Акрити

Акри́ти (, мн., , одн., від давньогрец. ᾰ̓́κρον, кордон) — термін, який використовувався у Візантійській імперії у IX—XI століттях для позначення прикордонних воїнів, які охороняли східний кордон імперії, що межував із мусульманськими державами Близького Сходу. Оспівані та прикрашені легендарними рисами подвиги акритів стали основою візантійського «національного епосу» «Дигеніс Акрит» та циклу акритичних пісень.

Історія

Термін походить від давньогрецького слова akron (, у множині akra), що означає або . Подібні прикордонні війська — лімітанеї — використовувалися у пізньоримській армії та ранньовізантійських арміях для охорони кордонів ().

В офіційному візантійському вжитку термін не мав технічного значення і використовувався описово; ним загалом позначали як захисників, так і мешканців східної прикордонної зони, зокрема їхніх мусульманських сусідів. Популярний образ акритів значною мірою сформувався під впливом їхнього зображення в акритичних піснях і пов'язаний із військовими підрозділами, розташованими вздовж кордону імперії. Насправді візантійські війська, дислоковані на окраїнах імперії, являли собою поєднання професійних військових і місцевого фемного ополчення, а також нерегулярних підрозділів, які становили загони власне акритів або апелатів (, дослівно — «викрадачі худоби», іррегулярні легкі прикордонні війська).

Це були легкі піхотинці, набрані серед корінного візантійського населення та вірмен. До кінця X століття відвоювання значної частини територій на Сході призвело до того, що перші з них часто мали змішане етнічне та релігійне походження. Це уособлював легендарний Дигеніс Акрит: «дигеніс» означає «двох родів», тобто «ромейського» (візантійського/грецького) та «сарацинського».

Апелати, роль і тактика яких описані у творі Никифора II Фоки «De velitatione bellica», виконували функції нападників, розвідників і прикордонників у постійній прикордонній війні між Візантією та її східними сусідами, яка проходила у формі сутичок і набігів. Окрім легкої піхоти, прикордонні сили посилювала легка кіннота, відома як трапезити або тасинарії. У разі великого арабського набігу (газія) вони мали підняти тривогу, сприяти евакуації місцевого населення до різних укріплень, а також переслідувати й турбувати ворожі сили, доки не прибудуть підкріплення.

Багато акритів були членами окремої Вірменської церкви, і більшість із них захищала єретиків.The Fall of Constantinople 1453, Steven Runciman, page 23

Нерідко вони також займалися розбоєм — на Балканах їх називали хонсарами ФЕОДОСИЙ ТЫРНОВСКИЙ - Древо, отрытая православная энциклопедия, від болгарського слова «злодії», а в епосі про Дигеніса апелати є розбійниками. Досі дискутується питання, чи отримували ці люди військові земельні наділи, як інші воїни, для їх обробітку, чи жили за рахунок доходів від дрібних земельних володінь, зосереджуючись на своїх військових обов'язках. Водночас їхні командири походили з місцевої аристократії.

Наприкінці X століття значення акритів почало зменшуватися, оскільки візантійські завоювання посунули кордон на схід, а система його оборони зазнала докорінної перебудови: менші феми були об'єднані у п'ять великих регіональних командувань на чолі з дуксом, а присутність професійних військ (тагми — елітні полки, софрмованв при Костянтині V) значно посилилася. У першій половині XI століття візантійці стикалися на Сході з незначною небезпекою, тому дозволили своїй військовій силі послабитися. Унаслідок цього вони не змогли зупинити стрімке просування сельджуцьких турків у Малій Азії.

Цей інститут у формі війська, яке набиралося з місцевих жителів в обмін на земельні наділи та звільнення від податків, було відновлено за правління Мануїла I Комніна (р. 1143—1180), коли він реорганізував феми у відвойованій західній частині Малої Азії. Про нього також відомо в період існування Нікейської імперії, де акрити охороняли анатолійський кордон, особливо в районі долини Меандру, від вторгнень тюркських кочівників. Однак їхня прихильність до династії Ласкаридів спонукала їх до повстання проти узурпатора, імператора Михаїла VIII Палеолога, у 1262 році. Після придушення повстання акритів зарахували до регулярної армії, а їхні податкові привілеї скасували. Унаслідок цього протягом одного покоління вони фактично припинили існування, відкривши шлях до повної втрати візантійських володінь у Малій Азії в першій половині XIV століття.

Сьогодні греки й надалі називають мешканців Греції, які живуть поблизу кордонів, «акритами» — як пережиток минулого.

Див. також Дигеніс Акрит Девгенієве діяння Роман IV Діоген

Джерела * A. A. Vasiliev, Byzantine feudalism

Примітки