Ше́лест Петро́ Юхи́мович — українсько-радянський партійний і державний діяч УРСР та СРСР. Перший секретар ЦК КП України (1963—1972). Кандидат у члени ЦК КПУ (1954—1956). Член ЦК КПУ (1956—1976). Член Політбюро (Президії) ЦК КПУ (з 30 вересня 1961 по 25 травня 1972) (кандидат у члени Президії ЦК КПУ з 19 лютого 1960 по 27 вересня 1961). Член ЦК КПРС (1961—1975), член Політбюро (Президії) ЦК КПРС (з 16 листопада 1964 по 27 квітня 1973) (кандидат у члени Президії ЦК КПРС з 13 грудня 1963 по 16 листопада 1964). Депутат Верховної Ради Української РСР 4–8-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 5–8-го скликань (1958—1974), член Президії Верховної Ради СРСР (1966—1972). Герой Соціалістичної Праці (13.02.1968).
Петро Шелест був ідейним комуністом, проте прагнув обстоювати інтереси УРСР і працював на паритет в господарчих стосунках між Центром та союзними республіками. Через це був запідозрений вищим керівництвом СРСР у недостатній лояльності і переведений до Москви на посаду заступника Голови Ради Міністрів СРСР (1972). Його книга «Україно наша Радянська» (1970) була розкритикована за «недостатній інтернаціоналізм», вилучена з продажу та з бібліотек. У квітні 1973 року Петро Шелест був виведений із Політбюро і відправлений на пенсію.
Життєпис
Походження і початки діяльності Народився року в селі Андріївці Зміївського повіту Харківської губернії (тепер Ізюмський район, Харківська область, Україна) в селянській родині козацького походження. Згідно з розповідями батька, його прадід виводиться від козацького сотника (ймовірно, Йосипа Шелеста, одного з гайдамацьких ватажків та ініціатова повстання в Коліївщині, похований в Холодному Яру). Дідусь — Дмитро Шелест, 20 років служив у російській армії, після відставки працював перевізником. Під час одного з перевезень товарів підірвав здоров'я та невдозі помер. Батько — Юхим Дмитрович, двадцять років служив у російській імператорській армії, з них шістнадцять років перебував на військовій службі в Болгарії від час російсько-турецької війни, був унтерофіцером та кавалером Георгіївських хрестів усіх чотирьох ступенів та дослужився до звання унтерофіцера. Після повернення до села Андріївки працював на цукровому заводі. Мав старшого брата Захара.
Мати, Марія Демидівна Павлюк, була на 35 років молодша від чоловіка, займалася селянським господарством. Мав брата та сестру від першого шлюбу: Якова та Агафію. Після одруження Юхима Шелеста з Марією Павлюк, у родині окрім Петра Шелеста було ще четверо дітей: Семен, Марія, Дмитро та Юлія. На момент народження Петра, батькові було вже 60 років. Певний час батько працював мідником на цукровому заводі поміщика Лісовицького, неподалік села Андріївка. Після участі у робітничих протестах в 1905 був звільнений з роботи та займався сільським господарством.
Петро Шелест з 1913 по 1917 рік навчався в земській церковнопарафіяльній школі села Андріївки, де закінчив чотирьохрічний курс навчання в розпал Першої світової війни. Зиму 1919 року родина пережила, усі залишилися цілі, проте ранньою весною Петро разом із старшою сестрою Марією пішов на заробітки за 95 верст від рідного села. З весни по осінь 1919 року працював у радгоспі (колишній економії) в селі Уланівка на Полтавщині: пас свиней і корів, був погоничем волів та водовозом. Отримав прізвисько "Петро-водовоз". У лютому 1920 року, у 12 років, Петро став наймитом у заможного селянина на хуторі за 20 верст від його рідного села. Новий господар поставив умову: служити не менше року й робити по господарству все нарівні з його робітниками. За це він давав родині Шелеста чотири пудипшениці. І хоча у Шелеста виник конфлікт із господарем і той вдарив його батогом з металевим наконечником, усі пункти угоди через рік були дотримані. А 1921 року Шелест став «поштарем-кільцевиком». Йому видали казенний однострій, спеціальну сумку для пошти, черевики, фірмовий картуз із якоюсь емблемою. Відстань, що її він мав обслуговувати, становила 45 верст, сюди входило 15 сіл і хуторів.
На інженерній роботі У 1922 році, приписавши собі в документах майже два роки, він прийшов на залізницю Харківській губернії. Умови життя були жахливими: артіль розмістили в казармі з нарами й соломою. Не було ані світла, ні води, ні туалету. Їжу робітники готували собі самі на вогнищах. Саме тоді Шелест захворів на малярію, яку на той час називали лихоманкою. Петра дійсно лихоманило, його кидало то в гарячку, то в холод, трусило до нестями, він схуднув і заслаб. Про хворобу дізналися батьки й просили повернутися додому, але Петро тримався, не хотів підвести родину. І тоді для «підкріплення» до нього приїхала мама. Вона привезла пшоно, картоплю, хліб і два шматки сала. Але головне – вона привезла Петру десь роздобуті ліки, хінін. З 1923 року — робітник-ремонтник на станціях Жихор і Харків-Основа; підручний слюсаря, слюсар, помічник кочегара, кочегар паровоза, помічник машиніста паровоза на залізничній станції Основа Харківської губернії, слюсар Харківського паровозоремонтного заводу.
У жовтні 1923 року вступив до комсомолу, що викликало бурно-негативну реакцію у його батьків. у 1923—1925 був бійцем частини особливого призначення (ЧОП). З 1925 по 1926 рік — завідувач хати-читальні та секретар комсомольського осередку села Петровське на Харківщині. У 1926—1927 роках — курсант Ізюмської радянсько-партійної школи (радпартшколі). Саме там, в Ізюмській радпартшколі, він спочатку став кандидатом, а в квітні 1928 року – членом ВКП(б). Після закінчення школи він був направлений на роботу до районного центру Борова Ізюмського округу (нині селище міського типу, центр Борівського району Харківської області) як секретар районного комітету комсомолу. На посаді секретаря Борівського районного комітету комсомолу Петру Шелесту доводилося втілювати в життя партійну лінію на насильницьку колективізацію сільського господарства. Свавілля влади оберталося спротивом селян. Одного разу, коли Шелест з комсомольцями приїхав «колективізувати селян», він із друзями ледве не згорів у хаті, в якій комсомольці ночували і яку було підпалено.
З 1928 року — курсант Харківської радянсько-партійної школи. У 1929 році недовго був курсантом Владикавказької гірсько-кулеметної школи, продовжив навчання в Харківській трирічній партійній школі імені Артема. У 1930 році навчався півроку в прискореній групі робітничого факультету, звідки був зарахований у Харківський інститут народного господарства, згодом (після реорганізації інституту) навчався на металургійному факультеті Харківського інженерно-економічного інституту. Був головою виконавчого бюро, секретарем комсомольської організації та членом партійного комітету інституту. У 1931 році, застав смерть свого батька у віці 92 років. У 1932 році проходив практику на металургійному заводі імені Петровського у місті Дніпропетровську, без відриву від навчання працював начальником сектора перевірки виконання тресту «Південсталь» у Харкові та редактором радіогазети «Комсомолець України». У 1932—1936 роках працював змінним інженером, заступником начальника, в.о. начальника цеху на Маріупольському металургійному заводі імені Ілліча, де спочатку працював змінним інженером сортопрокатного цеху, а пізніше став заступником начальника цеху. З вересня 1932 року навчався на вечірньому відділенні факультету гарячої обробки металів Маріупольського металургійного інституту (закінчив у липні 1935 року за фахом «різко вираженого профілю трубопрокатного виробництва»). Того ж року одружився з Любов'ю Банною, з якою навчався у Харівському інженерно-економічному інституті. В липні 1935, виконуючи обов'язки начальника цеху одного з найбільших металургійний підприємств Приазов'я, Петро Шелест захистив дипломну роботу на тему "Проєктування в комплексі трубопрокатного стану для проєктування тонкостінних труб малого діаметру спеціального призначення" та отримав документ про вищу освіту за спеціальністю інженер-металург з трубопрокатного виробництва. У 1936 році призначений начальником відділу чорних і кольорових металів Харківської контори «Судморпостач».
У 1936—1937 роках служив у 30-му окремому навчальному танковому батальйоні Червоної армії в Дніпропетровську. Після річного проходження служби в армії, Петру Шелесту було атестовано командиром-танкістом та присвоєнно звання старшого лейтенанта. Демобілізувавшись з армії в жовтні 1937 року, повернувся до Харкова. З жовтня 1938 року — начальник виробництва, з квітня 1939 року наказом народного комісара середнього машинобудування СРСР Івана Лихачова став головним інженер на харківському заводі сільськогосподарського машинобудування «Серп і молот». На цій посаді займався питаннями реконструкції та диверсифікації виробництва, будівництвом нових цехів для випускників спецпродукції. У 1940 році працював головним технологом Харківського заводу № 75. У 1940 році в подружжя народився син Віталій. На той момент дружина Шелеста, Любов Банна, тяжко хворіла, втрачала вагу та зрештою їй паралізувало нижні кінцівки. Не маючи змогу прогодувати дитини, Віталія Шелеста було відпрвлено до батьків Любові Банної.
На партійній роботі З серпня 1940 року працював секретарем Харківського міського комітету КП(б)У з обороної промисловості. Опікувався військово-промисловим комплексом обласного центру УРСР, курував спеціальні конструкторські бюро, проєктні організації, науково-дослідні інститути, лабораторії, які виконували оборонні замовлення, контрулював терміни виконання та якість продукції заводів.
З початку німецько-радянської війни, Шелест став займатись перебазуванням виробничих потужностей з Харкова у віддалені регіони Радянського Союзу, розгортання госпіталів для поранених бійців, харчування, організацією пунктів для евакуації, медичною допомогою, тощо. З наближення Вермахту до Харкова, постало питання евакуації партійних еліт міста. Петро Шелест розпорядився евакуацією своєї паралізованої дружини у Челябінськ. Шелест отримав розпорядження з'явитися до міського комітету ВКП(б). Незабаром Шелеста викликали в обласний комітет партії, який очолював Микола Патолічев, і запропонували стати завідуючим відділу оборонної промисловості Челябінського обкому ВКП(б). Шелесту допомогли поліпшити житлові умови для родини, а сам він отримав ще й кімнату в готелі. Згодом на Південний Урал відправили мати та її сестру, разом з синами Борисом та Віталієм. Разом з ними також поїхала подруга родини Іраїда Павлівна Мозгова.
У січні 1942 року померла Любов Банна внаслідок тривалої хвороби. Через три місяці, Петро Шелест реєструє шлюб з Іраїдою Мозговою, з якою вподальшому виховували двох синів від першого шлюбу. Восени того ж року був викликаний до Москви та призначений інструктором сектору зі забезпечення розробки, виробництва та спорядження реактивних снарядів оборонного відділу ЦК ВКП(б). Після звільнення Харкова під час загального зимового наступу Червоної армії, Шелест прибув до міста, де його було доручено займатися питаннями організації роботи промислових підприємств, відновлення електростанцій, водопроводу, каналізації та місцевого транспорту. Перебуваючи на цій посаді, Шелест зустрічався на різних нарадах із Йосифом Сталіним, Георгієм Маленковим та іншими керівниками.
У травні 1945 року стає заступником секретаря Саратовського обласного комітету ВКП(б) з авіаційної промисловості. У вересні того ж року Указом президії Верховної Ради СРСР був нагороджений Орденом Червоної зірки. У 1946—1948 роках — партійний організатор ЦК ВКП(б) заводу № 292 Міністерства авіаційної промисловості СРСР у Саратові.
З липня 1948 до квітня 1950 року — директор заводу № 272 Міністерства авіаційної промисловості СРСР у Ленінграді. З квітня 1950 до січня 1954 року — директор заводу № 473 Міністерства авіаційної промисловості СРСР у Києві. Під його керівництвом налагоджено серійне виробництво літаків Ан-2 та Іл-8. Одночасно, з 10 березня до 16 червня 1953 року — 1-й заступник голови виконавчого комітету Київської міської ради депутатів трудящих.
В ЦК КПУ