзування всередині скупчення, але згладжувалася б, якби джерело складалося з багатьох зір, дослідження припускає, що коефіцієнт збільшення Ґодзілли нижчий, ніж вважали раніше, і становить сотні разів. Це ставить під сумнів гіпотезу, що у світлі Ґодзілли домінує одна або кілька сильно збільшених зір.
Дослідження 2025 року, що спиралося на спостереження приладів NIRCam і NIRSpec IFU телескопа Джеймса Вебба, запропонувало гібридний сценарій. За ним Ґодзілла не є ані єдиною сильно збільшеною зорею, ані цілим зоряним скупченням, а радше частиною зоряного скупчення, що містить унікальне джерело емісійних ліній. Дослідження визначило згусток 4 як менш збільшений аналог Ґодзілли та сусідніх P-вузлів, зважаючи на їхні схожі позиції на діаграмі «колір — колір» та спільну потужну емісію O I λ8449. Оскільки ця емісія O I, що накачується лінією Lyβ, походить від компактного джерела, порівняння її потоку між Ґодзіллою та згустком 4 забезпечує надійнішу оцінку коефіцієнта збільшення. Дослідження виявило, що хоча потік O I λ8449 Ґодзілли у 30–100 разів яскравіший за відповідний показник на зображеннях згустку 4, її зоряний континуум яскравіший лише у 8–10 разів. Це вказує на те, що Ґодзілла містить лише 10–25 % від загального зоряного світла згустку 4. На основі цього автори дійшли висновку, що зоряний континуум походить від кількох зір, тоді як емісійні лінії виникають зі щільних газових згущень, аналогічних до вузлів Вайгельта в системі Ета Кіля. Дослідження оцінило коефіцієнти збільшення в діапазоні від ≈600 до ≈25 000 залежно від застосованої моделі лінзування. Хоча дедалі більше доказів свідчить про те, що Ґодзілла не є однією зорею, точний масштаб збільшення, а також приблизна кількість або загальна маса зір, які вона містить, залишаються предметом майбутніх досліджень.
Примітки