Київська митрополія (1458—1596) — період Київської митрополії в складі Вселенського патріархату Константинтинополя з центром у місті Київ, яка містила в собі ряд православних єпархій під управлінням митрополита Київського і Галицького, що розпочався в 1448 році, коли Москва самовільно обрала митрополитом на Київську катедру Іону і тим самим відокремивши Московську єпархію від Київської митрополії.
Таким чином, Київська митрополія, яка включала в себе Галицькі і Московські єпархії, опинилася розділена на дві частини: московську частину під управлінням самовільно висвяченого московським духовенством митрополита Іони і польсько-литовську частину Київської митрополії під управлінням Григорія II Болгарина. До складу Київської митрополії увійшли єпархії на території Великого Князівства Литовського (Чернігівська, Полоцька, Смоленська, Турівська, Луцька, Володимир-Волинська) та Польського королівства (Галицька, Перемишльська, Холмська). Спочатку резиденцією західноруського митрополита був Новогрудок, потім Київ і Вільно, але кафедральним містом залишився Київ.
Розділення Київської митрополії стало наслідком того, що Римська курія намагалася домогтися визнання Ферраро-Флорентійської унії православним населенням Східної Європи. З цією метою в жовтні 1458 р Константинопольський уніатський патріарх Григорій III Мамма поставив на Київську кафедру митр. Григорія (1458–1473), якого незабаром папа Пій II направив до польського короля Казимира IV Ягеллончика з проханням сприяти передачі Григорію Київської кафедри з рук митрополита Іони, котрий перебував на Московщині. У Москві Григорія не визнали і відреклися від нього, але ряд православних єпископів в Польщі і Литві йому підкорилися. Тому митрополія відтак стала поділена на дві (унійну і православну) частково після Флорентійської і більше після Берестейської унії яка спричинила протистояння православних з уніатами у Києві.
У 1470 році митрополит Григорій II під впливом православної пастви, яка не бажала перебувати під владою папи Римського, відійшов від ідей унії та повернувся в православ'я, а його митрополія увійшла в юрисдикцію православного Константинопольського патріарха.
Передісторія Центром церковного українського життя з X століття був Київ, як колиска християнства у Східній Європі. З Києва християнство ширилося на всі сусідні землі та на північ, де пізніше постало Московське князівство. Глава Київської Митрополії носив титул «Митрополит Київський і всієї Руси», і згодом йому підпорядковувались всі ієрархії в Русі (Україні), Володомиро-Суздальському (згодом Московському) князівстві, у Білій Русі та в Литві.
Наприкінці XI — на початку XII ст., з початком міжусобною боротьби між руськими (українськими) удільними князями за Київський престол, на північному сході постає нова держава Володимиро-Суздальське князівство. 1169 року суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував Київ, пограбував та спалив церкви та монастирі, вивіз багато православних святинь, ікон, коштовностей. Тоді ж відбулась перша спроба володимиро-суздальських (згодом московських) правителів поставити собі окремого митрополита. Андрій Боголюбський вислав до Константинопольського патріарха свого кандидата на митрополита Федора. Тоді патріарх не згодився на це, й висвятив Федора лише на єпископа.
У XIII столітті до України підступила монголо-татарська орда. Руські князі виступили єдиним фронтом, але зазнали нищівної поразки у битві на Калці. Північні князі в цій битві участі не брали, більше того вони першими пішли на тісні контакти з татарами й отримали від орди «ярлик» на правління. Після другого зруйнування Києва 1240 року, тепер вже татарами, він остаточно втратив значення як столиця Київської Русі.
Після цього «Київський» митрополит Максим, десь 1299 чи 1300 року, переїхав до Владимира (на Клязьмі), а 1325 року, митрополит Петро, переніс свою резиденцію до Москви, чим сильно зміцнив Московську державу. Осівши в Москві та допомагаючи розбудовувати нову державу, митрополити продовжували носити давній титул: «Митрополит Київський і всея Русі». Але в Києві та на українських землях митрополити з'являлись тільки для збирання данини та вивезення святинь. Так, на митрополита Фотія скаржилися, що він «се нине все узорчье церковное и сосуды переносить на Москву, и весь Киев пусто сотвори тяжкими пошлинами»Филарет. >История Русской Церкви. Пер. III. — C. 6.
Українське духовенство, галицько-волинські, а згодом литовсько-руські князі вважали таку ситуацію неприродною. Тому було декілька спроб заснувати, з дозволу Константинопольського патріарха, Галицьку митрополію, а згодом — Литовську митрополію. Це послужило підґрунтям для розділення давньої Руської (Української) митрополії на дві — Київську та Московську.
Становище православного духовенства в Польському королівстві й Великому князівстві Литовському відрізнявся. В єпархіях Польського королівства православне духовенство, на відміну від католицького, обкладалося податками. Православних єпископів не допускали до сенату (верхньої палати польського сейму). Відбувалася відверта торгівля церковними посадами. Чинилися релігійні утиски православного населення.
У Великому князівстві Литовському ставлення до православних було терпимим, але католикам надавалася перевага. Митрополичою та єпископськими кафедрами розпоряджався великий князь литовський. На державних землях він визначав, хто буде архімандритом або ігуменом у православному монастирі, а на приватних землях це робили князі й пани. Православна церква в складі Польщі й Литви перебувала в становищі другорядної і дуже сильно залежала від світської влади.
На умовах Кревської унії передбачалося охрещення за католицьким обрядом як самого Ягайла, так і всіх язичників-литовців; лише бояр-католиків було зрівняно у правах з польською шляхтою. Спеціальним вердиктом 1400 р. Ягайло позбавив православних підданих прав шляхетства, герба та високих посад. Все це надавалося лише католикам. У документах Віленської угоди 1401 р. йшлося про сприяння «розвою католицької справи».
Городельський привілей 1413 р. став новим актом, що знаменував поділ суспільства за релігійною ознакою та відкривав шлях до дискримінації православних. Згідно з ним католики одержували виключне право займати посади каштелянів і воєвод та брати участь у роботі державної ради. З ускладненням внутрішньополітичної ситуації ці права були поширені й на руських князів і бояр привілеями 1432 та 1434 рр. для стабілізації становища в країні. Однак чинність Городельського акту надалі неодноразово поновлювалася, аж поки у 1563 р. польський король і великий князь литовський Сигізмунд II Август не скасував його, зрівнявши у правах католицьку й православну шляхту. При цьому слід зауважити, що становище православних у ВКЛ було дещо кращим, ніж на руських землях Корони Польської, де їхня конфесія відверто принижувалася. Особливо посилилася релігійна, політична й культурна експансія католицької церкви на українських теренах після Люблінської унії.
Відокремлення московської митрополії Після входження Києва до Литовсько-Руської держави відбувається його поступове відродження, як духовного та релігійного центру України. В той же час, протягом XIV — поч. XV ст. у Києві та Москві періодично виникали ситуації, коли одночасно діяло два (а то й три) «Митрополити Київські».
1433 року — після смерті митрополита Київського та всієї Руси Фотія, московський князь вирішив призначити на митрополита — рязанського єпископа Іону. Але прибувши до Константинополя Іона затвердження від патріарха не отримав. Патріарх висвятив на Київську кафедру митрополита Ісидора. Проте, ні Іона, ні московський князь такого рішення не прийняли й ставились вороже до Ісидора. Коли, після Флорентійської унії, він прибув до Москви, його там заарештували. Згодом йому вдалося втекти. Московський князь просив у Константинополя висвятити для них нового митрополита, але патріарх відмовився це робити.
У 1448 році Собор православних єпископів, «по повеленію государя», без погодження з Константинопольським патріархом, поставив на митрополита «Київського» — Іону. Ця подія вважається початком окремішності Московської церкви. 1453 року, Московська церква, що канонічно перебувала в складі Київської митрополії, самовільно відокремилася. На відміну від Москви, в Києві Флорентійську унію сприйняли нейтрально, й Ісидор пробув митрополитом Київським до 1458 року.
15 жовтня 1458 року Константинопольський патріарх Григорій III (Мамма), який був вигнаний своєю православною паствою і кліром в Рим, надав Григорію II титул — Митрополит Київський, Галицький та всієї Руси. Цей титул глави православної Київської митрополії носили до анексії Київської православної митрополії Московським патріархатом 1686 року, а греко-католицькі Київські митрополити — до 1806 року.
На поставленні Григорія II Болгариновича наполягав папа Калліст III, а потім і його наступник - Пій II, який видав ствердну буллу «Decens reputamus » 11 вересня 1458 року його наступник. Рівночасно з цим призначенням папа окреслює нову територію Київської Митрополії, відділеної від московської Церкви. У буллі Пія II було сказано: "За радою гідних своїх братів, до числа яких і я тоді належав, і за виразною згодою самого архиепископа Ісидора силою апостольської влади (київську митрополію) поділив (мій попередник) на дві частини — на руську горішну провінцію, що є зайнята схизматиком, та на нижню, яка є під владою католика, себто найдорожчого у Христі сина нашого Казимира, світлого короля Польщі. Далі в цій руській Церкві, яка лишилася під владою архієпископа Ісидора, Ісидор також ту частину влади та управління своєю Церквою, добровільно склав для вище наведених планів. Долішню руську частину, Київську Церкву враз з Литвою та частинами долішної Руси, до неї приналежними, в якій живуть християни за обрядом греків під послухом руського архієпископа і яка є під володінням згаданого польського короля, (папа Каликст) апостольською владою підніс до становища Церкви митрополичої з відзнаками, привілеями та почестями, належними правно або на основі відповідних похвальних звичаїв, митрополичій Церкві. Її з’єднав він за порадою своїх братів із згаданими долішними частинами (Руси), які мають бути управлювані та керовані власним архієпископом; так постановив, рішив і зарядив (папа Каликст): Церкви Перемишльська, Луцька, Холмська і Галицька, Володимирська, Турівська, Смоленська, Полоцька він згаданою владою на основі докладних інформацій від тої (горішної) руської Церкви відрізав, відділив і призначив на самостійні церкви...Для щасливого та скорого обсадження київської Церкви, до якої, крім попередника, ніхто в цім випадку не мав права втручатися, і щоб через протяжне опорожнення (Церква) не була наражена на шкоди, батьківськими та турботливими намірами ведений над розважуванням, яку корисну та успішну особу поставити над тою Київською Церквою, нараджувався (він) пильно з своїми братами; вкінці він звернув очі свого духа на тебе, ігумена монастиря святого Димитрія царгородського, чина св. Василія, висвяченого на священика, ревного для справи релігії, освіченого, чистого життя, чесних звичаїв, з розумом у справах духовних та оборотного в людських, обдареного дарами інших багатьох чеснот; на це у нього були певні свідоцтва. Він сам і з своїми братами застановившися над тим всім щодо твоєї особи і над твоїми великими заслугами, вирішив і апостольською владою поставив тебе архієпископом та пастирем над Київською Церквою та над частинами долішної Руси, як сказано, за радою своїх братів, ще дня 20 липня в четвертім році свого понтифікату, доручаючи тобі повну опіку та управління Київською Церквою й згаданими частинами гак у справах духовних, як і маєткових".