Шипля́чі при́голосніКурс сучасної української літературної мови , I, 1951, 185. () — у фонетиці збірна назва приголосних звуків, при вимові яких виникає специфічний шум (шипіння). Входять до складу заясенних приголосних. За місцем творення й ступенем палаталізації (пом'якшення) поділяються на три групи: піднебінно-ясенні, ясенно-твердопіднебінні та ретрофлексні приголосні. В українській мові шиплячими є піднебінно-ясенні звуки, які на письмі позначаються кириличними літерами ш, ж, ч, дж. У ряді українських досліджень середини ХХ століття шиплячі називаються шелесни́ми при́голосними.

Звуки Спектр шиплячих приголосних звуків (від м'яких до твердих): Групашж ч дж Примітка ясенно-піднебінні /ɕ/ [ш'] /ʑ/ [ж'] /t͡ɕ/ [ч'] /d͡ʑ/ [дж']М'які (палаталізовані) шиплячіпіднебінно-ясенні/ʃ/ [ш]/ʒ/ [ж]/t͡ʃ/ [ч]/d͡ʒ/ [дж]Тверді (напів-м'які); можуть м'якшати залежно від позиції в слові.ретрофлексні/ʂ/ [ш]/ʐ/ [ж]/ʈ͡ʂ/ [ч]/ɖ͡ʐ/ [дж]Завжди тверді

Запис /ɕ/, /ʑ/, /t͡ɕ/, /d͡ʑ/ зустрічається, переважно, в тих мовах, де є фонемне протиставлення цих звуків твердішим /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/ або /ʂ/, /ʐ/, /ʈ͡ʂ/, /ɖ͡ʐ/, як скажімо в польській чи стандартній китайській. У мовах, в яких таке протиставлення (розрізнення) відсутнє, як в японській, замість /ɕ/, /ʑ/, /t͡ɕ/, /d͡ʑ/ часто використовуються символи /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/, незалежно від фонетичної якості самих звуків. Такий запис відповідає принципу простоти транскрибування. Так само, /ʂ/, /ʐ/, /ʈ͡ʂ/, /ɖ͡ʐ/ можуть записуватися як /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/. Тобто, у різних мовах /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/ можуть позначати шиплячі звуки різного ступеня м'якості. Список [ɕ] (м'який ш) — глухий ясенно-твердопіднебінний фрикативний [ʑ] (м'який ж) — дзвінкий ясенно-твердопіднебінний фрикативний [ʈ͡ɕ] (м'який ч) — глухий ясенно-твердопіднебінний африкат [d͡ʑ] (м'який дж) — дзвінкий ясенно-твердопіднебінний африкат [ʃ] (ш) — глухий піднебінно-ясенний фрикативний [ʒ] (ж) — глухий піднебінно-ясенний фрикативний [t͡ʃ] (ч) — глухий піднебінно-ясенний африкат [d͡ʒ] (дж) — глухий піднебінно-ясенний африкат [ʂ] (твердий ш) — глухий ретрофлексний фрикативний [ʐ] (твердий ж) — дзвінкий ретрофлексний фрикативний [ʈ͡ʂ] (твердий ч) — глухий ретрофлексний африкат [d͡ʐ] (твердий дж) — дзвінкий ретрофлексний африкат

Мови Моваɕʑt͡ɕd͡ʑʃʒt͡ʃd͡ʒʂʐʈ͡ʂɖ͡ʐɕːʑːt͡ɕʰd͡ʑʱʈ͡ʂʰɖ͡ʐʱt͡ʃʰd͡ʒʱ англійська sh / ti si / su ch / tch j / g / dg білоруська ш ж ч дж верхньолужицька š ž č / ć dź гінді श झ़ च ज ष छ झ давньоруська ш ж ч іспанська ch італійська sc c g / j кашубська sz ż cz dż rz китайська x j sh zh q ch корейська sh / s j ch латинська (церковна) sc с g литовська š ž č dž нижньолужицька ś ź ć dź š ž č німецька sch tsch dsch польська si / ś zi / ź ci / ć dzi / dź sz ż / rz cz dż португальська x / ch g / j ch / ti російська ч ш ж щ сербська ћ ђ ш ж ч џ українська ш ж ч дж хорватська ć đ š ž č dž французька ch j чеська š ž č dž чорногорська ć з´ ћ ђ ш ж ч џ шведська kj rs японська sh j ch j

Українська В сучасній українській мові шиплячими є приголосні звуки /ʃ/, /ʒ/, /t͡ʃ/, /d͡ʒ/. На письмі вони передаються літерами ш, ж, ч, дж. Ш і ж — фрикативи, ч і дж — африкати. Українські шиплячі — тверді, але частково пом'якшуються в позиції перед і, я, ю, в питомо українських словах та словах іншомовного походження.

Історія ш походить з х перед голосними переднього ряду і з груп с або х + й (рух: рушити, дух: душа, носити: ноша), ж — з ґ перед голосними переднього ряду і з груп ґ або з + й (нога: ніжка з *ножька, стерегти: сторожа, гризти: грижа), а також із сполуки д + й (пропаде: пропажа). У цьому останньому випадку однак, правдоподібно, первісним рефлексом групи дй було дж, яке згодом спростилося в ж. Сліди первісного дж такого походження вбачають у чергуванні д : дж в дієсловах (ходити: ходжу), а також у тих формах з дж, що зберігаються в говірках (бойківських і лемківських).

Шиплячі перед голосними переднього ряду — явище праслов’янське (близько VI ст.) і характеризують усі слов’янські мови, шелесні, що утворилися зі сполучень з й, постали в період розпаду праслов’янської мови (близько VI — IX століття) і почасти різняться в поодиноких слов’янських мовах.

У давньоруській мові шиплячі в будь-якій позиції вимовлялися як м'які приголосні — ч [t͡ɕ], ш [ɕ], ж [ʑ]. Через цю особливість в тогочасній орфографії спеціальне позначення їх палатальної вимови не було обов'язковим. Тому поряд з ѥ, ѧ, ю після ч, ш, ж писали також є, а, у. Наприклад, чѧдо—чадо [t͡ɕadɔ], чюдити—чудити [t͡ɕudɪtɪ], чюдєса [t͡ɕudesa], жѧлость [ʑalostʲ], положю [pɔlɔʑu].

Нове дж утворилося в українській мові близько 1600 року в поодиноких словах зі старого ж або ч (джерело, джміль), а крім того, ширилося в новопозичуваних чужих словах (кинджал). Через те, що пом’якшення шелесних не мало фонологічної вартості, воно втратилося в більшості українських говірок, за винятком гол. бук.-покутських, гуцульських і бойківських. Ці процеси ствердіння спостерігаються від XV ст.

Примітки

Література