Сергій Владиславович Проскурня (28 листопада 1957, Львів — 1 лютого 2021Помер відомий український режисер Сергій Проскурня // Glavcom. — 2021. — 1 лютого.) — український театральний режисер, продюсер, лауреат премій Національної спілки театральних діячів України «Експеримент» (2001) та імені Сергія Данченка (2017).
Життєпис
1957 — 1979 Батьки — Проскурня Владислав Андрійович (1934—2007), Проскурня Емілія Олександрівна ( 1936) — інженери.
Музичну освіту починав по класу скрипки у Львівській дитячій музичній школі № 2 (клас Льва Івановича Смірнова). У 1969 році сім'я переїхала до Черкас, де Сергій продовжив навчання у класі Анатолія Федоровича Сілкіна. Закінчив 8 класів у Черкаській середній школі № 8. 1973 року вступив до Черкаського державного музичного училища імені С.Гулака-Артемовського, яке закінчив 1977 року по класу альта (клас Маргарити Коновалової).
Брав участь у створенні камерного оркестру під керівництвом Володимира Мусенка. Паралельно з навчанням музики брав участь у всіх театральних гуртках та студіях Черкас, писав пісні та музику для вистав Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка, але художня рада театру цю музику не прийняла. Створив радіостудію Черкаського музучилища, організовував театралізовані вечори та концерти. Постійно відвідував Москву та Ленінград, де спостерігав театральне та музичне життя.
1976 року обрав своїм духовним вчителем режисера Анатолія Ефроса та відвідував його репетиції в Московському театрі на Малій Бронній. Робив спроби вступу на акторські відділення театральних інститутів Москви (у репертуарі — монолог Сальєрі з маленької трагедії Пушкіна «Моцарт і Сальєрі»), але невдало. Саме Анатолій Ефрос став його «хрещеним батьком» у режисурі.
Навчальний рік 1977—1978 працював учителем за класом скрипки й загального фортепіано в Черкаській дитячій музичній школі № 1.
У квітні 1978 відвідав у Москві гастролі «Балету ХХ сторіччя» Моріса Бежара, що сильно позначається на подальшому формуванні творчої особистості (згодом, 1999 року, під час гастролей у Києві, познайомився з Морісом Бежаром).
1978—1980 — служба в армії в Харкові (будівельні загони). Знайомство з оперним режисером Ігорем Черничком і з родиною Романа Олексійовича Черкашина та Юлії Гаврилівни Фоміної. З того часу — постійне спілкування з Черкашиними-Губаренко, зацікавлення творчістю та спадщиною Леся Курбаса. В армії, окрім роботи на будівництві Харківського тракторного та турбінного заводів, став керівником художньої самодіяльності та одержав дозвіл на відвідання спеціалізованої театральної бібліотеки імені Станіславського — починається підготовка до вступу на факультет режисури.
Взимку 1979, під час її гастролей у Харкові, познайомився з Оленою Камбуровою.
1980-ті Під «знаком Курбаса» 1980 року на відмінно здав вступні іспити до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого на акторсько-режисерський курс професора Леоніда Артемовича Олійника та Сергія Данченка, викладач майстерності актора — Ада Роговцева.
Ініціював низку мистецьких акцій, в тому числі присвячених Олександру Блоку, Пабло Пікассо, Ліні Костенко. Відвідував заняття зі сценографії у Данила Лідера та Михайла Френкеля. Став постійним учасником творчої лабораторії молодих режисерів і сценографів Українського театрального товариства (УТТ, згодом СТД), відвідував режисерські лабораторії у Москві, Ленінграді, Ризі, Мінську.
У рамках діяльності театру «Дружба» (1982) познайомився з Робертом Стуруа та Гією Канчелі, відтоді постійно спілкується з ними (у 1998, 2001 роках організовував у Києві гастролі Театру імені Шота Руставелі, а в 2001 році — авторський концерт Канчелі).
Відвідував гастролі всіх оперних театрів у Києві (берлінської «Коміше опер», Московського камерного музичного театру під керівництвом Бориса Покровського тощо). Особливу увагу відчував з боку оперного та театрального режисера Ірини Молостової.
Від 1981 року організовував концерти Олени Камбурової у Києві.
Почав публікувати у пресі замітки та рецензії. В журналі «Дружба народов» вийшла стаття-протест проти ідеологічного свавілля та знищення скульптурної композиції Ади Рибачук та Володимира Мельниченка у комплексі київського крематорію.
З початку сезону 1983 року Сергій Данченко запросив Сергія Проскурню режисером до Державного академічного драматичного театру імені Івана Франка (у театральному інституті одержав право вільного відвідування).
У 1983—1987 роках брав участь у постановках вистав «Енеїда» (за Котляревським) та «Вибір» (за Бондарєвим) (постановник Сергій Данченко), «Герой Заходу» (за Сінгом) і «Сімейний детектив» (за Синельниковим; постановник Володимир Оглоблін).
З 1984 почав викладати майстерність актора та режисера на курсах Леоніда Артемовича Олійника та Сергія Володимировича Данченка.
У 1987 році спільно з Адою Роговцевою поставив дипломну виставу «Чайка» (за Чеховим), у якій в ролі Треплєва дебютує Остап Ступка.
З 1988 року — контракт викладача не продовжений на підставі політичних звинувачень.
Весною 1984 року дебютував як режисер-постановник комедією Мольєра «Месьє де Пурсоньяк» на сцені Черкаського обласного муздрамтеатру ім. Т.Шевченка (декорації та костюми — спільно з Данилом Нарбутом). Вистава стала маніфестом молоді театру та міста.
З 1984 року вів активну діяльність щодо повернення в Україну Леся Танюка, а після його повернення спільно з ним і сценографом Володимиром Карашевським брав участь в організації серії «Київських театральних вечорів» (1986—1988), в тому числі — дебюту поетичної групи «Бу-Ба-Бу» (Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак); у вечері, присвяченому 100-річчю від дня народження Леся Курбаса; вечері, присвяченому 70-річчю Данила Лідера.
1985 року створив (спільно зі сценографом Володимиром Карашевським) виставу «Камо» за драматичною поемою Олександра Левади у Київському театрі поезії. Вистава йшла у музеї «Золоті Ворота». Одержав диплом І ступеня за найкращу режисуру у фестивалі-конкурсі, присвяченому XXVII з'їзду КПРС. Після 4 показів виставу заборонили за авангардне трактування ролі революціонера.
У 1985 році у с. Болотня познайомився з Марією Примаченко та Юрієм Ростом, який постійно приїздив до родини художниці.
Протягом 1985—1987 років працював у Театрі імені Івана Франка як стажист—студент Вищих режисерських курсів при Міністерстві культури СРСР.
Ніна Новоселицька запросила до співпраці у Студії драматичного мовлення Українського радіо, де з 1986 ставив радіовистави («Одержима» та «Осіння казка» за творами Лесі Українки, «По дорозі в казку» Олександра Олеся, «Дума про братів неазовських» за драматичною поемою Ліни Костенко), які увійшли у фонд УР. Музику для усіх вистав створює Юрій Шевченко. У виставах за участю Богдана Ступки, Ади Роговцевої, Костянтина Степанкова, Лариси Кадирової, Василя Вовкуна, Лариси Хоролець, Наталії та Ольги Сумських, Богдана Бенюка, Олексія Богдановича та інших читав текст від автора. Радіо-вистава «Одержима» за драматичною поемою Лесі Українки (у перекладі російською) 1993 одержала Гран-прі конкурсу радіовистав країн СНД.
З 1986 року очолював Молодіжну секцію УТТ-СТД та активно лобіював створення нових театрів-студій. Організував низку творчих лабораторій і майстер-класів. Виступив одним із організаторів у Києві Всесоюзного фестивалю «Література на сцені», під час якого познайомився з Еймунтасом Някрошюсом.
З травня 1986 року постійно відвідував с. Болотню, де (за 35 км від ЧАЕС) продовжувала творити Марія Примаченко. 1987 року опублікував дослідження «Сни і картини Марії Примаченко» у журналі «Декоративное искусство СССР».
14 січня 1987 року дізнався про смерть Анатолія Ефроса. Того дня Проскурня у Тбілісі брав участь у відзначенні 100-річчя режисера-новатора, побратима Леся Курбаса — Сандро Ахметелі. Того ж дня познайомився з Сергієм Параджановим, до якого перейшла лінія духовного наставництва.
Влітку 1987 року відновлено виставу «Камо» — спеціально для одного показу в програмі Всесоюзного фестивалю експериментальних вистав у Тбілісі. Там виставу дивився Сергій Параджанов, який дав режисеру та сценографу високу оцінку.
У серпні 1987 року знявся в ролі Вчителя у дебютному фільмі Сергія Маслобойщикова — «Сільський лікар» за Францом Кафкою.
Літо 1993 — продовження співпраці з Сергієм Маслобойщиковим — зйомки в ролі Вчителя у фільмі «Співачка Жозефіна та мишачий народ» за новелами Франца Кафки.
У 1988—1990 роках з колективом Першого українського театру для дітей та юнацтва (Львів) поставив дилогію Богдана Стельмаха «І золотої, й дорогої… / Тарас» про дитячі та юнацькі роки Тараса Шевченка (музика Богдана Янівського).
Влітку 1988 року в Києві провів серію хеппенінгів на екологічну тему «Віримо, що не помремо», яка стала заявкою на створення Українського театру-студії «Будьмо!» (перший директор — драматург Ярослав Стельмах). У рамках діяльності театру здійснив постановки: «Вертеп» («Святий вечір добрим людям!», (етно-реконструкція за участю Державної академічної чоловічої хорової капели імені Левка Ревуцького, 1989); «Дума про братів неазовських» за драматичною поемою Ліни Костенко (1990), «Регіт» за екзистенційною драмою Богдана Бойчука (в головній ролі Поета — Василь Вовкун, 1991); «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» за п'єсою Олега Лишеги (1992), «Одержима» Лесі Українки з Ельдою Бец (Німеччина) в ролі Міріам (1994). У виставах використано винятково живу музику (музичні керівники — композитори Петро Товстуха та Алла Загайкевич). Театр-студія «Будьмо!» проіснував до 1995, за цей час показав свої вистави у Львові та провів гастролі у Німеччині, Польщі, Словаччині, Чехії, брав участь у міжнародних театральних фестивалях у Модені (Італія), Лозанні (Швейцарія), Варшаві, Білостоку та Гданську (Польща).
У 1988—1989 роках брав участь у розробці концепції Всеукраїнського фестивалю популярної пісні та сучасної музики «Червона рута», був співавтором сценарію (спільно з Кирилом Стеценком і Олександром Ірванцем) і головним режисером 1-го фестивалю у Чернівцях (вересень 1989).
Був одним із засновників театрального фестивалю у Львові і дав йому назву «Золотий лев» (жовтень 1989).
1989 — початок роботи над сценарієм телефільму-вистави «Мина Мазайло» за комедією Миколи Куліша (спільно з Лесем Танюком). Зйомки на студії «Укртелефільм» протягом квітня 1990 — травня 1991 років. Оператор — Микола Гончарук, композитор — Петро Товстуха. У ролях: Валерій Івченко, Наталя Лотоцька, Віталій Розстальний, Вікторія Корсун, Лариса Кадирова та інші. Дебют у кіно Віталія Лінецького.
25-28 листопада 1989 року — остання зустріч у Тбілісі з Сергієм Параджановим.
1990-ті Співавтор концепції (спільно з Олесем Бердником) та головний режисер фестивалю «Собор Української Духовної Республіки» (6-8 липня 1990, Коломия). Постановка на пленері драматичної поеми Віри Вовк «Іконостас України» за участю Богдана Ступки, Наталії Наум, Івана Гаврилюка, Наталії Сумської та інших акторів кіно і театру. Масовка — 1500 осіб. Музика — Ярослав Хомик, костюми — Остап Патик. 25 тисяч глядачів у природному амфітеатрі на Воскресенецькій горі над рікою Прут.
25 липня 1990 року — участь у похороні Сергія Параджанова в Єревані.
1990 — автор концепції та головний режисер I Фестивалю нетрадиційних жанрів мистецтва «Вивих» (Львів). Перформенс «Прокидання поезії» на сцені Львівської опери. Акції спільно зі Студентським братством Львова. Повернення до Києва та участь у студентських протестах — «революції на граніті» (відповідальний за культурну програму на підтримку голодувальників).
Листопад 1990 — перша поїздка до Нью-Йорку та початок співпраці з «Яра» — мистецькою групою Вірляни Ткач, резидента Експериментального театрального клубу «Ля Мама». Початок творчих взаємин з «генієм американської культури», творцем оф-оф-Бродвею — Елен Стюарт.
28 листопада 1990 — відвідання опери «Саломея» Ріхарда Штрауса у Метрополітен-опера.