Фридерик Франсуа́ Шопе́н (; ; 22 лютого або 1 березня 1810, с. Желязова Воля, Мазовецьке воєводство, Польща — 17 жовтня 1849, Париж, Франція) — видатний польський композитор і піаніст польсько-французького походження.
Уроджений «Fryderyk Franciszek Chopin», при хрещенні 23 квітня 1810 року «Fridericus Franciscus Choppen», взяв французький варіант «Frédéric-François», коли у 20 років виїхав з Польщі до Парижа. У польських текстах прізвище іноді пишуть як Szopen.
Біографія
Дитинство і юність
Фридерик Шопен народився 22 лютого 1810 року в селі Желязовій Волі під Варшавою у Варшавському герцогстві. Його батько, Ніколя Шопен (1771—1844), французький емігрант з 1787 року, служив гувернером і шкільним учителем французької мови; мати — Текля Юстина Кжижановська (1782—1861) виховувалася в дворянській сім'ї та була економкою графині Людвіки Скарбек. Батьки Шопена одружилися 1806 року у Брохуві, після народження сина сім'я переїхала до Варшави.
Вже дитиною Фридерик проявив яскраві музичні здібності; у семирічному віці він почав навчатися гри на фортепіано, і в тому ж році був виданий складений ним маленький полонез соль мінор. Перші професійні уроки гри на фортепіано, які тривали з 1816 до 1822 року, отримав від відомого чеського піаніста і віолончеліста Войцеха Живного. Незабаром Шопен став улюбленцем аристократичних салонів Варшави.
Подальшим розвитком Шопена опікувався Вільгельм Вюрфель ( 1791 року в Богемії). Цей відомий піаніст і професор Варшавської консерваторії давав Шопену цінні (хоча і нерегулярні) уроки органної музики і, можливо, фортепіано. Протягом 1823—1826 років Шопен навчався у Варшавському ліцеї, де його батько був професором. Восени 1826 року юний музикант почав вивчати музичну теорію, фігурний бас і композицію з Йозефом Ельснером ( 1769 року у Сілезії) у Варшавській консерваторії. У 1831 році він виїхав з Польщі до Відня, а згодом оселився у Парижі, де провів значну частину життя.
Кар'єра в Парижі
Шопен уперше відвідав Відень на початку 1829 року, де дав концерт на фортепіано і отримав перші похвальні рецензії. Наступного року він повернувся до Варшави, де 17 березня у Національному театрі дав прем'єру свого Концерту для фортепіано фа мінор. 1831 року Шопен покинув Польщу і оселився в Парижі. Там почав працювати над своїми першими скерцо і баладами, розпочав також перший зошит етюдів. Тоді Шопен захворів на туберкульоз, який дошкуляв йому решту життя.
Початок і середина 1830-х у Парижі були плідним часом композитора. Він завершив свої найвідоміші роботи і регулярно давав концерти, що мали шалені відгуки. До 1838 року Шопен став відомою людиною в Парижі. Серед його найближчих друзів був оперний композитор Вінченцо Белліні й художник Ежен Делакруа. Його друзями були також композитори Гектор Берліоз, Франц Ліст і Роберт Шуман, і хоча Шопен іноді критикував їхню музику, він присвятив їм деякі свої композиції.
Шопен і Жорж Санд
У 1836 році Шопен вирушив до Чехії побачитися з батьками. Перебуваючи у Марієнбаді, він захопився юною полькою Марією Водзіньською. Проте їхні заручини були незабаром розірвані. Восени того ж року в Парижі він познайомився з видатною жінкою — баронесою Дюдеван, яка мала на той час широку літературну популярність під псевдонімом Жорж Санд. Шопенові було 28 років, мадам Санд — 34. Їхній союз тривав вісім років, причому велику частину цього часу вони провели в сімейному маєтку письменниці у Ноані.
У зиму 1838—1839 років, яку він прожив з Жорж Санд на Майорці (Балеарські острови), здоров'я композитора значно погіршилося. Поєднання поганої погоди з домашнім безладом, мабуть, згубним чином подіяло на його вже уражені туберкульозом легені. У 1847 році стосунки Шопена з Жорж Санд остаточно зіпсувалися через втручання музиканта у її стосунки з дітьми від першого шлюбу. Ця обставина, разом з прогресуючою хворобою, сповнила Шопена чорною меланхолією. Останній раз він виступив у Парижі 16 лютого 1848 року. Через вісім днів вибухнула революція, що повалила короля Луї-Філіпа І. Друзі композитора відвезли його до Великої Британії, де він, уже дуже хворий, грав у королеви Вікторії і дав кілька концертів; останній з них відбувся 16 листопада 1848 року.
Смерть і поховання
Через тиждень Шопен повернувся до Парижа. Не в змозі більше давати уроки, Шопен був вимушений прийняти щедру допомогу від своєї шотландської шанувальниці Джейн Стірлінг. Доглядати хворого приїхала з Польщі сестра композитора Людвіка; не обділили його увагою і французькі друзі. Шопен помер від серцево-легеневої недостатності, спричиненої туберкульозом, у своїй паризькій квартирі на Вандомській площі 17 жовтня 1849 року. Згідно з його бажанням, на відспівуванні у церкві св. Мадлен прозвучали фрагменти Реквієму Моцарта.
Шопена поховали на паризькому кладовищі Пер-Лашез. Серце Шопена, за його заповітом, перевезли на Батьківщину — воно покоїться в Базиліці Святого Хреста у Варшаві.
Творчість
Збереглося понад 230 творів Шопена; деякі твори раннього дитинства втрачені. Усі його відомі твори передбачають участь фортепіано, і лише деякі написані для фортепіано з оркестром, голосом, або іншими інструментами.
Шопен вчився в традиціях Бетховена, Гайдна, Моцарта і Клементі; методику гри на фортепіано Клементі він використовував у заняттях зі своїми учнями. На його творчість також вплинув розвиток віртуозної, але моцартівської фортепіанної техніки Гуммеля. Шопен вважав Й. С. Баха та Моцарта найважливішими композиторами, які сформували його музичний світогляд. Ранні твори Шопен писав переважно у «блискучому» стилі, прикладами яких є твори Ігнаца Мошелеса, Фрідріха Калькбреннера та інших. Вплив польської народної музики та італійської опери стали помітнішими у зрілий період творчості. Характерна творчості Шопена орнаментика (наприклад, фіоритури), має вокальну природу. Мелодика творів Ф. Шопена має риси польської народної музики, також це стосується бурдонів.
Шопен надав салонному жанру ноктюрну, винайденому ірландським композитором Джоном Філдом, більшої витонченості. Він першим почав писати балади і скерцо як окремі концертні твори. По суті, створив новий жанр циклу прелюдій (Op. 28, опубліковано 1839 р.) і примножив поетичний потенціал концертного етюду, який в 1820-х і 1830-х роках з'явився у творчості Ф. Ліста, Клементі та Мошелеса, створивши дві серії творів у цьому жанрі — Op. 10 опубліковано в 1833 році та Op. 25 у 1837 році.
Шопен також надав танцювальним жанрам більшу експресивність та більший мелодичний діапазон. Мазурки Шопена, хоч і походять від традиційного польського танцю (мазурек), відрізнялися від традиційних тим, що вони були написані для концертного залу, а не для танцювального залу; за словами Дж. Баррі Джонса, «саме Шопен вніс мазурку на європейську музичну карту». Серія із семи полонезів, опублікованих за його життя (ще дев'ять видані посмертно), починаючи з ор. 26 (опубл. 1836) стала новим стандартом музики цього жанру. Його вальси також були написані спеціально для світського сольного концерту, а не для бального залу, і часто мають швидший темп, ніж їхні еквіваленти на танцмайданчику.
Назви, номери творів і видання
Деякі з відомих творів Шопена отримали описові назви, наприклад «Революційний етюд» (Op. 10, Op. 12) і «Хвилинний вальс» (Op. 64, Ні. 1). Однак, за винятком «Похоронного маршу», композитор ніколи не називав свої інструментальні твори інакше як за жанром і номером, залишаючи всі можливі позамузичні асоціації слухачеві; назви, під якими відомі багато його творів, були придумані іншими. Вважається, що «Революційний етюд» був написаний під впливом невдалого польського повстання проти Росії, втім для цього бракує доказів. «Похоронний марш», третя частина його Сонати № 2 (Op. 35), єдиний випадок, коли автор дав власну назву, проте невідомо, чи пов'язане написання цього маршу зі смертю якоїсь конкретної особи.
Останній номер опусу, який використовував сам Шопен, був 65, він стосується Сонати для віолончелі соль мінор. Шопен висловив передсмертне бажання, щоб усі його неопубліковані рукописи були знищені. Проте, на прохання матері та сестер композитора, піаніст Джуліан Фонтана відібрав 23 неопубліковані фортепіанні п'єси та згрупував їх у вісім додаткових номерів опусів (Opp. 66–73), опублікованих у 1855 році. У 1857 році було видано 17 польських пісень, написані Шопеном у різні періоди його життя, вони були зібрані та опубліковані як Op. 74, хоча їх порядок в опусі не відображає послідовність їх написання.
Твори, опубліковані з 1857 року, отримали альтернативні каталожні позначення замість номерів опусів. Найновіший каталог підтримується Інститутом Фридерика Шопена в Інтернет-інформаційному центрі Шопена. Старіший каталог Кобилянської (зазвичай представлений ініціалами «KK»), названий на честь його упорядника, польської музикознавиці Кристини Кобилянської, досі вважається важливою науковою довідкою. Найновішим каталогом посмертно опублікованих творів є каталог Національного видання творів Фридерика Шопена, представлений ініціалами «WN».
Першими видавцями Шопена були Моріс Шлезінгер і Каміль Плеєль. Незабаром твори Шопена почали з'являтися в популярних фортепіанних антологіях XIX століття. Перше повне видання творів Шопена було видане видавництвом Breitkopf & Härtel (1878—1902). Пізніше були опубліковані видання впорядковані І. Падеревським (між 1937 і 1966 роками), і Яном Екером (між 1967 і 2010 роками). Останнє рекомендоване конкурсантам Шопенівського конкурсу. Обидва видання містять докладні пояснення щодо вибору та джерел.
Шопен публікував свою музику у Франції, Англії та німецьких державах завдяки законам про авторське право того часу. Таким чином, часто існує три різні типи «перших видань». Кожне видання відрізняється від іншого, оскільки Шопен редагував їх окремо, а іноді він вносив зміни до своїх творів. Крім того, Шопен надавав своїм видавцям різні джерела, включаючи автографи, коректурні аркуші з коментарями та копії писарів. Тільки нещодавно ці відмінності були досліджені.
Форма і гармонія
Важливе місце у творчості Шопена посідає імпровізація. На думку Ніколаса Темперлі «імпровізація створена для аудиторії, і її вихідною точкою є очікування цієї аудиторії, які включають поточні умовності музичної форми». Концерти для фортепіано з оркестром Темперлі вважає «просто засобами для блискучої гри на фортепіано… формально довготривалі і надзвичайно консервативні». Після фортепіанних концертів (обидва ранніх, датованих 1830 роком), Шопен не робив спроб створити масштабні багаточастинні форми, за винятком пізніх сонат для фортепіано та віолончелі; «натомість він досяг майже досконалості у творах простих по задуму, але тонкої та складної структури». Розен припускає, що важливим аспектом стилю Шопена є його гнучке поводження з чотиритактовою фразою як структурною одиницею.
На думку Дж. Баррі Джонс «найважливішими творами Шопена для концертного виконання є чотири балади та чотири скерцо», і додає, що «Баркарола ор. 60 стоїть окремо як приклад багатої гармонічної палітри Шопена в поєднанні з італійською теплотою мелодії». Темперлі вважає, що ці твори містять «величезну різноманітність настрою, тематичного матеріалу та структурних деталей», засновані на розширеній формі «відходу і повернення»; «чим більше розширена середня частина, і чим далі вона відходить за тональним планом, настроєм і тематизмом від початкової ідеї, тим важливішою і драматичнішою є реприза, коли основна тема повертається».
Мазурки та вальси Шопена мають пряму тричастинну або рондальну форму, іноді з кодою. Мазурка часто мають найбільше фольклорних рис, іноді включаючи лади народної музики і бурдонні баси. Однак деякі також демонструють незвичайну витонченість, наприклад, ор. 63 № 3, що містить канон із кроком в одну долю, що є великою рідкістю в музиці.