Іва́н Микола́йович Гу́бка (, присілок Губки (с. Боброїди) — , Львів) — український громадсько-політичний діяч, дисидент, учасник національно-визвольного руху, багатолітній політв'язень радянських таборів, учасник Норильського повстання. Один із засновників Українського Національного Фронту (УНФ), Конгресу Українських Націоналістів (КУН) та Спілки політичних в'язнів України. Прозаїк, член Національної спілки письменників України (з 2004 року). Іван Губка увійшов до української історії як сполучна ланка між збройною боротьбою УПА та рухом дисидентів-шістдесятників.

Життєпис Ранні роки та участь у підпіллі Народився 24 березня 1932 року на хуторі Губки (село Боброїди) Жовківського району Львівської області (тоді — Жовківський повіт, Львівське воєводство, Польська Республіка) у селянській родині. Його батько, колишній австрійський офіцер, був сільським війтом (помер у 1942 році). Старший брат Микола з 1943 року був станичним, згодом пішов в УПА. Мати, Анастасія Лупій-Губка, у 1947 році за сфальсифікованими звинуваченнями була засуджена на 5 років позбавлення волі та «розкуркулена», а родина виселена за співпрацю з УПА.

Восени 1945 року Іван почав навчатися у Львові в середній школі. Вже тоді він долучився до підпілля: розповсюджував листівки, здобував інформацію, пошту, ліки та папір для повстанців. Двічі його затримували.

Перший арешт і табори (1948–1956) 24 жовтня 1948 року, на 17-му році життя, Івана Губку заарештували за звинуваченням у співпраці з підпіллям ОУН. Він витримав понад 100 допитів та тортури, але ні в чому не зізнався. 23 липня 1949 року Військовий трибунал МВС по Львівській області засудив його до 25 років позбавлення волі у спецтаборах.

Покарання відбував у таборах Степлагу (Кенгір), Карлагу (Спаськ, Актас, Карабас, Чумбайнура). У 1951 році був переведений до табору «Січ», де утримувалися переважно українці. Восени 1952 року етапований до Норильська.

Перебування в концтаборах стало для юного Івана своєрідними «життєвими університетами». Не маючи закінченої середньої освіти та життєвого досвіду, він потрапив під вплив досвідчених діячів ОУН, таких як Дмитро Сусік та Мартинів, які раніше працювали в осередку пропаганди Головної команди УПА. Вони побачили в юнакові потенціал не лише бойовика, а й здатного до аналітичного мислення пропагандиста, і допомогли йому сформувати міцну ідеологічну основу, засновану не на сліпій ненависті, а на глибоких переконаннях.

Навесні та влітку 1953 року Іван Губка став активним учасником Норильського повстання. Після придушення повстання його етапували на Колиму (Холодний, Ювілейний, Аляскітовий, Усть-Умчуг, Сусуман).

3 вересня 1954 року термін ув'язнення було скорочено наполовину на підставі указу про неповнолітніх. 21 серпня 1956 року Губку звільнили зі зняттям судимості. Не маючи коштів на повернення, він рік працював у пошуковій експедиції «Дальстройпроекту». У цей час він познайомився з Михайлом Сорокою, а пізніше — із Зіновієм Красівським, діячами підпільної мережі «Північ». Його завданням став пошук розкиданих по таборах людей та створення мережі для координації дій, спрямованих на економічний саботаж та розвал системи ГУЛАГу зсередини.

Повернення та другий арешт (1957–1978) У серпні 1957 року повернувся в Україну. Влаштувався на будівництво в Червонограді, але через 4 місяці був змушений покинути Львівську область за наказом міліції. Оселився в місті Розділ, де працював завідувачем складу.

За порадою старших товаришів по підпіллю, Губка вирішив здобути освіту в торговельно-економічній сфері, оскільки вступ на ідеологічні факультети (історичний чи філологічний) був для нього неможливим. У 1959 році вступив на заочне відділення Харківського інституту торгівлі, згодом перевівся до Львівського торгово-економічного інституту, який закінчив у 1964 році. У 1962 році одружився з Валентиною Кукулівською, наступного року в них народився син Ростислав. Родина переїхала до Львова, де Іван працював інженером-економістом на заводі низьковольтних ламп та був головою профспілки.

У Львові Губка активно листувався з політв'язнями, знаючи про настрої в середовищі, яке згодом назвуть українськими дисидентами. На початку 1965 року Зіновій Красівський та Мирослав Мелень, які створювали Український національний фронт (УНФ), залучили Івана як свого бойового побратима до підпільної діяльності. Діяльність УНФ була спрямована на поширення ідей українського націоналізму, опублікованих у повстанських журналах (таких як «Ідея і чин»), для ідеологічного підриву Радянського Союзу та підготовки ґрунту для відновлення незалежної держави. Завдяки своїм відрядженням Губка розповсюджував листівки та формував підпільні «трійки» і «п'ятірки». Він створив і очолив львівську групу УНФ, яка займалася передруком знайдених у криївках повстанських журналів та випуском власного самвидавного журналу «Воля і Батьківщина».

УНФ діяв в умовах суворої конспірації. Протягом трьох років підпільникам вдалося випустити 16 чисел журналу «Воля і Батьківщина» накладом 50-100 примірників. Організація налічувала понад 150 осіб у кількох областях України, проте КДБ вдалося викрити і засудити лише 8 осіб з керівного ядра, багато учасників залишалися невідомими спецслужбам до розпаду СРСР.

27 березня 1967 року Івана Губку знову заарештували. 1 серпня 1967 року Львівський обласний суд засудив його до 6 років таборів суворого режиму та 5 років заслання за «організаційну діяльність» та розповсюдження самвидаву. Покарання відбував у мордовських таборах, а заслання — у Красноярському краї. Звільнений восени 1977 року.

Громадсько-політична діяльність після звільнення Після повернення до Львова Губка місяцями оббивав пороги установ, щоб отримати дозвіл на проживання із сім'єю. Працював економістом. З початком перебудови активно долучився до громадсько-політичного життя. У 1989 році став членом Української Гельсінської Спілки (УГС), був одним із керівників її обласної організації.

Іван Губка став одним із засновників Спілки політичних в'язнів України (СПВУ) і на її Установчому з'їзді у квітні 1991 року був обраний головою. Згодом став співголовою Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих.

У 1992 році Губку було реабілітовано за обома кримінальними справами.

Він був співзасновником Конгресу Українських Націоналістів (КУН), членом Головного Проводу та багаторічним головою Львівської обласної організації КУН. У 1995 році відновив легальне видання журналу «Воля і Батьківщина» і став його головним редактором, де опублікував матеріали підпільних видань УНФ.

Іван Губка є автором численних книг спогадів та історичних нарисів про визвольну боротьбу, зокрема серій «У царстві сваволі» та «Дорогою боротьби», в яких докладно описав радянські репресії, життя в таборах ГУЛАГу та діяльність ОУН-УПА. Був членом НСПУ та Українського інституту освітньої політики у Мюнхені.

Помер 11 серпня 2014 року у Львові. Похований на 38 полі Личаківського цвинтаря.

Нагороди та відзнаки Орден «За заслуги» III ступеня (2007) Премія імені В. Чорновола (2005) Почесний громадянин міста Львова Медаль «Почесна відзнака» Національної Спілки письменників України (2007)

Основні праці Дорогами життя. Спогади // Воля і Батьківщина. 1997. № 1–4; 1998. № 1–3 У царстві сваволі. Спогади. Ч. 1–2. Львів, 2000; 2003 Пирятин: перемога і трагедія. Львів, 2002 Дорогою боротьби. Ч. 1–9. Львів, 2004–2013 Унівська битва. Львів, 2004 Правда про Норильськ. Львів, 2005

Примітки