Іва́н Дани́лович Яне́вський (26.12.1868 (07.01.1869), с. Янишівка Таращанського повіту Київської губернії, нині Іванівка Ставищенської селищної ради Білоцерківського району Київської області – травень 1913, с. Федюківка Таращанського повіту Київської губернії, нині Виноградської сільської ради Звенигородського району Черкаської області) — дідич, предводитель дворянства, земський діяч на Київщині, меценат українських видавництв. Шурин Порфирія Демуцького. З життєпису Народився в сім'ї селянина-однодворця Данила Івановича Яневського, який служив у графів Браницьких та заробив на кілька маєтків.

Навчався у Другій київській гімназії, закінчив юридичний факультет Університету святого Володимира в Києві.

Спочатку допомагав у господарстві батькові. 1902 року викупив у графині Браницької землі біля села Федюківка. Два роки потому, тяжко захворівши на туберкульоз, вирішив побудувати в селі об'єкт, щоб залишити по собі згадку. Про свій намір заявив на сходці села. Люди просили побудувати церкву замість розібраної старої дерев'яної. Але подумавши, Іван Яневський вирішив збудувати школу. За його розпорядженням та на його землі жителі дванадцяти навколишніх сіл розпочали будівництво школи. Іван Яневський узяв на себе всі витрати.

У вересні 1907 року Федюківську школу відкрито. Вона складалася з двох класів, в яких викладало 8 учителів. Законоучителем і наставником став отець Лев Павловський. Тут навчалися діти заможних батьків з навколишніх сіл: Винограду, Ріпок, Станіславчика, Гейсихи, Жидівської Греблі. Той, хто гарно навчався, міг продовжувати здобувати освіту за кошти Івана Яневського. Ці учні потім ставали учителями чи агрономами.

У школі часто влаштовували вистави й концерти знаменитого Охматівського селянського хору під орудою Порфирія Демуцького.Євген Чикаленко у щоденниковому записі від 27 серпня 1909 року згадував: «Вчора був у мене Іван Данилович Яневський, таращанський дідич. Зробив на мене враження доброго, симпатичного провінціального пана, що, крім свого господарства та повітового міста, нічого не знає, хоч він і скінчив років 15 тому юридичний факультет. Він, без сумніву, має стихійну любов до українства, але у відродження нашої нації, очевидно, не вірить та й ніколи над цим не думав. Він бридиться літературною українською мовою, вважає її каліченням милої його серцеві народної мови; він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова…

Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли іде пиняво, то через те, що у нас немає буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або польської культури, а народ зостався сам зі своєю некультурністю. Рух наш держиться виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не навернемо, а треба покласти всю надію на буржуазію, яка випливає з народних мас».Останні роки життя ледь не весь час Іванові Яневському доводилося лікуватися то в Італії, то в Єгипті.

Школа, яка й досі працює, була серед претендентів проекту 7 чудес Черкащини.

Примітки

Література

М. Лісовицький. Іван Яневський (Некролог) // г. «Рада» № 114 від 18.05.1913.

Ігор Гирич. Українська преса на Наддніпрянщині перед революцією 1917 р. й національна свідомість // г. «Український тиждень» від 02.03.2013.

Джерела

Історія федюківської школи