Черні́гівка — селище в Україні, адміністративний центр Чернігівської селищної громади Бердянського району Запорізької області. Найпоширенішим прізвищем в Чернігівці є прізвище Хлепітько. Населення — 5500 осіб (2022).
Історія
Від заснування до перетворення на волосний центр у 1838 році Заснували Чернігівку у 1783 році переселенці з Чернігівського воєводства — жителі сіл Великі і Малі Бубни, Меджери, Рогинець та інші (нині — Роменського району Сумської області), Колісники (нині — Ніжинський район Чернігівської області). Звідки й відповідна назва.
Першими осадчими (поселенцями) були Іван Панасенко, Антон Полулях, Максим Крутько та Василь Савченко.
На початку XIX століття, у 1802 році, сюди переселилися селяни з Катеринославської, а в 1804 — році з Могильовської губерній, останні ще й заснували с. Могилянськ (Могиляни).
У 1806 році в селі проживало 2078 мешканців. Попри те, що навколо було багато незайманої землі, селянські двори тулилися один до одного — напади кочівників-ногайців примушували триматися гурту.
У міру переселення ногайців до Османської імперії та намагання уряду зосередити їх з 1821 року близько моря (м. Ногайськ), чернігівці стали розселятися хуторами, число яких швидко зростало. В сорокових роках хуторяни відокремились від села і утворили самостійні поземельні общини — Стульневе, Бегим-Чокрак, Верхній Токмак і хутір Зубів, який відокремився в свою чергу від села Верхній Токмак, але продовжував до 1880 року складати з ним одне сільське товариство.
Від 1838 до столипінської реформи 1907—1908 рр. 1838 року село стає волосним центром і в ньому в 656 дворах проживає понад 4 тис. мешканців. Як уже згадувалося, до початку п'ятдесятих років XIX століття в користуванні надільною землею практикувалося захоплення.
1852 року, внаслідок швидкого зростання населення Чернігівки, землекористування селян обмежили 15 десятинами наділу на ревізьку душу. Решта приписаної до Чернігівки землі відрізалась, як «зайва», щоправда, її дозволялося використовувати під сінокіс та пасовища, але розорювати заборонялось.
Чернігівці користувались землею на общинних засадах. Землемір, що проводив нарізку землі за дорученням палати Державного Майна, навчав селян, як ділити землю і навіть схиляв їх до необхідності переділу. При відмежуванні від общин «зайвої» землі жителі нижньої частини села відокремилися від верхньої і створили нову поземельну общину — Низянську під № 2. У 1854 році в селі відбувся перший переділ землі з розрахунку 8 десятин на ревізьку душу. Решта землі відійшла під толоку. Потім в період до 1873 року було ще два переділи землі, також за ревізькими душами.
До 1862 року село користувалося великими господарськими перевагами. Селяни, маючи велику кількість зайвої землі», таємно її розорювали. Так, селяни Низян вночі переставили межові знаки, і таким чином користувались 600 десятинами землі, яка належала верхній частині села. Дізнавшись про це, жителі верхньої частини села особливо не засмутилися, оскільки біля їхніх угідь знаходилась теж достатня кількість «излишней земли», якою вони й користувались.
1862 року на «излишнюю землю» прийшли нові поселенці (з сіл Новоказанкувате та Новополтавка), і одразу стало тісно. Толока була значно зменшена і на ній доводилось тримати всю худобу, яка раніше паслась на «излишней земле». Пішли суперечки за кожен клаптик землі, судилися, до бійок доходила справа. В результаті, в 1873 році приїхав чиновник з землеміром для вивчення їх справи і перевірки межі. Після перевірки межі верхня частина села в свою чергу розпалась на дві поземельні общини: № 1 Токмачанську та № 3 Сисикулацьку. Причиною розпаду були чисто господарські міркування: близькість до своїх полів і вигонів, зручність переїзду через річку та інше. Община № 1 пішла ще далі: вона розбила свої угіддя на дві частини, і кожна половина — община отримала свій наділ в своїй половині незалежно від іншої. Толока була посередині.
З 1873 року, в селі Чернігівка існує три поземельні общини, кожна з яких мала старосту і писаря, практично кожна з них була окремим селом. Цей поділ зберігся і після революцій, і навіть після того, як в 1957 році Токмачанська, Низянська та Сисикулацька сільські ради були об'єднані в Чернігівську селищну раду. Тільки тоді вже ці частини Чернігівки називали, здебільшого, за назвою колгоспів «Більшовик», «Калініна», «Зоря комунізму».
Розвиток капіталізму в Росії, бурхливе зростання промислових міст у післяреформенний час збільшили попит на сільськогосподарську продукцію, насамперед, на хліб. У Чернігівці тваринництво теж втратило провідне значення, а виробництво товарної пшениці стало панівним. Інтенсивне зростання населення Чернігівки спричинило значне зменшення наділів, якими з 1873 року наділялися наявні чоловічі душі. Якщо 1865 року в Чернігівці було 732 двори, в них проживало 2636 ревізьких душ, то через 15-20 років кількість дворів зросла до 1148, а наявного чоловічого населення — до 4205. В наступні роки земельний наділ на наявну душу зменшився до 4 десятин. І це при тому, що за переписом 1886 року в Чернігівці проживало 8187 чоловік, з яких 479 (86 дворів) стороннього, тобто не приписаного до земельних общин населення, яке права на надільну землю не мало.
Неоднакова кількість чоловіків в сім'ях зумовлювала й різну кількість землі, що їм належала. Поширюється класове розшарування, багатії орендують і скуповують землю. Різнились селянські господарства і кількістю інвентарю та тяглової сили.
Столипінська реформа, громадянська війна, нова економічна політика Посилився цей процес під час проведення столипінської реформи у 1907—1908 роках. Чернігівські багатії скупили 1400 десятин бідняцької землі. Розорені селяни поповнюють лави робітників, в Чернігівці розвивається промисловість (в основному переробна) та кустарні промисли, розвивається торгівля. Перед початком імперіалістичної війни 1914 року Чернігівка стала одним з найбільших сіл у Бердянському повіті Таврійської губернії. В ньому налічувалось понад 1,5 тис. дворів з населенням 16.348 осіб. Тут було 6 вулиць 12 м і 34 близько 8 метрів завширшки, небрукованих і майже неозеленених. Забудовувалась Чернігівка хатами-мазанками, критими соломою або очеретом. Центр Чернігівки мав привабливий вигляд. Там було півсотні кам'яних будинків, критих черепицею, біля красуні-церкви, збудованої прихожанами у 1824 році і освяченої на честь Різдва Божої Матері, знаходилася Ярмаркова площа, яка вночі освітлювалася гасовими лампами, тут же проводились базари та ярмарки і знаходились лавки купців Шалаєва М. Ф., Абрамовича, Гавриленка, Гордова І. К., Дрозда З. І., Лубінера А. Б., Катковського М. І. та інших.
Працювала лікарня на 15 ліжок, сім земських початкових народних училищ, церковно-парафіяльна школа і три школи грамоти, єврейська школа. Крім того, й на Низянах була церква, а в центрі — єврейська синагога.
7 (20) листопада 1917 року, відповідно до Третього Універсалу Української Центральної Ради, увійшло до складу Української Народної Республіки.
Жовтневий переворот у Петербурзі змінив і життя в Чернігівці. У січні 1918 року утворюються Токмачанський, Низянський, Сисикулацький сільревкоми. Нова влада вилучила земельні надлишки в багатіїв, і 203 родини, що зовсім не мали землі, отримали її.
Під час громадянської війни село окуповували німецькі окупанти, білогвардійці денікінського корпусу під керівництвом генерала Тілло, врангелівці — всі вони, змінюючи одне одного, грабували селян, забирали рекрутів до своїх військ.
Наприкінці 1920 року Чернігівка остаточно була зайнята червоними військами. Тоді ж вона стає центром компактного району та Надзвичайної районної наради по боротьбі з бандитизмом.
У серпні 1921 року було обрано сільські ради. 3 вересня відбувся волосний з'їзд Рад, який обрав виконком на чолі з М. Повчуном. Куркулів і торговців до виборів не допустили.
Під час імперіалістичної та громадянської воєн господарства розорилися, 60 % з них були бідняцькими, наполовину менше стало коней, а великої рогатої худоби — на 70 %. Майже вдвоє зменшилася площа посівів.
Влітку 1921 року було проведено земельну реформу: 11660 жителів Чернігівки отримали по 3 десятини на їдця. Вперше за всю історію села землю одержали не тільки чоловіки, а й жінки і діти. Навесні 1921 року були створені сільськогосподарські споживче та кредитне товариства, від яких селяни отримували насіннєві та грошові позички.
Політика продрозкладки та вищезгадані фактори, посилені посухою та неврожаєм, призвели до першого радянського голодомору. В Чернігівці голодувало 60 % населення, померло від голодної смерті близько 1000 жителів.
Уведення нової економічної політики сприяло пожвавленню в Чернігівці торгівлі, розвитку ремісництва, споживчої кооперації. Відновили роботу парові млини, олійниці, круподерні, приватні та кооперативні крамниці. Почали працювати майстерні по виготовленню сільськогосподарських знарядь, гончарний завод, а також конезавод. Разом з тим, більшовицька політика на колективізацію села призвела до того, що в селищі починають утворюватися перші сільгоспартілі, такі, як «Бджілка», де в 1921 році було об'єднано 8 сімей, артіль III Комінтерн, де працювало 11 сімей низянців, у 1924 році було організовано сільськогосподарську комуну ім. Леніна, яка пізніше, вже під назвою «Авангард», прийняла Статут сільгоспартілі.
Колективізація, Голодомор 1932—1933 років Впродовж 1927—1929 років в селі виникає 14 ТСОЗ, а держава всіляко допомагає колективістам зміцнювати господарство. Так, ТСОЗ «Вільна праця» за кредит держави придбав трактор, молотарку, 3 жниварки, таку ж техніку придбали ТСОЗи ім. 10-річчя Жовтня, «Заповіт Ілліча» та інші.
Вже наступного 1930 року почалася масова колективізація. 10 жовтня 1930 року районний з'їзд КНС відмітив успіхи в колективізації і накреслив заходи до остаточного наступу на куркуля.
Колективізація викликала супротив багатьох господарів і середняків, які проводили антиколгоспну роботу, саботували хлібозаготівлю. Більшість так званих куркулів розкуркулили, забрали їхні будинки та майно, а самі вони виїхали на Донбас. Інших репресовано і вигнано в табори на Північ. Це такі, як брати Доценки Гурій та Петро, Бережний І. Т., Бережна (Харченко) О. Г., Небаба Д. Я., Бойко Д. В. та багато інших, майже всі вони загинули там. А селянина І. Зиму з Сисикулаку було засуджено до страти. Репресії дали свої наслідки, у 1931 році колективізацію було завершено. Було утворено 9 колгоспів: «Заповіт Ілліча», ім. Тельмана, ім. Будьонного, ім. Калініна, ім. Шевченка, «Зоря комунізму», ім. Чкалова, «Гігант» та «Більшовицьким шляхом».
Значну роль у ствердженні колгоспного ладу на селі відіграла Чернігівська МТС, створена у 1930 році, велике значення МТС мала і в підготовці кадрів для села.
Наслідком нищівної політики більшовиків щодо села став найстрашніший радянський Голодомор 1932—1933 років. Голодувало все населення, дослідити повну кількість загиблих важко, відомо, що тільки по вул. Радянська та Набережна від лікарні до повороту на «Більшовик» померло з голоду 93 жителі, яких поховано на цвинтарі біля Чернігівської СШ № 1. Всього внаслідок організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 129 жителів селища.
Померли з голоду сім'я Опришко з 7 чоловік та сім'я Горобей. 5 чоловік з Сисикулаку, Стеценко І., Лехман В., Лехман Лука з Токмачан, Хлепітько І., Небаба С. з Низян та сотні інших. За неповними даними з голоду померло понад 870 жителів села. Втрати від голоду були такі значні, що для того, щоб було кому працювати в колгоспах, в усі три частини Чернігівки було переселено по 30 сімей росіян.
Не минули село й репресії 1930-х років, в які загинули також багато земляків, серед них Прокопенко О. І., Корнієнко М. І., Кузьменко Ю. С. та інші.
1930-ті—1940-ві роки Разом з тим, завдяки самовідданій праці жителів села, покращилась матеріальна база колгоспів та МТС, розвивалися промислові підприємства. На початку 1941 року тут працювали маслозавод, олійниця, паровий млин, пекарня, цех безалкогольних напоїв.