Євге́н Пили́пович Гу́цало (14 січня 1937, с. Старий Животів (тепер Новоживотів Оратівського району) Вінницька область — 4 липня 1995, Київ, Україна) — український письменник, журналіст, поет і кіносценарист.

Працював у редакціях газет на Вінниччині, Львівщині, Чернігівщині, в «Літературній Україні», редактором у видавництві «Радянський письменник».

Життєпис

Дитинство Народився Євген Гуцало 14 січня 1937 року в селі Старому Животові (нині — Новоживотів) Оратівського району Вінницької області в родині сільських учителів. Батько письменника народився в селі Овечаче Бердичівського повіту Київської губернії (зараз це село Дружне Калинівського району Вінницької області).

Атмосфера родини сільської української інтелігенції відбилася на подальшому життєвому шляху хлопчика. Уже з дитинства він був привчений до наук та захоплено поглинав книжки та навчання своїх батьків. Батьки Євгена знали, чого була варта книжка в ті часи, і їм удалося зберегти свою невеличку бібліотеку у воєнне лихоліття. Це стало запорукою майбутнього їхнього сина. Бувши вчителями, вони плідно навчали довколишніх дітей та сина й прищеплювали їм потяг до книжок та навчання. І той важкий післявоєнний селянський побут не був великим тягарем для Євгена, адже він поглинав книжки, які були йому промінчиком світла та майбуття.

Навчання за гасовою лампою й важка праця в оборі й колгоспі — щоденні Євгенові справи, та поряд завжди була книжка, бо без неї він уже не уявляв свого буття. Коли хлопчина перечитав уже всю домашню бібліотеку, то завітав до невеличкої шкільної книгозбірні, яку відразу ж «проковтнув», так що довелося їздити до сусіднього села Корделівки (де викладали його батьки) і там вишукувати собі книжки для читання. Коли ж і в Корделівці не залишилося непрочитаної книжки, Євген-книголюб спрямував свій читацький порив до районного центру — Калинівки, привозячи з тамтешньої бібліотеки стоси книжок та перечитуючи їх. І все те читання спонукало хлопця на його перші творчі експерименти. Він мріяв стати письменником, почав викладати свої думки під впливом прочитаного і навіть створив собі відповідний письменницький антураж (як він собі його тоді уявляв) — аби краще писалося:

Світ дитинства, розтерзаний і водночас незмірно поглиблений великою трагедією війни, становить джерельну основу його творчості. До цього світу знову й знову повертається письменник на різних етапах свого літературного шляху. А починав свої перші літературні кроки Євген Гуцало також у дитинстві: пишучи про все довкілля, описуючи, до найдрібніших деталей, побачене в природі чи в побуті, прикрашаючи все багатою українською мовою (ввібраною через батьків та численні книжки), використовуючи багацько метафор, епітетів та порівнянь:

Писав самовіддано й натхненно, висилав свої рукописи в усі дитячі, юначі газети й журнали. Але звідусіль приходила однакова трафаретна відповідь: «Працюй над словом!» Адже в тогочассі соціалістичне суспільство потребувало іншого, зовсім інших тем; треба було писати про збір металобрухту й макулатури, про те, як ти мрієш поїхати працювати на шахту чи підіймати цілину. А оті імпресіоністичні замальовки, без жодних ідеологічно виважених акцентів були абсолютно неприйнятні для тодішніх дитячо-юнацьких видань.

І тільки батьки й далі вірили в нього й не давали хлопчаку полишати такого корисного заміру. А користь була надзвичайна, адже окрім вироблення смаку до книжного слова й розуміння літератури Євген ставав надзвичайно ерудованим та впевненим у собі оповідачем. Відтак, найкращий учень школи, Євген Гуцало, закінчив її на відмінно.

Юність Після блискучого закінчення середньої школи, на початку 50-х років, найкращий школяр села подався на науку до Києва. Він подав документи до Київського університету ім. Т.Шевченка на факультет журналістики. На ті часи конкурс до цього вишу становив до 16 осіб на місце, але селянському синові вдавалося успішно складати іспити з усіх дисциплін, і лише на останньому іспиті — з географії, яку він пречудово знав, — йому зрізали бал — так Євген не пройшов за конкурсом. Повернувшись засмученим додому, в рідне село, він не міг собі втямити, що квота на вступ для сільських дітей була дуже мала.

Євген Гуцало через рік, 1955 року, вступив до Ніжинського педагогічного інституту ім. Миколи Гоголя. Там він вступає до літературної студії, пише вірші, прозу. Його поглинула творчість:

І знову чергові відмовки, тепер з літературно-письменницьких часописів та редакцій, мали б підірвати творчий запал Гуцала. Ще б пак, адже сам Григорій Штонь — нині всіма шанований літературознавець, був дуже обурений творами Євгена Гуцала, що не вкладалися в тісні рамки соцреалізму, і з більшовицькою прямотою закликав: «Треба відтинати набиту на подібній мазні руку!» Уже пізніше до Штоня приєднався сумнозвісний критик Лазар Санов (який розпочав свою кар'єру ще в 30-тих роках з доносів, за якими письменників заарештовували й розстрілювали) і теж пильно стежив за «відхиленнями» у творчості Гуцала, що потім переросло в переслідування протягом усього життя Євгена. Санов своїми переслідуваннями мучив багатьох письменників.

Та не на того напали — це ще більше розпалило молодого автора. До того ж у 1959 році Євген Гуцало, уже закінчуючи інститут, отримав кілька пропозицій щодо працевлаштування в періодичних виданнях. Тоді ж він відчув свою затребуваність і почав співпрацювати з редакціями газет Вінниччини, Львівщини та Чернігівщини, дописуючи туди публіцистику й надаючи деякі свої оповідання та новели з тогочасного життя. У такий спосіб молодий письменник спершу знайшов свого читача, а потім уже і вломився у двері українського письменницького клубу, змусивши сталінсько-партійне представництво рахуватися з молодим вінницьким талантом.

Шістдесятництво

Творчий та життєвий злет Євгена Гуцала припав на період «хрущовської весни» на теренах СРСР (і ніби знаменням тому стала його поетична добірочка «Зелена радість конвалій»). Уже перші систематичні його публікації впали в око тогочасним літературним корифеям: Миколі Бажану, Михайлові Стельмаху та Павлу Загребельному, і саме останньому спало на думку запросити молодого автора до редакції літературної газети, очільником якої він був. Так з 1961 року Євген Гуцало почав працювати в «Літературній Україні», потім у видавництві «Радянський письменник». А через рік, у 1962 році, вийшла друком перша його повноцінна книжка — збірка оповідань «Люди серед людей», і відразу ж звернула на себе увагу свіжою емоційністю та відтворенням розмаїтих живих характерів.

У той самий час сталася знакова подія в житті 25-річного письменника: він у складі делегації молодих літераторів побував у Франції. Ці відвідини стали наче ковтком волі, натхнення, здавалося, що вже можна буде дихати на повні груди й не озиратися на літературних «держиморд» з їхніми заборонами та приписами.

І вже по приїзді додому письменник натхненно заглибився в роботу, і одна за одною стали виходити книжки з новелами та повістями, уже самі назви яких кидали виклик звичним соцреалістичним сірим багатотиражкам: «Яблуко з осіннього саду» (1964), «Скупана в любистку» (1965) «Олень Август» (1966), «Хустина шовку земного» (1966), «Запах кропу» (1969) та інші твори. Щороку однією або кількома збірками зачитувалася спільнота, та й не тільки українська, адже переклади талановитого українського письменника з'явилися і в Росії, і в Польщі, і в Болгарії, Німеччини.

Як наслідок, плідний вінницький літератор Євген Гуцало ввійшов до плеяди українських письменників-шістдесятників. Упродовж того десятиліття йому вдавалося себе зреалізовувати й разом з Ліною Костенко, Миколою Вінграновським, Іваном Драчем, Григором Тютюнником та іншими, творити новітню українську літературу.

Творчий злет Найплідніші часи української літератури перервала епоха застою (так званий брежнєвський застій) і відновлення утисків і переслідування незалежної інтелігенції та письменників. Брежнєвські часи (у літературі) ознаменувалися новим наступом на творчу інтелігенцію: замовкає Ліна Костенко, закінчує життя самогубством Григір Тютюнник, інші пишуть «у шухляду». Письменникам довелося вирішувати для себе складну дилему: піти на змову зі своєю совістю та «перелицюватися» й писати на замовлення на догоду владі чи опонувати тій-таки владі й перестати друкуватися та піддавати себе й свою сім'ю суспільно-владному остракізму. Мало хто зважився опонувати, більшість таки пішли на поступки, працюючи на владу і уславляючи соціалістичного устрою. Та було кілька письменників, яким удалося зберегти свою самобутність і залишитися незалежними у творчості.

Одним з таких незалежних та плідних авторів того часу став Євген Гуцало. Багато хто з критиків та літераторів дивувалися, яким чином Євгенові вдавалося продовжувати писати у своєму ключі (з гострою сатирою) та ще й переборювати цензурні настанови. Лише рідні та близькі загадково посміхалися й казали — «отакий він був — Євген Гуцало». І, можливо, його побратим-літератор Анатолій Дімаров таки прогорнув завісу над успішністю Гуцала:

Ось так, перебуваючи в собі, Євген Гуцало віднайшов інші можливості не бути надломленим системою та не йти у фарватері її агітпропу. Він не йде на барикади, ставши дисидентом, як Василь Стус, Іван Світличний, прирікаючи себе на табори-каземати. Його казематом став письменницький стіл, тільки це був творчий каземат, адже саме на ньому Євген ще більше поринув у літературу та багато писав. Тільки цього разу вже писав реалістичну прозу з невеличкими сатиричними чи фантазійно-сатиричними нотками. Він шукав і таки знаходив спосіб, як розповісти правду про те, як ми навчилися жити і виживати в умовах брехні, як деформовували нашу суспільну свідомість. І тому з часом у його оповіданнях з'являються герої, яких важко назвати ідеальними, а гумор стає все дошкульнішим та гіркішим. І навіть кохання перетворюється в трагедію чи фарс.

Згодом про Євгена Гуцала знову всі заговорили, хто пошепки, а хто і вголос, бо фантазійна трилогія вразила всіх: і пересічного радянського громадянина (своїм реалізмом — сукупно з їдкою фантазією), і начитаного дисидента-інтелігента (тим відвертим гротеском та висміюванням тогочасних устоїв). Ці «химерні» романи висвітлювали (подекуди й висміювали) колгоспне життя з його «героїчними буднями» — боротьбою за надої та зібраний урожай та містичними прозріннями головного героя, його спілкування з позаземними цивілізаціями та провіщенням майбутнього (з погляду тогочасного реального світу).

Та, незважаючи на численний творчий доробок і гостро-саркастичне слово супроти владоможців, Євгенові Гуцалу доводилося мовчки переживати докори побратимів-літераторів, що таки пішли відкрито супроти системи, як зазначала його дружина Леся Воронина:

А насправді, чи міг тоді, стривожений нещодавно передчасно-трагічною загибеллю дружини Людмили, Євген Гуцало, залишившись із двома малолітніми дітками на руках, кинутися в борню (свідомо програшну) супроти всієї системи. Євген Пилипович усвідомлював, що він не має права жертвувати своїми дітьми, тому серце краялось і виливалося в слова гіркоти в його творчості, бо тільки там він міг висловити свою позицію щодо суспільних процесів, хоч і не надто відкрито, але доволі дошкульно-сатирично унаочнюючи читачеві ті вади суспільства, які на кожному кроці беззмістовно возвеличували.

Період незалежної України