Закон про Федеральну резервну систему було прийнято 63-м Конгресом Сполучених Штатів та підписано президентом Вудро Вільсоном 23 грудня 1913 року. На основы цього закону було створено Федеральну резервну систему, центральну банківську систему Сполучених Штатів.
Після виборів 1912 року, на яких демократи отримали контроль над Конгресом та посадою президента, президентом Вілсоном, конгресменом Картер Гласс і сенатором Роберт Латам Оуен було внесено законопроект про створення центрального банку. Пропозиція сформувалася в результаті дебатів між прибічниками приватного контролю над центральним банком, серед яких були прихильники попереднього плану Олдріча, і тими, хто виступав за державний контроль, включаючи прогресистів, таких як Вільям Дженнінгс Браян. Президент Вілсон визначив цей законопроект як пріоритетну частину своєї внутрішньої програми «Нова свобода», і в результаті він був прийнятий Конгресом.
Закон про Федеральну резервну систему створив Федеральну резервну систему, яка складається з дванадцяти регіональних федеральних резервних банків, що несуть спільну відповідальність за управління грошовою масою, надання позик та здійснення нагляду за банками, а також за виконання функцій кредитора останньої інстанції . Також було створено Раду керуючих Федеральної резервної системи, члени якої призначаються президентом. В 1933 року було прийнято Закон про банківську діяльність, який вніс зміни до Закону про Федеральну резервну систему, створивши Федеральний комітет з відкритого ринку, що контролює операції Федеральної резервної системи на відкритому ринку. Пізніша поправка вимагала від Федеральної резервної системи прагнути максимальної зайнятості, стабільних цін та помірних довгострокових процентних ставок.
Огляд Закон про Федеральну резервну систему сформував систему приватних та державних структур. Приватних регіональних банків Федеральної резервної системи повинно було бути щонайменше вісім і не більше дванадцяти. В результаті їх було створено дванадцять, і кожен з них мав різні філії, раду директорів та межі округів. Рада Федеральної резервної системи, яка складається з семи членів, була створена як керівний орган ФРС. Кожен член призначається президентом США та затверджується Сенатом США. У 1935 році Раду було перейменовано та реструктуризовано. Також у рамках Федеральної резервної системи було створено Федеральний консультативний комітет з 12 членів та єдину нову валюту Сполучених Штатів – банкноту Федеральної резервної системи. Закон про Федеральну резервну систему створив національну валюту та грошову систему, які могли б ефективно реагувати на стреси в банківській системі та створювати стабільну фінансову систему. Метою цієї системи було забезпечити постійний доступ до грошей та кредитів у часи фінансових криз. З метою створення національної грошової системи та фінансової стабільності Закон про Федеральну резервну систему також передбачав багато інших функцій та фінансових послуг для економіки, таких як кліринг та інкасація чеків для всіх членів Федеральної резервної системи.
Після прийняття Закону про Федеральну резервну систему Конгрес вимагав, щоб усі банки, які мають національну ліценцію, стали членами Федеральної резервної системи. Ці банки були зобов'язані придбати певні акції у своїх регіональних Федеральних резервних банках та відкласти певну суму безвідсоткових резервів у своїх відповідних резервних банках. З 1980 року всі депозитарні установи були зобов'язані відкладати резерви у Федеральній резервній системі. Такі установи мають право на певні послуги Федеральної резервної системи. Банкам, зареєстрованим у штатах, було надано можливість стати членами Федеральної резервної системи, і у разі реалізації цієї можливості вони мали частково підпадати під нагляд з боку Федеральної резервної системи. Банки-члени отримали право доступу до дисконтних кредитів у дисконтному вікні у своїх резервних банках, до 6% річних дивідендів у своїх акціях Федеральної резервної системи та до інших послуг.
Передісторія Центральний банкінг протягом історії Сполучених Штатів реалізовувався у різних інституційні форми. Ці інституційні форми розпочалися з Першого та Другого банків Сполучених Штатів, які значною мірою підтримував Александр Гамільтон .
Перший банк Сполучених Штатів Американська фінансова система була дуже фрагментована після Війни за незалежність США . Уряд був обтяжений великими боргами воєнного часу, а нова республіка потребувала сильної фінансової установи, щоб забезпечити країні фінансову базу. Александр Гамільтон і Томас Джефферсон мали протилежні погляди щодо того, чи можуть США отримати вигоду від національної фінансової установи європейського зразка. Гамільтон виступав за побудову сильного централізованого політичного та економічного інституту для вирішення фінансової проблеми країни. Він стверджував, що центральний банк міг би впорядкувати грошову систему США, управляти доходами та платежами уряду, а також надавати кредити як державному, так і приватному секторам. З іншого боку, Джефферсон з недовірою ставився до центрального банку, оскільки, як він стверджував, це підірве демократію. Джефферсон та члени Конгресу з Півдня також вважали, що сильна центральна фінансова установа служитиме комерційним інтересам півночі за рахунок сільськогосподарських інтересів Півдня, чиї кредити надавали місцеві банки в післявоєнні часи. Перший банк Сполучених Штатів був заснований у 1791 році та отримав ліцензію на двадцять років. Уряд США був найбільшим акціонером банку. Незважаючи на статус акціонера, уряду не дозволялося брати участь в управлінні банком. Банк приймав депозити, випускав банкноти та надавав короткострокові позики уряду. Він також функціонував як розрахунковий центр для державного боргу. Банк також мав право регулювати діяльність банків, зареєстрованих державою, щоб запобігти перевиробництву банкнот. Хоча дехто приписував банку допомогу в стабілізації державних фінансів та вплив на економіку в цілому, але це залишається дискусійним питанням. Багато прихильників Джефферсона стверджували, що банк був неконституційним і зосередив занадто багато фінансової влади в централізованій установі. У 1811 році термін повноважень першого банку Сполучених Штатів не було продовжено через один голос як у Палаті представників, так і в Сенаті
Другий банк Сполучених Штатів Після війни 1812 року економічна нестабільність спричинила необхідність створення Другого національного банку. Через розширення грошової маси та відсутність нагляду, діяльність окремих банків спричинила високу інфляцію. У 1816 році було створено Другий національний банк зі статутом на двадцять років. Три роки по тому, під час паніки 1819 року, другий банк Сполучених Штатів звинуватили у надмірному кредитуванні під час земельного буму, внаслідок чого було посилено кредитну політику. Другий банк був непопулярним серед західних та південних банків, зареєстрованих у штатах, а його конституційність була поставлена під сумнів. Президент Джексон мав вступити на посаду і хотів би покінчити з чинним центральним банком під час свого президентства. Виходячи з того, що банк надавав перевагу незначній економічній та політичній еліті за рахунок більшості населення, Другий банк став приватним після закінчення терміну дії його статуту в 1836 році та мав бути ліквідований у 1841 році.
Потім протягом майже 80 років США не мали центрального банку після того, як термін дії статуту Другого банку Сполучених Штатів закінчився. Після різних фінансових панік та криз, особливо серйозної у 1907 році, деякі американці переконалися, що країні потрібна певна банківська та валютна реформа, яка б, у разі фінансової паніки, забезпечила резерв ліквідних активів, а також дозволила б сезонно розширюватися та скорочуватися валюті та кредиту в економіці США.
Дещо з цього було зафіксовано у звітах Національної валютної комісії (1909–1912), яка була створена згідно із Законом Олдріча-Вріланда 1908 року. До звіту Комісії, поданого до Конгресу 9 січня 1912 року, були включені рекомендації та проекти законодавства з 59 розділів щодо запропонованих змін до банківського та валютного законодавства США. Report of the National Monetary Commission . January 9, 1912, letter from the Secretary of the Commission and a draft bill to incorporate the National Reserve Association of the United States, and for other purposes. Sen. Doc. No. 243. 62nd Congress. U.S. Government Printing Office. 1912. Запропонований закон був відомий як « План Олдріча», тому що був названий на честь голови Комісії, сенатора-республіканця Нельсона В. Олдріча з Род-Айленда.
План передбачав створення Національної резервної асоціації з 15 регіональними відділеннями та 46 географічно розподіленими директорами, переважно з банківської професії. Резервна асоціація мала на меті надавати екстрені позики банкам-членам, друкувати гроші та діяти як фіскальний агент уряду США. Державні та національно ліцензовані банки повинні буди мати можливість підписатися на певні акції у своєму місцевому відділенні асоціації. Загальновизнано, що основні напрямки Плану були сформульовані на таємній зустрічі на острові Джекілл у листопаді 1910 року, на якій були присутні Олдріч та інші впливові фінансисти.
Оскільки план Олдріча надавав уряду занадто мало повноважень, сільські та західні штати висловлювали сильний опір через побоювання, що він стане інструментом банкірів, зокрема Грошового фонду Нью-Йорка. See also book review. Дійсно, з травня 1912 року по січень 1913 року Комітет Пуджо, підкомітет Комітету Палати представників з питань банківської справи та валюти, проводив слідчі слухання щодо нібито Грошового трасту та його взаємопов'язаних директоратів. Ці слухання проходили під головуванням члена Палати представників Арсена Пуджо, представника Демократичної партії від штату Луїзіана.
На виборах 1912 року Демократична партія здобула контроль над Білим домом та обома палатами Конгресу. У програмі партії була висловлена рішуча опозиція до плану Олдріча. Платформа також закликала до систематичного перегляду банківського законодавства таким чином, щоб це полегшило фінансову паніку, безробіття та бізнес-депресію, а також захистило б громадськість від «домінування так званого Грошового трасту». Однак остаточний план був досить схожим на план Олдріча, з кількома змінами. ЦІ зміни вніс сенатор Картер Гласс. Зміни в банківській та валютній системі Сполучених Штатів, Звіт Палати представників № 69, 63-й Конгрес, що додається до HR 7837, від Комітету Палати представників з питань банківської справи та валюти, було подано Палаті Конгресу Картером Глассом 9 вересня 1913 року. Обговорення недоліків чинної на той час банківської системи, а також недоліків плану Олдріча та цитат з платформи Демократичної партії 1912 року буор викладено у відповідному звіті на сторінках 3–11. Parthemos, James. "The Federal Reserve Act of 1913 in the Stream of U.S. Economic History" , Federal Reserve of Richmond Economic Review, Richmond, July 1987. Retrieved on 11 November 2013.
Історія законодавства Спроби реформувати валютну та банківську систему в Сполучених Штатах були ще до запровадження HR 7837. Перша спроба трансформації законодавства такого типу з'явився з Першим банком Сполучених Штатів у 1791 році. За підтримки Александра Гамільтона, ця ініціатива включала триетапне розширення федеральних фіскальних та монетарних повноважень (включаючи федеральні податки на монетний двір та акцизи). Також були спроби продовжити термін дії статуту цього банку, але вони зазнали невдачі до закінчення терміну дії статутів у 1811 році. Фінансування війни 1812 року паперовими грошима призвело до інфляції. Банкам дозволили відмовитися від викупу заборгованості в натурі, водночас змушуючи своїх боржників повертати борги у звичайному режимі. У 1816 році Конгрес США заснував Другий банк, який проводив політику скорочення. Термін дії статуту Другого банку закінчився у 1836 році, залишивши США без центрального банку майже на вісімдесят років.